6. Козацька депутація у цариці

Микола Лазорський

Через три дні в царському палаці відбувся пишний куртаг. В залі, серед двірцевих гостей, були й депутати з Гетьманщини. Палац своїми розкошами дуже здивував пана Галагана: позолота й музика, паркет і пудрені буклі та блискучі роби, бундючні вельможі й складна етикета, пишний вихід імператриці – все це змішалось докупи у якесь запаморочливе видовище й тільки дратувало й гнітило старого полковника-степовика. Розкіш палацу видавалась зимною, мертвою, як неживими видавались й ті пальми, що їх було натикано тут скрізь, зробленими ніби з фарбованого заліза; як видавались непотрібними й ті покручені на тоненьких ніжках дзиглики, на яких не можна не те, що сидіти, а діткнутись годі – зламаються; як і небезпечний сковзький паркет без килимів, як і моторошні статуї з мертвими очима. Навіть образа нема в кутку, на який можна було б перехреститися.

Скрізь усе вимережано, багато образів жінок у легенькій одежі, в недоречній позі. Він пригадав палац гетьмана Данила Апостола, куди часто їздив на гостини. Поважний полковник знав усю розкіш того палацу, але усе було не таке: розкіш глухівського палацу вабила доцільністю, вигодою, приємним затишком: дзигарі чітко цокали й голосно видзвонювали квадранси, дзиглики міцно стояли на дубових ніжках і манили посидіти та запалити люльку, креденці солідні, повні золотих та срібних чарок, килими перські, пухкі й добре гаптовані, канапи турецькі, великі, челядь – і та своя, чемна, поштива, з Гетьманщини. В палаці гетьманському не було й верескливих папуг, а все тільки солов’ї: відхили вікно й слухай, як вони тьохкають у бузку.

Самий церемоніал виходу цариці видавався сміховиною, безглуздим театральним видивом. Але він посупно мовчав, дивився і слухав. Очевидно, граф Розумовський постарався добре про аудієнцію. Перед депутатами стояла висока красуня з блакитними очима і в білих льоках, з діадемою на голові і в розкішній темно-синій робі з великою зіркою біля лівого рамена. То була імператриця Єлисавета. Полковник Апостол виступив трохи наперед, низенько схилився й став на одно коліно.

– Ваша Величність! – почав він, і в притишеній залі голос його прокотився металом. – Ми, представники козацького народу, приїхали сюди з далекої Гетьманщини уклінно просити Вашу Величність завітати до нас, вступити до святого града Києва, як висока гостя, ущасливити увесь народ козацький великим святом монарших гостин, які б дали радість усім нам привітати дорогу персону в серці преславного града святого равноапостольного Великого князя Володимира. Щиросердно просимо зглянутись на наші благання показати нам свою монаршу ласку: ласка бо та підсилить нас, укріпить на добрі чини в своєму краю під мудрою й милосердною опікою Вашої Величності. Згода Вашої Величності на мандрівку в Гетьманщину окрилить увесь народ козацький надіями на ласку милостивої монархині ствердити своїм монаршим словом стародавнє право козацького народу обрати собі гетьмана. Ці клопотання наші повергаємо до стоп Вашої Величності і возносимо молитви наші до Пана Бога о здравії нашої матері монархині й про щасливе царювання її на многії літа.

Апостол встав і, держачи над головою обома руками петицію, подав її імператриці. Єлисавета мовчки дивилась на дужих полковників: їхнє вбрання, криві шаблі, чуби, засмаглі тварі, очевидно, дивували її. Мило всміхаючись, вона взяла з рук Апостола петицію й зробила делікатний рух пальцем. Не знати звідкіль біля цариці став охоронець царської печатки й управитель канцелярії її величності пан Писарев. Земно вклонившись, він обережно взяв з рук монарших і нараз зник за дверима. Єлисавета звела очі на депутатів:

– Дякую панів депутатів, дякую генеральну старшину і весь козацький народ за приємні запросини, – мовила вона тихо. – Коли Господь сподобить, відвідаю вашу преславну столицю і вклонюсь усім її святим місцям. Не знаю, коли саме вимандрую до Києва, але гадаю, що влітку, в теплу годину. Про це з Петербургу дадуть знати управі колегії в Глухів.

Вона замовкла і втопила очі у великі сиві вуса полковника Галагана. Тоді, мов би прокинулась зі сну, додала:

– Справу вашу за гетьманат розгляне Верховна рада і, – вона на хвильку спіткнулась, – і думаю, розгляне так, як того хотів би козацький народ та його достойники: ми хочемо блага «Полудневому краю».

Красуня повела бровою, витягла з маленької оксамитової торбинки хусточку й легенько поторгала нею носа.

– Кандидата на гетьмана, достойного кандидата ми укажемо. – знов додала вона, ласкаво глянувши на Апостола.

Тоді з усмішкою випещеної дитини подала йому руку, до якої вдячний полковник легенько притулив свого вуса. Вона вже ступила крок, але щось згадала:

– О восьмій годині прошу панів депутатів на суарей, – мовила вона мляво і дала знак.

Дві фрейліни поквапно загорнули царицю в мережану довгу пелерину. Спираючись на руку ставної фрейлен у блакитній з золотою окравкою робі, Єлисавета повільно пішла до своїх покоїв. Під час розмов та фрейлен допитливо розглядала депутатів. Полковник Апостол пізнав її: то була Віра Дараган.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 229 – 231.