[22-5. Граматичні особливості]

А. Кримський, М. Левченко

[Поробивши огляд тих діалектологічних особливостей подолянської фонетики Руданського, котрі були затерті (або принаймні зазначені) в друкованій редакції його писаннів, розгляньмо тепер, теж не поспіль, а в певній системі, ті граматичні (переважно морфологічні) особливості, котрі редактор побільше не затирав у друкованому тексті, а лиш зазначав у нотатках. – М. Л.]:

В т. II, 77 є такі півстрофи:

Та дівчина не вертає:

Її мила – Україна,

а в первописі Руданського читаємо не «Украина», а «украина», з малою буквою (II, л. 71). Колись була мода: писати власні ймення не великою, а малою буквою. Я дозволяю собі зміняти такий правопис на сучасний, раз – тому, що й сам Руданський не тримавсь його послідовно, постійно (пор. І, л. 70 «зъ Украины» і І, л. 71 «украина»; «Петропиль» і «петропиль», «Давыдъ» і «давыдъ», – часом це буває в одній і тій самій строфі), а друге – тому, що такі зміни (а надто згори вказані) не вважаються за щось ненаукове. От напр. з усіх видавців Пушкінових сам-но Анненков надрукував скрізь: «горацій» і т. і., а всі опрочі змінювали на «Гоpaцій».

III, 164. Мих. Комар, не знаючи вищезгаданої Руданського орфографії, надрукував у т. І, 9: «Спив до дна я прикрий килих за здоров’я долі», а краще було б надрукувати «Долі», як ім’я власне, бо певне автор розумів тут грецьку Мойру. І так само в останній строфі тієї самої поезії зовсім не до пуття надруковано у Мих. Комара малу літеру ч в слові «час»:

Згубив би я тебе разом,

Як час свого сина.

Адже з примітки самого Руданського, поданої у Комара-таки (І, 10), виразнісінько ми бачимо, що під «Часом» поет розумів грецького бога Хроноса. В нашому автографі Руданського (рукоп. т. II, л. 203 об.) ми читаємо: «якъ Часъ свого сына», з великою літерою «Ч» (переробленою, що правда, з маленького «ч»).

II, 181. Надруковано: «посилає в Назарету»; далі II, 182:, «і до міста Вітлеєми діва поспішає»; далі III, 27:«Подорож до Єрусалими» і там-таки: «і зібрались в Русалиму». Це – згідно з авторовим первописом. У Руданського «Вифлеема» (друк. «Вітлеєма»), «Назарета», «Русалима» – всі тут мають закінчення роду жіночого [Прим. 1925 p.: Але в листі запорожців до турецького султана ми бачимо у Руданського-таки: «царъ Русалыму» (II, л. 183 об.; друк. III, 137), бо цього вимагає рима: «И славного Криму». – М. Л.]. І коли у М. Комара (І, 49-50) друковано «Єрусалим», і відмінюється воно там у чоловічому роді, то це не збігається з авторовим первописом.

III, 20: «але Мошка давай Сурі у маму пороти». Тут – зросійщена форма: «Мошка» (так і в рукопису II, л. 37 об.) замість «Мошко». Така форма цього жидівського ймення (на а) – взагалі чужа Руданському, бо скрізь деінде він послідовно пише «Мошко» з закінченням роду чоловічого, а не жіночого (див. рук. II, л. 37, л. 37 об., л. 38 і д.).

II, 84: «бідну писарину», «бідна бульварина»; II, 85: «бідная писарина». Ми б сподівалися: «бідного писарину», «бідний бульварина», бо кажемо напр. «бідний хлопчина», а не «бідна хлопчина». Тільки ж у Руданського ми в таких випадках зустрічаємо рід жіночий [М. Л.: пор. і в дальших томах: «та купуй уже, купуй! славная конина!» (IV, 18), себто: славний кінь, і т. і.]

II, 146: «і в палацах тілько гусла набожно бренчали». Так у чистовику: «гусла» (pl. neutr.). В чорновій, або першій редакції маємо: «гусли» (чит. «гуслі») – pl. fem.

