Ці чудові хлопці

М.Берник, В.Заруда. Вишгородсьний район

члени студентського будівельного загону з Омська. Вони зводять у с.Федорівці житло для евакуйованих із зони Чорнобильської АЕС

Автографи на карті області

Наше знайомство з будовою наближалося до завершення. Востаннє уточнювали назви організацій, обсяги виконаних робіт, строки здачі об’єктів, прізвища будівельників. І тут, немов між іншим, заступник начальника комбінату «Миколаївпромбуд» – начальник будівельного комплексу у Федорівці Віктор Павлович Яковенко повідомив:

– А знаєте, у нас в одному з будинків уже поселилась сім’я евакуйованих.

– З цього і почали б нашу розмову, – дорікнули йому ми.

Зрозуміла річ, не гаяти часу, ми одразу вирішили зустрітись з першими новоселами майбутнього мікрорайону села Федорівка. Направлиємось до крайньої хати, що під самим лісом. На наш нетерпеливий дзвінок виходить молодий чоловік років за двадцять. Знайомимось.

Наприкінці кожного дня активісти студентського загону підбивають підсумки зробленого (в центрі – командир загону Володимир Карих).

Володимир Рудченко. Разом з батьками переїхав сюди із села Залісся Чорнобильського району. Працюють у місцевому радгоспі «Комунар». Батько, Ілля Іванович, – слюсарем, мати, Віра Юхимівна, – телятницею, а він – робітником кормоцеху.

– Як будинок? – перепитує Володимир. Увесь його вираз немов говорить: «Хіба не бачите?» Не приховуючи радості, відповідає:

– Прекрасний. Можете переконатись.

Будинок справді гарний, цегляний. Живи і радуйся. Три просторі кімнати, кухня, коридор, кладовка, веранда. На кухні – балонний газ.

– Вселились, і біда наша відступила, одразу поменшала, – ділився думками і почуттями Володимир. – Спасибі будівельникам. Велике спасибі.

Спасибі будівельникам… Ці слова, впевнені ми, завеликою вдячністю говоритимуть усі новосели, кожна з сімдесяти сімей, які незабаром оселяться в новому мікрорайоні Федорівки. Ці слова заслужено адресуватимуть і членам студентського будівельного загону «Омич».

Про що і про кого мова? Федорівка – село Вишгородського району, одне з кількох десятків населених пунктів області, в яких споруджується житло для евакуйованих із зони Чорнобильської АЕС. Починаючи з червня, працюють тут трудові колективи комбінату «Миколаївпромбуд». Одночасно ведуть будівництво сімдесяти будинків. Вірніше – садиб. Крім хат, зводять надвірні будівлі, упорядковують територію, прикладають водопровід. Згодом спорудять два магазини, фельдшерсько-акушерський пункт, лазню, вареничну.

На допомогу будівельникам прибули студентські загони – з Миколаєва, столиці Татарської АРСР – Казані і з Омська. Трудяться добре усі. Багато гарних відгуків довелось чути, зокрема про омичів.

У години дозвілля.

Повертаючись від будинку, в якому поселилася сім’я Рудченків, ми зупинилися біля сусіднього такого ж, але ще незавершеного будинку, де працювала група молодих робітників. Вірніше – нас зупинив Анатолій Діомидович Єлисеєв. Він начальник дільниці будівельне – монтажного управління № 6 комбінату «Миколаївпромбуд». Тут, на будівлі, – він один з найосновніших. Відповідає за роботу транспорту, постачання будівельних матеріалів.

– Познайомтесь, – запропонував А.Д.Єлисеєв. – Це студенти з Омська. Прекрасні хлопці. На перших порах мені довелось керувати ними. Розвантажували будівельні матеріали. Доводилось працювати по 12-14 годин, часто до пізньої ночі. Але жодного нарікання. Справжні орли. З такими любо працювати.

Такі характеристики омичам у розмові давав і В.П.Яковенко, інші керівники будівельного комплексу.

– Погляньте. Чим цей будинок, зведений руками студентів, відрізняється від того, де працювали професіонали? – звертає нашу увагу А.Д.Єлисеєв. – Нічим. Різниця хіба що в темпах. Студенти будують повільніше – нема тих навичок, уміння. Але якість нічим не гірша. Відмінна.

Знайомимось. Міцно потискуючи руки, юнаки відрекомендовуються:

– Віктор Можаєв, – Омський державний медінститут.

– Сергій Анисимов, – політехнічний інститут,

– А ваше прізвище? – допитуємось у високого білявого студента, який чомусь не поспішає назватись.

– Та в мене негарне прізвище, – відмахується юнак. В газеті не варто його називати.

– А все-таки, – наполягаємо.

