Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст. очима французьких сучасників / Мішель Бодьє (1631)

Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст.
очима французьких сучасників

Мішель Бодьє (1631)

Луняк Є.

Висвітлення українського минулого в праці Мішеля Бодьє [70] «Опис загальної історії турків» (1631)

Про інтриги Роксолани [71]

Р. 320. – Сулейман, котрий поміж османських володарів може по праву називатися войовничим Олександром, між найвродливішими жінками у своєму сералі найбільше обожнював Роксолану, ім’я якої дуже нагадує ім’я Роксани Олександра Македонського [72]. Саме їй він надавав найбільші почесті поміж усіма іншими, бо

Р. 321. – вона була також найпершою й за чеснотами людської краси. Від цієї жінки володар мав чотирьох синів: Мехмеда, смерть якого, як ми вже говорили, перетворила очі його батька на два струмочка сліз, коли він повернувся з Угорщини, а також Баязета, Селіма та Джангіра. Двоє з цих синів, будучи людьми лихої вдачі, загинули від меча, а Селім був збережений небом, щоб посісти трон свого батька, але відзначився надалі тільки правлінням заради насолод. Він [Сулейман – Є. Л.] мав також дочку, котру звали Хамерія [73] (Chamerie), яка вийшла заміж за Рустeм-пашу. Згадана постать мала в нього велику довіру, оскільки винаходила все нові засоби для наповнення грошима скринь, хоча це спричиняло бідування народу та збитки для придворних сановників, оскільки відраховування відбувалися з їхніх виплат, а решту обтяжували мільйоном податків на сіль, позиками, обов’язковими грошовими внесками та іншими видами пограбування простого люду. Кажуть, що існували навіть податки на траву, троянди та інші садові квіти. Все це я відзначаю про цього пашу для того, щоб підкреслити, яким був цей стовп і секретар задумів Роксолани.

Ця жінка приховувала свій намір і бажання, возвеличити своїх дітей до повної влади та зробити одного з них спадкоємцем корони. Проте цього не можна було зробити, якщо не знищити цілковито першого Сулейманового сина Мустафу, народженого від іншої жінки. А шляхетність цього принца, його великодушність та інші чесноти, які слугували окрасою його королівської душі, принесли йому надзвичайний авторитет поміж яничарів і пашів Порти, котрий затіняв всіх інших принців, синів Роксолани. Тож, щоб досягнути здійснення свого задуму та погубити Мустафу, ось що вона зробила далі.

Благочестя, або частіше його удавання, часто слугують прикриттям для того, щоб приховати під привабливою оболонкою огидні за своєю мерзотною сутністю наміри. А особливо це характерно для жінок, бо їхня стать має схильність до таких справ. Вони часто послуговуються подібними засобами, щоб досягнути бажаного наміру. Ось що Роксолана використала для цього. Вона заявила муфтію (це духовний владика магометанського закону) про своє прагнення побудувати мечеть та мінарет або лікарню для бідних одновірців і запитала, чи буде відповідати цей витвір Божій волі та чи прислужиться він порятунку її душі.