II, 272: «повітра злая розмножиться», тобто «повітрє злеє розмножиться». Жіночий рід прикметника («злая» замість «злеє») з’явивсь тут або як слов’янізм (pluralis neutri), або може через те, що закінчення я або а буває звичайно закінченням роду жіночого (напр. «земля», «гора»), і народ, зустрічаючи слово «повітря» (або «повітра») з таким самим закінченням, іноді мимохіть схиляється вважати його за слово роду жіночого, а не ніякого. Тільки ж це бува не часто, і сам Руданський частіш (в інших місцях) має зовсім інший нахил – переводити навіть жіночий рід на -я в категорію роду ніякого.

III, 52: «дівча Бога викликала», «моя дівча». Маємо замість ніякого роду граматичний рід жіночий κατἁ σύνεσιν.

II, 81 надруковано:

«Та найкращий із тих храмів –

Голова висока

Хранителя сего міста

Івана Пророка, –

а в оригіналі у Руданського: «но найкраща из тыхъ храмивъ».

II, 82: «вбогеє будівля»; II, 135: «на будівлє стане»; II, 180: «будівлє світовеє». Звичайно в українській мові це слово буває роду жіночого: «будівля», «вбога будівля». В первописі у Руданського теж, правда, написано не «будівлє», а «будивля» (чит. «будівля»), але не в тім вага, а в тім, що і це слово раз-у-раз буває у Руданського роду ніякого, а не жіночого; така подільська фонема очевидячки мала вийти з «будівьє», або піти за аналогією іменників ніякого роду на «-ьє». Так само й слова: «зимівля», та «годівля», які де-инде на Вкраїні бувають роду жіночого, у Руданського вони роду ніякого:

Давъ корову мужыкови

Лейба на зымивля.

А той узявъ та й заризавъ

Соби на гудивля

(див. рукоп. II, л. 178 об.; друк. III, 131: «на зимівлє», «на годівлє»). Ясно, що й ці слова або мали вийти безпосередньо з іменників ніякого роду: «зимівьє», «годівьє» (з них «зимовье» єсть і в російській мові), або на них вплинула аналогія інших іменників роду ніякого.

[Прим. 1925 р.: З філологічного боку ці подільські форми н. р. цікаві особливо тим, що поясняють, звідки міг узятися звук і взагалі в закінченні -івля усіх слів такого типу. В жіночому роду не могло б закінчення -овля обернутися в -івля, бо тут не було в старовину глухого звука ь; але в ніякому роді закінчення -овьє, маючи після о склад з глухим звуком ь, повинно було через закон замінної довготи перейти в -івьє (вар. -івлє, -івля). До слів, які трапляються у Руданського, можна б додати й інші, прим. «ночівля» ж. р. при старому «ночевьє» («ночівьє») ніяк. р. – А. К.]

[Скрізь у галицькому виданні ми, всупереч нашому українському -ові та -еві бачимо в формі давального й місцевого відмінку надруковане закінчення -ови, -еви, чи то буде в тексті А. Кримського (прим., друк.: «моєму шановному приятелеви д-рови Франкови» II, 4), чи то буде в тексті Руданського (прим., надрук: «Богови» II, 103; 185; 259; 264; «волови» II, 183; «на степови» II, 184, «на місяцеви» II, 258, і т. ін.). Все це – виправки або Вас. Лукича, або попросту галицьких друкарів, та й ніде про такі виправки не згадано в виданні. Що А. Кримський, наддніпрянець, писав і пише тільки «приятелеві», «докторові», «Франкові» і т. і., це річ сама собою ясна. Але ж і в Руданського, подолянина, ми теж у рукописах не бачимо вимови на -ови, а тільки на -ові (І, л. 92; І, л. 143; І, л. 173; л. 173 об-; л. 174 об.; л. 224 об.; л- 227; л. 229 об-; л. 231 і т. д. – М. Л.]

III, 6: «Коли чує – аж у стану лошак його є». В рукописі: «ажъ у стани» (чит. «стані»). Довелося друкувати: «у стану» зам. авторового «у стані» для того, щоб читач не міг подумати про стайню (конюшню), яка у Руданського навіть у цій самій-таки приказці вимовляється «станя» (не «стайня»). Спеціально ж для галичан довелося ще додати й речеве пояснення, що в Росії повіти («уезды») діляться адміністративно на «станы», а «станы» – на «волости».