– Неїфельд. – Дмитро Неїфельд, – здається на вмовляння юнак. – Але писати про мене, мабуть, не варто. Розумієте, мати не погоджувалась відпускати до вас, на Київщину. Довелося сказати, що їду від Омська за 120 кілометрів. Але зрештою, – махнув рукою, – все одно дізнається. Виявляється, не одного Дмитра Неїфельда не відпускала мати. На жаль, і в Омську ходили всілякі чутки, що значно перебільшували розміри і наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. Батьки є батьки. Але вмовляння не зупинили юнаків. Більше того, бажаючих поїхати в Київську область виявилось учетверо більше, ніж було потрібно. Довелося витримати конкурс. Вибрали найкращих, найбільш підготовлених.

На спорудженні житлового будинку.

І хоч молоді омичі пересвідчились, що у нас, зокрема у Вишгородському районі, де вони будують, обстановка абсолютно нормальна, жодної загрози для здоров’я немає, їх мужність і відвага, їх патріотизм не меншають у наших очах. Ми з гордістю дивимось на них. Ось яке воно славне молоде покоління! Ось які надійні у нас друзі, яка міцна дружба народів!

У Федорівці у складі загону «Омич» працюють студенти дев’яти омських вузів – політехнічного, медичного, педагогічного, автодорожнього, ветеринарного, сільськогосподарського інститутів, держуніверситету, інститутів інженерів залізничного транспорту, фізичної культури – усього 46 чоловік.

Кожен з них заслуговує, щоб про нього сказати в газеті. Більшість юнаків відслужили в армії, працювали до навчання у вузі.

Взяти, приміром, Миколу Матюшенка, студента шостого курсу юридичного факультету Омського держуніверситету.

У будзагоні він працює майстром. Ми поцікавилися, чим керувалися, довіряючи йому такі обов’язки, Микола, розповіли нам, до навчання у вузі закінчив будівельний технікум, працював бригадиром, майстром. П’ять років виїжджає у складі студентських загонів, останні два роки йому довіряють посаду майстра.

Такі ж багаті і славні біографії в студента шостого курсу медінституту, бригадира мулярів Сергія Гіпосяна, студента шостого курсу політехнічного інституту, комісара загону Андрія Мартинова, студента третього курсу цього ж інституту, командира загону Володимира Кариха. Володимир із робітничої сім’ї. Мати, Ніна Іванівна, працює на будові. Юнак відслужив в армії, закінчив профтехучилище.

Тепер, навчаючись у вузі, щоразу на літніх канікулах відправляється у складі студентських загонів будувати. Двічі працював у радгоспах Омської області. Цього разу приїхав до нас, на Україну. Хлопець авторитетний, впливовий.

Член будівельного загону студент Омського ветеринарного інституту тувинець Анатолій Суге-Маадир у вільний від роботи час займається живописом.

Ближче знайомство із членами загону багато в чому пояснило і той авторитет у досвідчених фахівців, який вони заслужили на будові. Омичи будують чотири садиби. Робота наближається до завершення. А потім усі сили кинуть на впорядкування території. Весь обсяг робіт завершать достроково. Усе для цього роблять. Трудяться по 12 і більше годин щодня.

– А як проводите свій вільний час? – цікавлюсь. – Як живете?

– Ці запитання задають нам і батьки, – за всіх відповідає Сергій Анисимов. – Ось я вчора відповів матері в Омськ: не хвилюйся, обстановка абсолютно нормальна. Ми ні в чому не відчуваємо недостачі.

– Дуже добре харчування, – зауважує командир загону. – Готують набагато смачніше, ніж там, де працювали раніше ми.

– Граємо у волейбол, футбол.

– У День будівельника проведемо фестиваль, – до розмови підключається Нігмат Кубенов. – У ньому візьмуть участь вісім загонів – крім нас, – студенти з України, Татарської АРСР, Грузії.

– Скучати ніколи, – добавляє Микола Мойся.

– А як з побутом? – запитуємо.

– Давайте пройдемося по території нашого містечка, запропонував Володимир Карих. – Матимете можливість самі зробити висновок.

Стрілка годинника показувала 19 годин. Тільки-но відкрилась їдальня. Звідти доносились ароматні запахи. Стояла невеличка черга до буфету. Поруч йшла жвава торгівля галантерейними товарами. Неподалік працювала перукарня. Поки що пустували [1] пральня, лазня.

Треба було прощатися. Міцно тиснули руки нашим новим знайомим. За короткий час стали вони нам близькими, ці симпатичні мужні хлопці. І ми від усього серця запрошували приїжджати і ще в наші краї.

Фото М.Мосенжника

Київська правда, 1986 р., 8.08, № 184 (18666).

[1] Тобто стояли порожніми, від російського “пустовать”; в українській мові, хто не знає, “пустувати” – це те саме, що в російській “баловаться”.