Р. 322. – Муфтій відповів, що кожна справа, зроблена нею, оскільки вона є рабинею Сулеймана, буде слугуватиме на користь її пана та буде даремною для спасіння її душі. Роксолана впала через це в такий смуток, принаймні, показала такий вигляд, ставши набагато сумнішою, ніж зазвичай. Сулейман про це дізнався й запитав її про причину цього. Вона йому, зрештою, про це повідала, багато разів відмовляючись перед цим і показуючи гоноровитий норов перед ним. Тож через її хитру майстерну удаваність він дав їй свободу. Це була перша сходинка для досягнення її прагнень. Далі вона взялася за другу. Звільнена від рабства, вона отримала честь, зроблену виключно для неї, бо всі жінки та чоловіки Турецької імперії є рабами свого повелителя. Якось Сулейман надіслав до неї євнуха повідомити їй, що бажає сьогодні ввечері лягти поряд з нею. Роксолана відповіла, що імператор може робити з її тілом все, що захоче, як її господар і повелитель, проте він вчинить у такому разі річ, заборонену законом, який не дозволяє так обходитися з вільною жінкою. Муфтій, підмовлений Роксоланою, висловився у подібному ж дусі. Всі ці відмови перетворилися на вітер, який все більше роздмухував полум’я в душі володаря й змушував його шукати найпростіший шлях для задоволення своїх бажань. Він публічно з нею одружився й виділив їй річну ренту в 6 000 дукатів для її двору. Завдяки цьому заходу шлюб було повернуто до сералю, бо його було викорінено звідти після смерті Баязета І, після якого жоден турецький імператор не брав собі жінку заміж. Дві причини змушували їх робити це. Перша – це та, що жінка Баязета була збезчещена Тамерланом, переможцем цього володаря. Друга полягала в тому, що велич османських володарів не дозволяла їм терпіти співправителів в імперії. Тож вони й не одружувалися. Попри все, дітей вони мали від своїх чисельних наложниць. Всі ці діти вважалися законними й мали право успадкувати корону. Проте треба відзначити пієтет Сулеймана щодо своєї віри. Йому краще було одружитися з власною рабинею, ніж порушити настанови своєї релігії. З іншого боку, це дозволило йому отримати те, чого він так прагнув.

Роксолана дісталася другої сходинки й узялася за третю, втручаючись у державні справи та війни імперії й проявляючи багато здібностей, кінцевою метою яких було знищення Мустафи. Рустем-паша, який сприяв їй

Р. 323. – у її намірах, написав людям, котрим міг довіряти в провінції Амазія, де управителем був цей принц, прохаючи надіслати йому новини про Мустафу, його авторитет, дружбу з місцевими воєначальниками, що він водить, і тому подібні справи. «Потім, – говорив він, – я повідомлю про це імператора, котрий отримає все це з превеликим задоволенням». Він отримав звідти листи, у яких йшлося, що влада Мустафи посилюється. Роксолана повідомила про це Сулейману, щоб зародити в ньому сумніви. Проте, бачачи, що ці її хитрощі занадто слабкі, вона вдалася до отрути, відправивши людину до Амазії від імені Сулеймана, надіславши Мустафі фрукти. Цей принц, який мав підстави до недовіри, наказав скуштувати їх тому, хто їх доставив. Той, не встигнувши навіть розпізнати їхнього смаку, сконав у його присутності. Отже, й ця інша витівка виявилася безсилою. Тоді вона [Роксолана – Є. Л.] вдалася до третьої. Вона отримала від Сулеймана побажання, щоб всі його діти приходили, кожен у свою чергу, до Порти, щоб побачитися зі своїм батьком. Для цього було визначено певний час. Тож, завдяки цьому засобу Мустафа був змушений їхати до Константинополя. Таким чином, вона здобула найбільш зручну нагоду, щоб здійснити свій задум його знищення. Діти Роксолани прибули сюди. Попри все Мустафа навіть не поворухнувся у своєму Амазійському намісництві. Вона [Роксолана – Є. Л.] вичерпала до краю свої вигадки, щоб погубити Мустафу. Однак випадок їй надав гарну нагоду, якою вона зуміла добре скористатися, щоб змусити Сулеймана, котрий був дуже вразливий, зрештою, знищити бідного Мустафу. Ми скоро побачимо, як він увійде до намету свого батька, де відбудеться сумний спектакль для загону яничарів, які стануть свідками його смерті й омиють його тіло потоками своїх сліз, побиваючись за тим принцем, котрого в них віднімуть.

Мустафа, керуючи Амазією, шукав союзу з королем Персії та просив його дочку собі за жінку. Щоправда, ця справа відбувалася таємно. Проте вельможа цього принца, який боявся, щоб його не звинуватили в Константинополі у пособництві цим намірам, написав про них до Порти й повідомив про все, що відбувається у даній справі. Лист потрапив до рук Рустема, а звідти перейшов до Роксолани. Обидва разом принесли його Сулейману. Проте зробили це не без того, щоб прокоментувати цей текст і додати свої думки, аби показати цей злочин Сулейману в набагато більшому світлі, подаючи цей альянс, як спрямований на