II, 27. Друковано: «так на місци й повалився», а в Руданського написано: «на мисти» (І, л. 15, чит. «на місті», «на місці»). [М. Л.: Таку виправку проти авторової вимови мовчки роблено в Галичині, проти бажання редактора А. Кримського]

II, 190: «проходжала ліси-гори»; III, 54: «ліси, села і поля». Але в первописі Руданського pluralis для цього слова скрізь має закінчення а: «лиса» (чит. «ліса»). Од «чоловік» у Руданського pluralis найчастіш пишеться «люды», особливо в останній (= 3-ій) редакції, а «люде» пише він переважно тоді, коли до цього слова є рима «буде», – прим. І, л. 101; І, л. 107; I, л. 107 об. В друкованому виданні трохи чи не скрізь дається орфографія «люди», хоч іноді задля римування з «буде» друковано й «люде» (от, II, 111). Од «око» множину Руданський дуже систематично пише «очы», але друковано в усіх тих випадках: «очі» (прим. II, 16; 31; 36; 37; 42; 62; III, 79 і ін.). Один з нечисленних прикладів (може єдиний), де в Руданського ми тут читаємо м’яке ч, це І, л. 11 об. (1-ї редакції); там виразно написано: «очи ясни» (чит. «очі ясні»; друк. – очевидячки – «очі» II, 23). Скрізь послідовно друковано plur. fem: «вісти», «части», і це звичайно збігається з рукописним матеріалом, де автор пише: «висты», «часты» і т. і. Хіба, зрідка зустрічаємо ми в рукописах тут звук і (= букву и), прим.: «на вси штыры части» (І, л. 215; чит. «часті»), друк.: «на всі штири части» II, 234; «[Люба] кости поховала» (І, л. 65), і друков. «кості» (II, 72); «розщемилысь кости» (І, л. 220, і друковано: «кості» II, 242) [Прим. 1925 р. Варто зазначити, що і в однині часом пише Руданський и (чит. і), прим. «видъ смерти» (І, л. 228; друк, «від смерти» II, 255); «видъ наглои смерти» (І, л. 239; друк. «від наглої смерти» II, 273); «по смерти» (І, л. 22; так і видруковано: «по смерті» II, 33); «по стари печати» (І, л. 140; друк, «по старій печаті» III, 96). – М. Л.]. І друковано «двері» ( II, 26; II, 27 і ін.), і у Руданського тут написано закінчення м’яке (І, л. 14; І, л. 15, і ін.).

[М. Л.: Тут-таки зазначмо, що genit. plur. од усіх тих і аналогічних іменників буває у Руданського в рукописах виключно на ей, та й то ще під наголосом: «людей» (І, л. 14 об.; І, л. 146 об.), «плечей» (І, л. 35); «очей» (І, л. 16; І, л. 35; І, л. 81), «дитей» (чит. «дітей», це в 3-й редакції, л. 44 об., – у 1-й ред.: «сынивъ»), «дверей» (І, л. 14 об.), «свиней» (І, л. 235), і т. ін. [Виняток (з наголосом не на флексії): «грошій» (рукоп. І, л. 133, так і в 3-й ред. л. 47 об.); друков. «гроший» (II, 142). – М. Л.] Не вважаючи на протести редактора А. Кримського, галицьке видавництво скрізь тут надрукувало не -ей, а -ий: «людий» (II, 27; 155), «плечий» (II, 45), «очий» (II, 28; 45; 91), «дітий» (II, 136), «дверий» (II, 27), «свиний» (II, 266)]

III, 91: М. Комар в т. І, ст. 113-114, надрукував: «Вбив що батько на свята? – Убив, каже, – сучку над водою». А в оригіналі Руданського читаємо не «убив», а «вбылы», бо діти, кажучи про свого батька, вважають його граматично за множину.

II, 187: Надруковано «Матір Божа». В первописі: «Матеръ-божа» л. 176; л. 176 об.), але в усіх дальших строфах, де нема епітета «Божа», ми маємо «Маты», і згідно з тим друковано «Мати».

II, 84. Надруковано:

«Та школярі, бідні діти

Сердитої долі,

Пройдуть на день разів кілька

Дорогу до школи.

Такий родовий відмінок: «долі», з закінченням і (пис. «и»), стоїть лиш у чистовому спискові («3-й редакції»), а в чернетковій (або 1-й) редакції ми бачимо: «доли» (І, л. 77), і так воно підходить під риму до «школы».

