Додаток: Олександр Саліковський, справоздання Андрію Ніковському
Високоповажний пане Міністре.
Маю за честь передложити доклад про виконання мною доручення Ради Народних Міністрів про участь мою в конференції Балтійських держав у Ризі яко представника України.
З Тарнова я мусив передовсім поїхати до Варшави, щоб дістати всі потрібні візи, екіпуватись і полагодити деякі справи Делегації. Мені було важно перед од’їздом до Риги мати заздалегідь інформації від наших представництв у Балтійських державах про справу допущення України на конференцію. Щодо Латвії сумнівів не було: адже це власне Латвія в своїй вербальній ноті, адресованій до Місії в Латвії, висловила виразне бажання, щоб ми брали участь у конференції, і Міністр закордонних справ п[ан] [Zigfrīds] Meierovics вів у цьому напрямку дуже енергійну й прихильну нам акцію. Але про становище Фінляндії й Естонії я не був зовсім поінформований. Зразу ж була мені дуже неясною і позиція щодо нас Литви. Тому-то, не одержавши бажаних відомостей, я виїхав із Варшави, не знаючи, чи допущено Україну на конференцію. До всього, тривожило мене ще й те, що подорож моя, завдяки непередбачено поганим умовам комунікації, затягнулась, так що прибув я до Риги лиш 12 серпня. Але виявилось, що моє запізнення зовсім не відбилося на справі. Конференція зовсім не розпочалась як гадали, 3-го серпня, й лише 6-го відбулось урочисте перше засідання. Зрештою, ані перше засідання, ані друге й третє (7-го й 9-го) нічим істотним не займались, окрім питань чисто формального порядку. З другого боку, виявилось, що дуже зле є підготовлена справа допущення України на конференцію. За винятком делегації латвійської й польської, які мали від своїх урядів точні й позитивні вказівки й вели дуже живу й прихильну нам акцію, жодна з инших конферуючих делегацій не мала щодо нас інструкцій. Тому, коли голова Місії в Латвії В[олодимир] Кедровський звернувся до конференції 8-го серпня з офіціяльним запитом щодо нашої участи в конференції, то ані фінляндська, ані естонська, ані литовська делегація не могли висловитись і звернулись за інструкціями до своїх урядів. Таке становище можу з’ясувати лише тим, що надзвичайні дипльоматичні місії в Фінляндії й Естонії не подбали про підготовлення справи, хоч грунт був надзвичайно податний. В результаті чекання інструкцій мало наслідком кількаденну затримку. Найскорше, бо вже 13-го, наспіла відповідь Естонії, яка заявила, що радо вітає делегатів України. Так само в скорому часі прийшла позитивна відповідь Фінляндії, яка навіть висловилась, що настоює на нашій участі в конференції.
Проте передбачились поважні утруднення з боку Литви. Тут, з одного боку, грала ролю помилкова політика українського Уряду, який не вважав потрібним своєчасно визнати Литви, акредитувати в Ковні свого дипльоматичного представника й взагалі подбати про нав’язання з литовцями тісніших зносин, хоч ще в лютому ц[ього] р[оку] докладав про це до Варшави голова Місії В[олодимир] Кедровський, з другого боку, відбилась на відношенню Литви й наша політична позиція, оскільки вона характеризується союзом з ворогом Литви – Польщею. Врешті треба мати на увазі й ситуацію самої Литви, яка тоді власне мала одержати від большовиків Вільно, і, спішно підписавши з ними мир, знаходилась у досить поважній від них залежности. Оці обставини спонукали Делегацію звернутись до п[ана] Посла [Володимира] Кедровського з пропозицією вислати до литовського Уряду спеціяльну ноту в справі допущення України на конференцію. Адже, як відомо, по статуту, затвердженому конференцією в Гельсінгфорсі, допущення нової держави в склад конференції (малася на увазі власне Україна) може бути лише результатом одноголосного рішення конференції, а тому незгода Литви позбавила би нас можливости брати в ній участь. Ноту оцю доручено було завести до Ковна й одночасно підняти особисті переговори з ковенським урядом секретареві Місії в Латвії п[ану] О[лександру] Лагутенкові.