Р. 324. – його [Cулеймана – Є. Л.] знищення та прохання військових сил для скинення його з престолу, на який Мустафа мав сісти по старшинству серед своїх братів лише після смерті свого батька. Це був той удар, який дійсно привів Сулеймана до сум’яття. Він повірив, що його власний син дійсно хотів вирвати скіпетр з його рук. Ця думка мала підгрунтя, бо той володів могутнім військом…

Мустафа прибув до намету свого батька, начебто запрошений для прийому, чотири німих служники накинулися на нього, повалили на землю та мотузкою від луку позбавили його життя на очах у батька, котрий керував (як кажуть) своїми жестами цими німими, які виконали цю справу так швидко, як він і не хотів. Дивною

Р. 325. – є необмежена влада, яка пробуджує смак до царствування, яка змушує батька забувати ніжну любов до свого сина та перетворюватися на жорстокого тигра. Тіло удушеного Мустафи, ще тепле, було винесене до входу в намет і показане яничарам, які мали велику прив’язаність до того. Ніколи ще вітер з півдня не спричиняв стільки вологості та стільки дощу, падаючого на землю, як це жахливе видовище, яке змусило військо плакати через те, що вони побачили. Наймолодший з дітей Роксолани [Джангір – Є. Л.] захотів омити його своєю кров’ю. Сулейман наказав йому прибути, начебто для порятунку свого брата. Цей юний принц, який не знав суті справи, прибіг до намету, де побачив на порозі мертве тіло. Вражений цим жорстоким видовищем, він повернувся до свого батька, вигукнувши сповнені обурення слова: «Я не дам тобі зробити й зі мною подібне». Сказавши це, він витягнув кинджал, який мав при собі, та завдав собі два удари, після чого впав на тіло Мустафи й помер у ту ж мить…

Портрет Роксолани (1596) з гравюри художника Жана (Йоганна)-Теодора де Брі (1561-1623)

Портрет Роксолани (1596) з гравюри художника Жана (Йоганна)-Теодора де Брі (1561-1623). Образ цієї дружини турецького султана Сулеймана І став дуже популярним у французькій літературі, драматургії та образотворчому мистецтві ХVІ-ХVІІ ст.

Сулейман відчував найбільше горе від цих смертей. Як і інші великі люди, він вимістив своє розкаяння на одному з головних порадників у цій справі. Він вигнав Рустема з посади великого візира, передавши її Ахмед-паші. Однак кохання завадило йому зробити подібне з іншим, найголовнішим порадником – Роксоланою. Доля зберегла цю жінку, щоб пролити ще більше крові в добу Османів. Господь без сумніву приготував помсту Сулейману, котрий пролив стільки крові в родинах інших принців. Вогонь цієї війни чи підозри перетворювався на криваві струмки. Сулейман повернувся звідти до Константинополя. Пройшов певний час, коли Роксолана повернулася до своїх намірів умертвити дітей Мустафи. Бо вона не могла почуватися впевнено, доки син Мустафи, котрий був у Прузії [йдеться про античну назву міста Бурса у Туреччині – Є. Л.], не втратив би свого життя, як і його батько. Тож, давши трохи отямитись Сулейману, вона взялася за свою справу знову. Коли одного разу він увійшов до султанського сералю, вона, будучи наділеною гострим розумом, сказала йому такі, або подібні до таких, слова: «Поважний монарху,

Р. 326. – хоча людина є безсмертною через вічність своєї душі, вона продовжує також своє існування через потомство, що залишається в цьому світі й веде далі його життя. Її діти продовжують пам’ять про неї, бережуть у вічності її ім’я, несуть далі її славу, нагадують про її благодіяння та мстяться за заподіяні їй несправедливості. Все це змушує мене вірити, що Мустафа ще живий, бо його син мирно живе у розкошах в Прузії. Вже військові почали про нього турбуватися, яничари покладають на нього свої сподівання, які він міг би здійснити, помстившись таким чином за смерть свого батька. Чи вважаєте ви, що можете впевнено сидіти на своєму троні, коли цей хлопчик щороку підростає? Чи не здається вам, що ви не зможете ніколи залишатися у спокої, якщо цей юний Мустафа, душа заколотів, залишатиметься живим? На мою думку, є один вихід задля вашого спокою, про який я не можу поки що бути впевнена. Мушу повідомити вам, що його смерть принесла б вам набагато більше користі, ніж його життя.