II, 21. Друк.: «Лиш під липою старою». В авторовому оригіналі (І, л. 8 об.) чорнилом було написано: «пидъ лыпою розбытой», але зверху олівцем надписано: «старою», замість «розбытой». Рука – авторова: самого Руданського. Даючи замість першого друге слово, автор очевидячки вважав, що по-українськи орудний відмінок жіночого роду може кінчатися тільки на -ою, а закінчення -ой буде москалізм. Проти такого москалізму він боровся сам із собою дуже часто. Коли не можна було одразу замінити його, то Руданський замазував цілу строфу та складав другу. З-поміж численних прикладів я наведу тільки один, та характерний: в першій строфі з поеми «Вечерниці» (друк. II, 23) насамперед стояло було:

Жила бабка изъ дочкой,

Изъ Оляной молодой.

Пізніше (десь певне, 1859-го року) автор те закреслив і виправив от на що:

Жыла бабка-Гныбида,

Зъ нею дочка молода (I, л. 11).

Далі в цілій поемі теє прізвище «Гнибіда» ніде не трапляється.

Або знов в т. II, 116 надруковано (за 3-ю ред., тобто за чистовиком): «Адам-Єва спали», а в 1-й редакції (І, л. 105) Руданський був написав: «Адамъ зъ Евой спали». В II, 120 надруковано: «от уже Адам і Єва», але це написано тільки в чистовій (= 3-й) редакції Руданського, а в 1-й редакції Руданський писав: «от уже Адамъ изъ Евой» (І, л. 109). І взагалі в дальших строфах ми скрізь у 1-й редакції читаємо: «Адамъ зъ Евой», а потім бачимо, як у дальшій редакції це саме виправлено на «Адамъ-Ева», або на «Адамъ и Ева». Аналогічно з тенденцією самого Руданського редактор дозволив собі надрукувати (II, 52): «цвіти як ружа, як калина», хоч у первописі ми читаємо: «хоть ружой хоть калыной» (І, л. 42 об.). Тільки ж часто редактор не зважувавсь отак-о виправляти Руданського, і тоді це робив видавець Василь Лукич, заміняючи антиукраїнське закінчення -ой на живе галицьке -ов, приміром: «долинов» (II, 66), «ласков» (Ш, 35), зазначивши в нотатці, що в Руданського написано: «долыной» і «лаской».

Ш, 2. Надруковане у Мих. Комара: «над моєй журбою» (т. І, 20) теж належить до молодих граматичних помилок Руданського, бо в його рукописові ми ще можемо прочитати «моей» (II, л. 12 об.), але тее «моей» сам автор закреслив, переправив, і ми читаємо: «над мойю журбою». Форма орудного відмінка «мойю», або навіть «мою» трапляється в західних наших говірках як форма будь-що будь щиро-народна, хоч і діалектична, не літературна.

І, 142. Звичайне у подолян (і, особливо, у галичан) зах.-укр. отвердіння прикметників на -ій ми у Руданського не завсіди добачаємо, і «купець дальний» (II, 142; рук. «дальный» І, л. 132) це у Руданського рідкий (цілком певний) виняток. Як бачиться, він іноді вимовляв «3-ій» з твердим закінченням, тобто як «третый», бо принаймні в орудному відмінкові ми в рукопису І, л. 215 читаємо: «за третымъ разомъ» (друк. «третім» II, 233). Тільки ж поруч того ми читаємо в рукопису: «третье» (І, л. 213; друк. «третє» II, 230), «третя» (І, л. 214; друк. II, 231). Називний відмінок цього слова раз-у-раз пишеться в Руданського не на -ий, а на -ій: «третій» (і так друковано: II, 134; 147; 151; 225; пор. 5, 7). Мабуть, він вимовляв тут «і», хоч, зрештою, це могла б бути й чисто етимологічна графіка, а не одслід справжньої живої мови Руданського. Через те саме не можна робити непохитних висновків і з графіки «мізиній» (друк. II, 154; 236; 248; 249). Але безперечно єсть у Руданського нахил, так як і на Лівобережжі, переміняти – навпаки – основне тверде закінчення -ий на -ій, і це видно найкраще з форм жіночого роду: «риднюю дытыну» (І, л. 81 об.; друк. II, 92) і «ридня моя мати» (І, л. 205; друк. II, 215 «рідна»); «вдовынюю дочку» (І, л. 22; друк. II, 33). Через те рукоп. І, л. 3 «давнею порою» живовидячки треба було прочитати не йнакше як «давнёю» (надрук. «давньою» II, 15).

