14. Цариця в Софійському соборі

Микола Лазорський

Приїзду цариці ждали з дня на день. Гінці виглядали високої гості далеко геть на битих шляхах і щогодини давали знати панам колегіянтам і коменданту міста, де стоїть зараз карета її величності, де цариця спочивала, що оглядала, що хвалила, коли збиралась рушати далі. Почесна варта давно вже виїхала назустріч петербуржцям. Увечері, саме перед Спасом, до міста в’їхала царська обслуга, а трохи згодом Преображенський її величності полк. Ранком на дзвіниці святої Софії вдарив важкий дзвін; за ним услід вдарив дзвін і з дзвіниці Золотоверхого Михайлівського монастиря; воднораз відгукнувся Миколаївський собор. Свята Лавра врочисто вторила. Київ перегукувався дзвонами. Нараз повітря стиснув гарматний постріл, раз, вдруге, втретє.

До Києва в’їздила цариця.

Єлисавета наказала їхати просто до святої Софії, де хотіла, не спочиваючи, вистояти службу Божу, привітатись з генеральною та полковою старшиною, махнути рукою всьому козацькому народу. Була десята година ранку, коли цариця у золотій кареті, запряженій білими кіньми, під’їхала до брами храму. Тут її зустрів митрополит з усім кліром, генеральною старшиною та полковниками від усіх полків Гетьманщини. Столичне панство стало біля лівого криласу, де для імператриці поставлено було високе крісло з золотими орлами під червоним балдахином з важкими китицями. Єлисавета вступила до храму вслід за митрополитом, вклонилась образу Божої Матері й стала навколішки трохи осторонь крісла та червоної подушки для ніг. Тулячись лобом до шорстких перських килимів, вона вдарила три поклони і дала знак рукою: міністри кинулись підводити.

Почалась служба Божа.

Єлисавета стояла без руху, з піднесеними до олтаря очима, де в сяйві ранкового проміння і синього кадильного диму яснів образ Божої Матері. Тільки коли митрополит став читати євангеліє й полкова та сотенна старшина зашемріла шаблями, висмикуючи наполовину з піхов, цариця повела бровою і ледве повернула голову туди, де стояла у пишній робі статс-дама пані Віра Дараган. Ставна фаворитка теж ледь схилилась до вуха цариці й шепнула:

– Звичай козацький.

– А-а-а, співають італійці?

– Ні, митрополичий хор.

Єлисавета молилась і замислено слухала: хор співав їй многія літа. Задумливо дивилась вона і на митрополита, який уже стояв перед нею з проскурою на золотій таці й здоровив з благополучним приїздом до святого града Києва. Ще раз вклонилась і ступила крок до хреста. І тільки тоді мило всміхнулась, коли генеральний писар Андрій Безбородько привітав «дорогу й високу гостю» від імені козацького народу і тут же, за заздалегідь приписаною інструкцією, подав петицію про дозвіл обрати гетьмана «за споконвічним звичаєм».

Єлисавета взяла з його рук історичну петицію, хвильку подержала й зараз же передала графу Гендрикову. Вона була вкрай зворушена чемною елеганцією старшин. Її тішило й те, що кожен з тих дужих козаків дивився на неї майже побожно, старався вгадати її найменше бажання і воднораз лагідно, без зайвих рухів услужити їй, тільки б догодити її величності. Коли що питала, кожен відповідав скромно й поштиво, але в тій поштивості не було й натяку на приниженість, сервілізм. Дивував її й спосіб пояснень: відповіді були чіткі, ясні, а разом з тим мали вони характер лапідарності, властивої козацькому народу в повсякденних розмовах. Стислі відповіді не втомлювали, а тільки відсвіжували цікавість.

Вона цілком збагнула, що в Гетьманщині на неї дивляться як на високу гостю й насамперед як на даму, якій треба чемно догодити, як наказує етикета та велика тут шаноба до жінки. Саме це й зворушило чуйне серце імператриці, яка у себе при дворі бачила лише рабську приниженість та злі інтриги за спиною. На блакитних її очах рясніли сльози, коли серед тиші вона схвильовано мовила:

– Боже Милосердний! Возлюби цей незлобний, щиросердний народ так, як возлюбила його я. Для краю вашого зроблю все, що буде в моїх слабих силах. Обрати гетьмана за вашими стародавніми звичаями дозволю. Про час елекції Петербург дасть знати генеральній старшині заздалегідь, так само у свій час виповістить й ім’я рекомендованого електора на гетьмана.

Імператриця побожно приложилась до піднесеної їй ікони Почаївської божої матері й святочно рушила до виходу. Біля брами вже стояла карета та ескорт батуринських сердюків.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 254 – 256.