П[ан] [Олександр] Лагутенко, виїхавши з Риги 13-го серпня, виконав своє завдання ретельно й тактовно: в довгих розмовах з товаришем Міністра, а потім і з самим Міністром закордонних справ Литви доказував він, що Литва по мотивам ідейним і практичним мусить дати позитивну відповідь. Обставини не були такими, щоби п[ан] секретар [Олександр] Лагутенко міг добитись цілком позитивного для нас вирішення справи. А все ж таки його діяльність у Ковні не мало спричинилася до того, що литовський Уряд дуже поважно поставився до піднятого питання. Після довгих нарад п[ану] секретареві [Олександру] Лагутенкові дана була 17 серпня відповідь на нашу ноту. Відповідь ця зводилась до того, що литовський Уряд висловлюється проти участи України в конференції, але, коли б більшість конферуючих держав висловилася за її участю, то литовська Делегація не вийде зі складу конференції та лиш залишає за собою право утримуватись од обговорювання справ, що спеціяльно торкаються Вкраїни. Конкретно, така відповідь рівнялась утриманню від голосування. Такий випадок був непередбаченим у статуті конференції, й неясно було, чи утримання від голосування порушує вищезгаданий принцип одноголосности, чи ні. Невідомо було спочатку, як до цього поставляться инші делегації.
Це питання, після підготовчих розмов із нашого боку й обговорення його в комісіях, було поставлено в 4-му пленарному засіданню конференції 20 серпня 1920 року і вирішено на нашу користь. Було признано, що утримання від голосування одної з конферуючих держав не порушує одноголосности й що таке розуміння статуту не є його зміною. Таким чином Україна була допущена до участи в конференції яко рівноправний її член, коли в той же день Білорусі в цьому праві було відмовлено. Віце-голова конференції і Міністр закордонних справ Латвії п[ан] [Zigfrīds] Meierovics у той же день офіціяльно повідомив про рішення конференції п[ана] Посла [Володимира] Кедровського й прохав українську Делегацію якнайскорше приступити до праці в складі конференції.
21 серпня я прибув з членами Делегації й експертами до Булдурі під Ригою, де засідає конференція. Передовсім були ми, тобто я, члени Делегації В[олодимир] Кедровський, М[икола] Добриловський та експерти С[оломон] Франкфурт, Л[еонід] Задорожний і секретар [Віктор] Якубовський, прийняті Віце-головою конференції Міністром [Zigfrīds’ом] Meierovics’ем, якому висловив в імени Уряду подяку за його енергійну акцію в прихильному для нашого допущення напрямку. В розмові Міністр [Zigfrīds] Meierovics підкреслив, що ледве чи важко буде осягнути згоду поміж усіма конферуючими державами щодо питань економічних, культурних, соціяльних, санітарних. З другого ж боку, в коротких словах дав він характеристику політичного становища, що ускладняється тим, що 1) конферуючі держави не є в однаковому положенню щодо спільного сусіда – Росії (Литва, Латвія й Естонія підписали мир, Фінляндія є в стані перемир’я, а Польща й Україна воюють) і 2) що взаємовідносини двох держав, саме Литви й Польщі, не є задовольняючі. Оці обставини, впливаючи на справу заключення «Східної Антанти», особливо ставлять під знак запитання можливість військової конвенції. Все ж таки, не маючи певности щодо цього останнього питання, Міністр гадає, що незалежно від того, як буде вирішена ця головніша справа, можна буде обговорити деякі маючі спільний інтерес питання фахово-військового характеру, і для того було б бажано, щоб з українського боку брав участь у працях конференції військовий фаховець. На підставі цієї розмови я того ж дня повідомив телеграфічно (за посередництвом польського Посольства) Уряд про потребу військового експерта. В зв’язку з тим, що вияснилось, що не приїде такий видатний дипльомат, як О[лександр] Шульгин, і що почувається тут потреба в знавцях міжнародного права, повідомив я Вас, пане Міністре, про бажаність присутности проф[есора] [Отто] Ейхельмана.
Після розмови Міністр представив мене й членів Делегації по черзі всім делегаціям конферуючих держав. З головами всіх делегацій я обмінявся звичайними приятельськими запевненнями й побажаннями успіху в спільній праці. В розмові ж з головою литовської Делегації д[окто]ром [Jurgis’ом] Šaulys’ом я зазначив, що розумію, що тільки політичне становище є причиною того, що литовський Уряд не дав цілком задовольняючої відповіди в нашій справі. Разом з тим я висловив задоволення, що литовський Уряд все ж таки знайшов такий модус поступовання, який не позбавив нас можливости прийняти участь у конференції. В своїй відповіді д[окто]р [Jurgis] Šaulys зазначив важке й складне положення Литви, яким і з’ясовується й відношення литовського Уряду до питання про участь України на конференції. Але з того, що литовський Уряд знайшов таку формулу, яка дає Україні можність брати участь у конференції, належить зробити висновок про дійсне відношення литовського Уряду до України. В кінці він повторив заяву свойого Уряду про те, що буде утримуватись од голосування по всім справам, що спеціяльно торкаються України.
Після оцих візитів, коло 1 год[ини] дня, почалось 5-те пленарне засідання конференції. Міністр [Zigfrīds] Meierovics, відкриваючи засідання, привітав українську делегацію промовою, на що я відповів, дякуючи за включення України на конференцію й висловлюючи надію, що спільна праця принесе лише користь усім конферуючим державам, адже ж усі вони разом з Україною тісно зв’язані в одне живе ціле політичними й економічними інтересами.