II, 50. Надруковано: «на страшніїм суді стояти». Вважаючи на церковно-слов’янське страшнеем, ми могли б тут після н сподіватися і м’якого, але наше природне чуття підказує нам, що і після н не зовсім тут м’яке і що -ні- тут звучить тверденько (пор. великоруське-новгородське: «на страшноемъ»).

II, 23. Давальний і місцевий відмінок прикметників і займенників жін. роду на -ій (прим. «добрій», «тій», «на тій») аж надто рідко трапляються в рукописах у Руданського. Звичайно замість ій він пише попросту и (чит. «і»). У друкованому виданні скрізь ужито літературної форми на ій прим.: «добрій дівчині», «в тій справі», «Матір божій» II, 189 (у Руд. «Матерь-божи»); «їй» II, 156 (у Руд. «и») і т. ін. Але, читаючи оте надруковане -ій, треба пам’ятати, що в авторових рукописах ми в таких випадках знайдемо лиш: «добри дивчини», «в ти справи» і ін. Тільки там, де од зміни авторового -і на -ій була б постраждала рима, друковане видання задержує закінчення -і, як от:

Матір божа тогді спала

На горі Оливні,

І над нею сни снувались

І страшні і дивні –

див. друк. II, 215 (рук І, л. 205: «Олывни»). Окрім того Руданський дуже любить для давального та для місцевого відмінку двохскладове закінчення -ії, прим.: «в невеликії хатині», «добрії дівчині», «на нії» (= на ній) і ін. Звичайно, що в друкованому виданні цю двоскладову форму, хоч вона й не літературна, абсолютно ніде не перемінювано на односкладову літературну. От, надруковано:

У Гордія своя тарілка:

Вареників на нії кілька (II, 57).

Або знов – друковано: «цариця дає її раду – заховатись на годинку» (II, 150); «передати її з неба вісти дорогії» (II, 181). Варто зазначити, що Руданський вживає обох форм (на -і, і на -ії) однаковісінько, часом рівнобіжно; прим.:

«Тамі, в пещери ти страшніи

Богъ его забуде (I, л. 59),

а це видрукувано так:

«Там в пещері тій страшнії

Бог його забуде.

Ті форми займенників, що в літературній мові пишуться з йо, або ьо («його, до нього, коло нього, всього, цього» і т. д.), писано в рукописах Руданського раз-у-раз з буквою е, тобто «его, до него, коло него, всего, цего, сегодня» і т. д. Що тут визначає буква е? Треба б думати, що Руданський однаково з іншими подолянами так і вимовляв ці слова, як їх писано; тобто: «єго», «до него» і т. д., – хоч не виключена можливість, що під ярижною графікою «его» могло б ховатися не «єго», а «ёго», а під графікою «до него» може приховано вимову «до нёго» (пор. рук. І, л. 3: «давнею порою», що безперечно треба читати: «давньою порою»). В друкованому виданні редактор систематично ставив скрізь літературно вживані -йо і ьо; прим., друк.: «його» (II, 66; II, 198), «йому» (II, 198), «коло нього» (II, 46) і ін. [І тільки часом через редакторський недогляд, або (це швидше) через виправку од галицьких коректорів мови, друковане видання подає нам правопис з е, як от: «коло него» II, 18; «всего» II, 19; «увсего» II, 42; «сегодня» II, 19. – М. Л.]

II, 84; 100; 234. Числівник «4» (друкований у виданні скрізь, як «штири») пишеться й у Руданського з твердою флексією: іноді – «штыры» (І, л. 215 об.; І, л. 216), іноді – «штыре» (І, л. 77; І, л. 120 об.; І, л. 148), або «чотире» (І, л. 216). [М. Л.: В Галичині літеру е, може невиразно написану у А. Кримського, прочитали за і та й двічі надрукували в нотатці: «штирі» (II, 84; 234), замість «штире».]

II, 204. Друк.: «а седмий день для покою». Форма «седмий» безперечно не жива (в інших випадках Руданський пише «сьомый» І, л. 238 = друк. II, 271; «сьомая» І, л. 77 = друк. II, 84) [В надрукованому тексті ми читаємо, правда, й так: «семая» II, 84 (зам. рукоп. «сьомая»), але це або галицька друкарська помилка, або (в кожнім разі незалежна од редактора) умисна галицька виправка. – М. Л.]; але вираз «седмий день» – це таки так у самого Руданського, бо він хотів оцим слов’янізмом надати Христовій промові більш архаїчності та поважності. Адже на ту саму мету він тут увіклав Ісусові в уста іще й такі слова: «чтити» (II, 204), «наказати» (II, 205, себто покарати) і псевдоархаїзм: «доч» (II, 205: «Син на батька, доч на неньку»). [Пор. IV, 92: «на седьмому Трояновім віку». – М. Л.]

