Переклад Дмитра Буріма
Вельмишановний пане міністре!
11 числа цього місяця я прибув сюди і знаходжусь у Берні 10 днів. Не зважаючи на винахідливість радника посольства Reiss’а, минуло 5 днів, перш ніж я потрапив до Бюра. Місцевість, обстановка, організація, працівники, розподіл праці, реєстратура – все перебувало у неймовірному стані.
При цьому, я в жодному разі не хочу стверджувати, що персонал мого попередника є зовсім непригодним – все ж таки вони наполегливо працювали – але не один з одним – зовсім ні. Пан Олександр Гладишовський, якого я після першого знайомства вважав порядним, старанним, – виявився лицеміром.
Мій попередник майже не мав контактів: місцевий політичний департамент використав його в якості своєрідної довіреної особи в українських справах; більше того, особисто його тут взагалі ніхто не знав. Здається, він передавав повідомлення через посередників також для інших місій (посольств). Таким чином, він разом з Артемом Галіпом всюди розповідав, що я зовсім не є призначеним представником уряду Симона Петлюри, а призначений Вами, таємним агентом українських більшовиків та галицьких українців, який не має жодного відношення до уряду Симона Петлюри. На щастя, в мене був лист від Симона Петлюри, який я завжди і всюди мав носити з собою, для того, щоб себе легітимізувати.
Мій перший візит був до очільника Зовнішньополітичного відомства (рівнозначний державному секретарю зовнішніх справ) Charles’a Paravicini. Початок був прохолодним і навіть недружнім, але через півгодини ми помітно наблизилися один до одного. Хоча не так близько, як коли б він мені дав дозвіл на приїзд Турека та Трубецького. Він говорить про «необхідні підвищення». Від третіх осіб я дізнався, що ці двоє обтяжували мого попередника інформацією.
Вчора мене прийняв федеральний радник Felix Calonder (шеф політичного департаменту – свого роду міністер-президент). Аудієнція пройшла дуже вдало. Я передав йому Вашого рекомендаційного листа та подякував від імені Симона Петлюри за справжню прихільність, гостинність, яку протягом усієї війни знаходили у Швейцарії наші громадяни, та запевнив його, що Симон Петлюра та мій Міністр усвідомлюють, яке значення, як притулок для працівників розумової праці, для України має Швейцарія, та що на вільній швейцарській землі окремі генії нашої нації завершували свої літературні праці для Сибіру, та, що, виходячи з цього, моїм завданням тепер буде, нічого не робити всупереч намірам уряду Швейцарії. Це, з мого боку, добре обгрунтоване пояснення справило на Felix’а Calonder’а, який є марнославним та дипломатично вибіленим вченим, найкраще враження. З теплотою він висловив жаль з приводу того, що Швейцарія не змогла нас досі визнати, при цьому, зазначив, що це не є аж ніяк необізнаність з їхнього боку в українських справах, але тільки примус адаптуватися до вимог країн Антанти; але при цьому висловив особливу надію на те, що зробить ситуацію такою, що наше визнання має відбутися, також торкнувся питання Ліги Націй. Так як я був вже проінформований про те, що Felix Calonder є фахівцем саме в цій галузі та що він створив цілу бібліотеку, я підготувався до обговорення цієї теми, в результаті чого між нами зав’язалася цікава і дуже корисна розмова, на яку вплинуло також те, що Ліга Націй буде засідати у Женеві, і що Felix Calonder, без сумнівів, буде грати там велику роль. Зі словами «я думаю, що ми з Вами добре зрозуміємо один одного та поладимо», я був прийнятий після ¾ години.
Микола Левицький та радник посольства Reiss були персонально представлені Charles’у Paravicini– також Felix Calonder у найближчий час має прийняти Миколу Левицького.
Дуже обережно я повинен здійснювати візити до іноземних дипломатів. Мій перший візит був до пана Pavel Baráček-Jacquier’а, тимчасово повіреного в справах Чехо-Словаччини, який прямо мене запитав, ким я був насправді призначений та спочатку сумнівався у моїй легітимності. Лист Симона Петлюри, останній, на щастя, не зважаючи на бездіяльність Євмена Лукашевича, має тут звучне ім’я, помітно його заспокоїв і він дозволив мені подивитися трохи його Паризькі повідомлення. Мало він мені повідомив втішного: ми маємо передусім з Румунією за допомогою Англії з Олександром Колчаком та Антоном Денікіним шукати порозуміння. Дуже погано він говорив про Польщу та казав мені, та при кожному випадку давав зрозуміти «анексія Східної Галичини послаблює її здатність домовлятися про союзи».
Завдяки Артему Галіпу мої прекрасні відносини з місцевим англійським посольством були зіпсовані: Мій міністр – більшовик – та я є «Boche»! Тут я колосально використовую Reiss’а– хоч я ще не був в англійському посольстві, (до мого візиту до Felix’а Calonder’а це не могло офіційно відбутися), завтра, в середу, о 5-тій годині по полудню персонально відвідає мене пан Gibson, який був правою рукою David’а Lloyd George’а на мирних переговорах з Німеччиною в Парижі і в даний час знаходиться тут проїздом.
В додатках передаю письмовий звіт панів Миколи Левицького та Reiss’а про їхню розмову з радником англійського посольства 18-го числа цього місяця. Це є доказом мого письмового запиту через пана Grotter’а на ім’я міністра від 15-го числа цього місяця.