Потім мною були визначені члени комісії отаким чином: в сеньйорен-конвент – голова Делегації; в політично-юридичну комісію – голова Делегації, голова Місії в Латвії; в юридичну підкомісію – завідувач консульським відділом в Латвії В[’ячеслав] Конашинський яко експерт; в економічну комісію – члени делегації М[икола] Добриловський та експерти проф[есор] С[оломон] Франкфурт і радник Місії в Латвії Л[еонід] Задорожний; в редакційну комісію – голова Місії в Латвії, проф[есор] С[оломон] Франкфурт, секретар Місії в Латвії О[лександр] Лагутенко; в культурно-соціяльно-санітарну комісію – голова Делегації; в секретаріят конференції – член делегації М[икола] Добриловський, секретар Делегації В[іктор] Якубовський, секретар Місії в Латвії О[лександр] Лагутенко.
Переходжу до короткого огляду праці конференції до дня 28 серпня. Зазначу зразу, що праці комісії економічної й культурно-соціяльно-санітарної будуть порушені в окремих докладах, цей же доклад я присвячу виключно характеристиці політичних дебатів, що мали місце в політичній комісії. Вихідним пунктом слід отут рахувати декларацію естонської Делегації, оголошену в цьому ж 5-тому пленарному засіданню конференції, 21 серпня. В цій декларації є кристалізована ідея Східної Антанти, тобто об’єднання політичного й мілітарного фронту проти ворожих незалежности нових державних сил в Европі й Америці, яке мусить бути першою й головною ціллю конференції. Питанню, чи є взагалі можливим така alliance politique et militaire, були присвячені на протязі всього слідуючого тижня праці політичної комісії, і виявилось, що навіть на це перше питання важко відповісти.
В слідуючому ж засіданню політичної комісії 23 серпня була оголошена декларація польської Делегації, де підкреслюється, що Польща продовжує свою політику зближення всіх Балтійських держав, але разом в тим зазначається, що на цьому шляху в великій перешкоді стоїть егоїзм окремих держав і шкідливі чужі впливи, так що весь тягар боротьби лежить на Польщі з Україною. В декларації цій, що є очевидно передовсім направлена проти Литви, Польща просто грозить, що в разі невдачі зближення вестиме свою власну політику. Ставлячи таким чином питання про здійснення Східної Антанти рішуче, польська Делегація пішла ще далі й поставила точки над «і», запропонувавши внести в пленарне засідання декларацію, в якій конферуючі держави заявляють, що жодна з них не заключила й не заключить порозуміння з Росією або Німеччиною проти якої-небудь з конферуючих держав. Одночасно внесена була польською делегацією пропозиція доручити військовій комісії обговорення питань, що торкаються військової конвенції. Проект декларації зустрів позитивне відношення з боку делегацій Фінляндії, Естонії, Латвії й України.
Щодо голови литовської Делегації, то він вніс поправку в редакцію декларації, заміняючи слова «з Росією й Німеччиною» словами «з иншою державою», але щодо всієї декларації заявив, що мусить їхати за інструкціями до Ковна. І зразу ж дав усім змогу передбачати характер цих інструкцій, говорячи від себе, що, на його думку, така декларація може бути підписана лише після заключення політичного договору та не може бути ні в якому разі передумовою такого договору. Таким чином, він став на точку погляду, діаметрально протилежну становищу польської делегації. Одночасно він поставився проти утворення військової комісії, доки не буде принципово вирішене саме питання військової й політичної конвенції. І про це мав він також привезти інструкції з Ковна.
Виїзд д[окто]ра [Jurgis’а] Šaulys’а поставив працю політичної комісії на мертву точку, бо польська Делегація поставила передумовою дальшої праці з’ясування відношення Литви до згаданого проекту декларації. Мало того, польська делегація ще далі повела свою дипльоматичну офензиву проти Литви. З одного боку, 25-го серпня вона заявила, що годиться на внесену п[ана] [Jurgis’ом] Šaulys’ом поправку під тою лиш умовою, що литовська Делегація оголосить окрему декларацію, в якій explicite буде сказано, що ані з Росією, ані з Німеччиною Литва договору проти Польщі не заключила й не заключить. З другого боку, вже раніш, бо одночасно з декларацією, зроблена була польською Делегацією заява, що Польща обов’язується рішати спірні територіяльні питання з Литвою мировою дорогою та прийме арбітраж, оскільки у тому ж самому дасть зобов’язання Литва. Це мало на меті позбавити литовську Делегацію головного аргументу про небезпеку війни з боку Польщі – та, треба признати, зробило на конференцію добре вражіння.