II, 185: «Три царі зібралось» – так у Руданського і в чистовій (= 3-й) редакції, і в чернетковій (= 1-й), а не «зібрались». Таке саме граматичне керування бачимо ми і в II, 235: «оставалось іще жменя глини», – не «оставалась», бо в свідомості Руданського слово «жменя» не було іменником, а належало до типу таких слів, як «багато» або «мало».

II, 27. Надрук.: «і которий де стояв»; II, 59: «которого сама згубила»; II, 134: «і котора з них велика». Тут через метричні вимоги віршу незмінно залишилася в друкованому виданні нелітературна форма «которий». Але, прим., в II, 230 в прозаїчному тексті надруковано: «для котрих», і лиш у примітці зазначено, що в авторовому оригіналі написано: «которыхъ».

В дієсловах, в супереч твердій подільській вимові на т, друковане видання скрізь подає флексію 3-ї особи на м’яке -ть. Прим. друковано II, 26: «[вона] заводить, голосить, почекати просить, біжить, горить»; або II, 16-17: «закриють, зариють, згадають, поскликають», – тимчасом як у Руданського в рукописах ми читаємо: «заводытъ, голосытъ, просытъ, бижытъ, горытъ (І. л. 23), закриютъ, зариютъ, згадаютъ, поскликаютъ (л. 4)». Лиш іноді, щоб не псувати рими, друковано тверде т, як от:

Буду в землю я зарит –

Ніхто гроба не зросит (II, 28-29).

Але й у таких випадках частенько друкується ть, прим. II, 41: «двісті літ – хрест стоїть»; III, 54: «кінь летить – з-під копит».

II, 181. Дієслівні форми: «сходить» і «родить» подає Руданський як форми часу прийдешнього, а не теперішнього. – Серед форм минулого часу уваги варта: «лиг та лиг» (II, 58 = лигав, їв).

II, 112. Руданський часто вживає зложених форм минулого часу типа «ходив-єм», «ходив-єсь» і т. ін. Після закритого склада в відмінюваному дієслові він ніколи не вкорочує допомічне «-єсь» в «-сь», тільки в «-йсь», прим.: «на що-йсь тріпав позад себе?» (II, 112); «чи дрімала-йсь?» (III, 2). Так само ми бачимо в нього зам. звичайного нашого «смо», «сте» форми: «йсмо», «йсте», прим-: «аби – йсте до церкви ходили, аби – йсте милостиню давали, аби -йсте день недільний святили» і т- д. (II, 271; рукоп. І, л. 237 об.; л. 238). Хоч це дуже вузький провінціалізм, та редактор ніде його не дозволяв собі змінювати, вважаючи на те, що така форма добре мирить наріччя галицьке з українським; можна порадити й нашим письменникам звернути увагу на це «-йсь». Для історії слов’янських мов наше «-йсь» є теж дуже цінний факт. Порівн.: Miklosich: Vergl. Grammat. І (2), 7. 52. 18.

II, 42: «доволі мав ся він увсего». Так надруковано за самим Руданським зам. «мав си» [Цю примітку про «мав сы» зробив Василь Лукич, хоч підписано її ініціалами «А. Кр.» – М. Л.].

II, 216. Друк.: «тебе збили, ізплювали» – незвичний для нас у цім дієслові прийменник «із» (= обплювали); III, 73. Друк. «в сало б одягався»; у Руданського в первописі: «удягався» [Зміну дуже для нас відомого «удягався» на «одягався» зробив у друкованому тексті не редактор А. Кримський, а Василь Лукич, і нотатку, підписану «А. Кр.», написав він, а не А. Кримський. – М. Л.].

II, 173. Друк.: «після балю». Замість надрукованого прийменника «після» ми маємо в первописі «пися» (чит. «піся»), без л. Це звичайна подільська вимова. іноді кажуть і просто: «п’ся». Зазначую це тому, що в «Studien» д-ра Огоновського про це не згадано.

З інших прийменників у Руданського варто зазначити «в», а не «на» в виразі: «в Зелені Свята обіцяла» (II, 45), – очевистий росіянізм зам. «на Зел. Св.».