Якщо підсумовувати мої тутешні нещодавні враження, то для нас я бачу якісь надії лише у трьох напрямках:
1) попередня умова: що ми притримуємося території Великої України та боротьби проти більшовиків,
2) що ми з допомогою Англії заспокоюємо «на мить» панів Олександра Колчака, Антона Денікіна та пана Василя Маклакова, який відіграє велику роль у Парижі,
3) що ми з’явимося в Женеві на засіданні Лізі Націй, яке відбудеться обов’язково, озброєні людьми та матеріалами.
Що стосується поїздки пана міністра до Лондона, то я, як це повинно відбуватися згідно з «офіційними повноваженнями», буду звертатися з офіційною нотою через місцеве посольство до англійського уряду, пан Арнольд Марголін підтримає це також з Парижа. Перш ніж подати цю ноту, я чекаю на мою бесіду з паном Gibson’ом завтра зранку.
Володимир Тимошенко перебуває у Парижі, в готелі Balzac. Конкретного маршруту та забезпечення фінансових справ для Арнольда Марголіна, про які Grotter мав повідомити пана Міністра, очікую у телеграфічній відповіді на мою вчорашню телеграму. Не можу не підкреслити, що Арнольд Марголін є особливо розумним, працьовитим, активним та надійним співробітником. Те, що колега В’ячеслав Липинський вирішив також їхати, має надзвичайно велике значення. Я знаю напевно, що англійці дуже добре до нього ставляться.
Місцеве німецьке представництво робить спроби, офіційні та неофіційні, встановити зі мною контакти. Австрійсьий посол, барон Stefan Haupt-Buchenrode, здійснив перший візит до мене. Навіть граф Werner von Alvensleben бажає зі мною зустрітися. Останньому я повідомив, що він може відвідати мене офіційно в посольстві. (Я дотримуюся тієї думки, що кожний може знайти мене у моєму бюро, але я не можу проводити таємні зустрічі). Німецькому послу, пану Adolf’у Müller’у, через довірену особу я повідомив, що спочатку я повинен здійснити інші візити, однак обов’язково з ним зустрінусь. Ця довірена особа завірила його в моїх щирих почуттях і він заспокоївся. Я не міг вчинити інакше, так як був поінформований, що у разі, якщо спочатку я піду до німців, моє спілкування з дипломатами країн Антанти буде виключено.
І насамкінець хочу повідомити про інші службові справи, серед яких нова угода зі швейцарським телеграфним агентством (справа була нелегкою, оскільки мій попередник, а також пан Олександр Гладишовський, прийняли шкідливі рішення). На щастя, Дмитро Донцов зовсім не має грошей, тому він очевидно буде задоволений і з щомісячних 1500 франків за журналістські та літературні консультації.
Університетський професор доктор Eugen Ehrlich (відомий юрист, соціолог і пацифіст), який відіграє дуже важливу роль у Лізі Націй, отримує 1000 франків місячно та написав вже велику статтю, в якій він з пацифістських позицій виступає проти рішення Паризької конференції щодо Східної Галіції; на щастя, «Journal de Genéve» і без цього налаштований проти Georges’а Clemenceau і я вважаю, що ця стаття може бути там надрукована. До того ж, буде корисно, якщо дуже розповсюджений пацифістський «Friedenswarte» Eugen’а Ehrlich’а буде мати вплив.
Юрій Гасенко каже, що він передав всі свої акти отцю Францу Бонну. Крім того, він особисто «прагне» до Вас у Відень. Я кажу «прагне», бо Юрій von Гасенко є дійсно «von»! Проте, я б не хотів його повністю засуджувати: він дуже розумний та кмітливий і дійсно має тут в Швейцарії добрі стосунки з представниками країн Антанти. Про інтриги з його боку мені нічого не відомо; проте, це було жахливою помилкою: такого молодого «кавалера» відправляти послом до «міста для життя» як Бухарест. Однак, я впевнений, що він міг би знайти собі застосування в якості якогось «салонного дипломата».
Я ще не встиг підготувати звіт, оцінку та інше стосовно рахунків Євмена Лукашевича, доручені мені паном міністром у листі від 8 липня, – мій тутешній директор канцелярії пан Wanderbrigen є чудовою, але незграбною людиною; до того ж, мені не вистачає в регістратурі канцелярії всіх указів уряду; якби не Микола Левицький, який деякі з них тримає в себе в голові, то було б взагалі неможливо зрозуміти ситуацію із оподаткуванням тощо.
Спадок пана Євмена Лукашевича, який, до речі, досі знаходиться тут, а також замовлений ним транспорт зі швейцарськими товарами в Одесу, який прибув у Марсель, був вивантажений французами на берег, тому що пан Євмен Лукашевич не сплатив за фрахт корабля. Мені також по секрету розповіли, що швейцарські фабриканти збираються підняти тут великий шум. Справа в тому, що коли вчора я послав свого директора до італійського посольства з тим, щоб отримати візу для паспорта пана Євмена Лукашевича та його сім’ї, в отриманні візи було відмовлено. Я очікую на Олександра Севрюка, аби з’ясувати ситуацію. В аферу з фрахтом корабля, здається, втягнений також Євген Сокович, хоча в мене немає чим йому дорікати, а також я вважаю, що з цим пов’язане прагнення Олександра Гладишовського залишитися тут.
Із зазначеного вище, пане міністре, добре видно, що мене тут пригнічують тяжкі турботи.
Шанобливо
Микола Василько
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 479-483.