Становище почало з’ясовуватися допіро 28 серпня, по повороті з Ковна д[окто]ра [Jurgis’а] Šaulys’а. В політичній комісії литовська Делегація оголосила декларацію, в якій заявляє, що для заключення мілітарної конвенції – яка, зрештою, признається бажаною, – є конечною передумовою, щоби держави, заключаючи мілітарну конвенцію, були вже в стані миру з Росією. Тому пропонується поки що заключити мілітарну конвенцію між державами, що відповідають цій передумові (Естонія, Латвія й Литва). Висловлюється побажання, щоб до цієї конвенції приєднались, заключивши мир з Росією, і Фінляндія, і Польща. Але щодо цієї останньої є ще одна передумова, саме, щоб був нею знайдений допустимий модус вирішення польсько-литовського територіяльного спору. Про Україну не говориться в декларації зовсім. Що ж до політичної конвенції, то, по думці литовської декларації, не є необхідною передумова миру з Росією, але зостається в силі спеціяльна передумова щодо Польщі. Таким чином, декларація литовської Делегації робить здійснення Східної Антанти залежним од передумов, які невідомо ще коли наступлять. Таким чином, ця справа, головне завдання конференції, перестала б бути актуальною, і залишились би лиш справи економічні, культурні тощо.
В цьому ж засіданню політичної комісії живу діяльність в напрямку рятування ідеї Східної Антанти виявила латвійська Делегація в особах Міністра [Zigfrīds’а] Meierovics’а й сенатора [Voldemārs’а] Zāmuēls’а. Латвійська Делегація стала на слідуючу точку погляду: 1) Щодо мілітарної конвенції, то вона може бути закінчена зараз же, але вступає в силу тільки між тими державами, що заключили мир з Росією, та автоматично поширюється на прочі держави, оскільки вони цей мир заключать. 2) Щодо спеціяльної передумови відносно Польщі, то латвійська делегація намагалася переконати литовську, що сам факт підписання § 2 проекту політичної конвенції (в справі мирного вирішування спірних територіяльних питань, дорогою арбітражу або звертання до Ліги Народів), на який Польща своєю декларацією вже дала згоду, є власне цим моментом, від якого Литва узалежнює можливість політичної конвенції. Таким чином, латвійська Делегація вважає вказаним приступити до обговорення самого внесеного нею ж проекту політичної конвенції. Литовська Делегація у відповідь на це заявила, що вважає заключення військової конвенції з ділаторним вступленням в силу небажаним, а щодо спеціяльної передумови відносно Польщі висловилась, що ані польська декларація, ані спільне підписання § 2 не дають конкретних і практичних запорук щодо модусу вирішення спору. І тут знова питання було поставлене руба польською заявою, що коли Балтійський союз не здійснюється по вині Литви, то Польща залишає за собою вільну руку відносно Литви.
Коли ж, після цього, голова естонської Делегації запропонував розглядати по пунктам проект політичної конвенції, литовська Делегація все ж таки голосувала за цією пропозицією, з загальним застереженням щодо всіх параграфів, що вони вступають для Литви в силу лиш з відомою спеціяльною передумовою відносно Польщі.
На засіданню ж 30 серпня литовська Делегація, одержавши додаткові інструкції від Уряду, заявила, що годиться зложити декларацію про те, що проти Польщі не було заключено ніякого договору, та й не буде заключено, оскільки Польща дасть конкретну змогу мирового вирішення спільних територіяльних питань. В тому ж засіданню прийнято проект політичної конвенції, який був ухвалений у 6-тому пленарному засіданню.
Паралельно зі справою політичної конвенції розглядалася і справа відповіди на відому ноту Уряду Сполучених Штатів од 10 серпня. Був внесений 25 серпня в цій справі проект спільної резолюції всіх конферуючих держав естонською Делегацією та до нього мною запропонована поправка, підкреслююча природність процесу творення нових держав на території б[увшої] Росії. Але й в цьому випадку Польща узалежнила свою участь так у спільній резолюції, як і в відповіді, від того, як з’ясується загальне становище. Та зрозуміло, що конференція, надаючи велику вагу участи в обговорюванню цієї справи держави, що її визнано вже dе jure, відклала справу відповіди. Було лиш доручено спеціяльній підкомісії виробляти текст цеї відповіди, щоб мати її готовою, коли з’ясується становище. Поки що було внесено три проекти відповіди: два з латвійського боку й один з українського. З латвійських проектів перший був підкомісією зараз же відкинутий, так що залишилось усього два проекти: проект сенатора [Voldemārs’а] Zāmuēls’а і наш.
[Олександр Саліковський]
***
Друкується за оригіналом, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3697. – Оп. 1. – Спр. 21. – Арк. 33-38.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 599-605.