[В рукописах у Руданського однаково часто можна зустріти і злучник «та», і злучник «но». Але як од злучника «но» літературна українська мова звичайно тікає, то в виданні «Творів» Руданського здебільша друковано «та» (або, часом, «і») там, де в оригіналі стоїть «но». Прим. І, 18: «Та тепер моє все горе счезло, проминуло» (в рук. І, л. 6: «но теперь моє все горе»); І, 20: «Та без серця і без жалю поспішає розбіяка» (рук. І. л. 7 об.: «но без серця и без жалю»); І, 25: «Та даремне!» (рук. І, л. 13: «но даремне!»), і т. і., і т. і. Лиш там, де того вимагала музика віршу, друковане видання зберегло авторового злучника «но», як от І, 25: «Но то все не помагало» (= рукоп. І, л. 13), бо сполучення «та то» було б звучало какофонією в порівнянні з авторовим «но то». – М. Л.]

II, 88 надруковано: «Ще й діди співають – і на лірі «Миколая» та «Варвари» грають». А в рукопису читаємо: «Щей диды спиваютъ и на лиры Мыколая то Варвары граютъ» (І, л. 79 у 1-й ред.; л. 18 об. 3-ї ред.) [До речи випадає зазначити, що в 1-й редакції ми в Руданського читаємо: «на лири граютъ» (locat. eg.), а в 3-й редакції: «на лиры граютъ» (accus. plur.). Звичайно, що в 3-й редакції воно виходить краще, бо правильно по-вкраїнськи говориться «грати на що», а не «грати на чому». Пор. у піснях: «заграй міні, дуднику, на дуду!», «та й найняла козаченька на скрипочку грати». – М. Л.]. Оце рукописнеє «то» не є помилка, тільки ж воно провінціалізм, не для всіх зрозумілий, а тому редактор змінив його на зрозумілий злучник «та».

II, 183 надруковано:

А ти, коню, будеш їсти,

Їсти не покинеш,

Поки сам ти коло їдла

Лопнеш тай ізгинеш!

В рукописі в Руданського: «лопнешь та незгынешь» (І, л. 173 в 1-й ред; л. 69 в 3-й ред.). Довелося в виданні теє «не» викинути, бо нема сподіваного «не» і перед «лопнеш».

II, 166. Читаємо:

А він живо людям каже:

– «Ціхо! угамуйтесь!»

Руські виклики (interjectiones), що означають заборону і вцитькування, починаються звичайно звуком ц, напр. «цить», «цсс!» «ц!», великоруське «цыц!». Тому-то й польське слово «cicho!» (= тихо), яке починається тожсамо звуком «ц», попалося у правобережних українців в категорію таких викликів, як «цить!». Наш народ і не підозріває, що польське «cicho» є те саме, що й наше «тихо». Виклик «ціхо» любісінько живе в устах таких людей, котрі й слора польського не знають.

Декільки разів А. Кримський спиняється і над питанням про наголоси у Руданського.

Головним чином це він робить, виправляючи ті помилки, які поробив у І томі «Творів» М. Комар, що акцентував подільські вірші Руданського на наддніпрянський лад.

III, 2, в віршах «Пісня Хмельницького» у третій строфі М. Комар надрукував:

Чи не та в нас сила

Що в батьків була?

ще й наголос в «була» надруковано на кінці. А в автографі Руданського ми маємо (безперечно з наголосом на у, тобто «була») такий текст:

Чи не та въ насъ сыла,

Що у батькивъ була?

III, 28. У М. Комара (т. І, 51) не гаразд надруковано, з наголосом на і: «лічили» (замість «лічили»), от що:

Всі лічили… але жаден

Дурень бородатий

Не згадає, не зміркує,

Що він сам десятий…

Але ж навіть ритм свідчить, що треба читати не «лічили», а «лічили».

III, 15. М. Комар в т. І, ст. 31-33, надрукував пісню «Калина-малина», скрізь попроставлявши наголоси. Треба думати, що ті наголоси проставляв ніяк не сам автор Руданський, а хіба хтось із тих, кому автограф Руданського діставсь. Бо ті наголоси бувають не подільські, і вони навіть порушують ритм, – напр. у другім рядку надруковано: «раснеє» зам. «раснеє» (чи, там, «ряснеє»).

Примітки

Подається за виданням: Кримський А., Левченко М. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: 1926 р., с. 185 – 195.