Сулейман, котрий вже мав страшні передчуття через недовіру, яку вилив на принців, і жив через це у страху перед ними, дав себе з легкістю переконати в необхідності пожертвувати цією дитиною. Він відправив євнуха на ім’я Ібрагім до міста Прузії, наказавши йому негайно умертвити цього юного принца. Євнух, прибувши до Прузії, приховав справжні наміри до кінця свого вояжу й зробив подарунки цьому принцу та його матері. Якось він запросив їх обох на прогулянку. Він повідомив їм про обіцянки, які Сулейман начебто дав, щоб возвеличити цього принца й таким чином залагодити загибель його батька. Проте матір була змушена залишитися позаду, бо вісь її карети чомусь поламалася. Євнух прибув до визначеного місця на полі за містом разом з цим принцем і, повідомивши йому про причину зупинки та смерть, яку він приніс з Константинополя, він позбавив його життя тятивою луку… Все це було

Р. 327. – ділом Роксолани.

Тож залишалися ще двоє синів Сулеймана, народжених також від Роксолани – Селім і Баязет…

Р. 329. – Після цих клопотів, інтриг, убивств, два роки спокою, нарешті, прийшли до дому Сулеймана, після закінчення яких Роксолана припинила свої хитрощі, завершивши земний шлях. Її життя було вогнищем для всіх домашніх чвар, а її

Р. 330 – смерть їх не погасила.

Про роль українського козацтва
у битві під Хотином в 1621 р.

Р. 870. – Осман ішов з 400-тисячним військом, коли нова обставина значною мірою зашкодила його руху. Він прийшов на берег Дунаю, бо збирався його перейти, але виявив поляків на іншому березі, котрі не давали можливості це зробити й убили багатьох його людей. Паші, скориставшись цими втратами, почали його відмовляти від цієї війни та радили йому повернутися до Константинополя. Проте він здійснив переправу мимо їхньої волі, перетнув Дунай, увійшов до Валахії, а звідти рушив до Молдавії та Хотина, розташованого на річці Дністер, яка відділяє землі молдаван і поляків. Польський принц [Владислав, майбутній король – Є. Л.] отаборився перед Хотином з 60-тисячним військом, маючи намір зупинити турка й завадити йому вдертися на Поділля, з якого й починається Польща, а також дати час королю, своєму батьку, зібрати докупи у Львові, місті Білої Русі [74], велике ополчення з усього королівства.

Осман наказав побудувати міст через Дністер. Його зробили з великим поспіхом для турецького війська, яке переважало всі інші армії Європи, за допомогою військових пристроїв. До його війська приєдналися татари, і, хоча воно вже й так було величезним, воно продовжувало розбухати завдяки людям, захопленим при нападах і набігах, забраним у полон. Тож ця така величезна й неймовірна сила складалася майже з 500 000 воїнів. Він [султан – Є. Л.] мав намір розгромити козаків, які в кількості 60 000 чоловік перебували на відстані одного льє від польського принца, намагаючись поєднатися з ним. Тому турок прагнув завадити цьому, сподіваючись, згідно з думкою кількох волохів-перебіжчиків з табору принца, що поляків, котрі не отримають підкріплення від козаків, він зможе досить легко розбити й це не складе для нього великих труднощів. Проте доблесть козаків виявилася такою, що єдиною річчю, яку турок отримав, було розкаяння в тому, що він затіяв битву з ними. 6 вересня він пішов у наступ на козаків,

Р. 871. – використовуючи гармати. Ті, поєднавши свої лави, оборонялися (німецькі мушкетери підійшли їм на допомогу), б’ючись з таким завзяттям і хоробрістю, що відбили турків і знищили їх у великій кількості. Осман, розлючений цією поразкою, хотів кінець-кінцем взяти гору. Наступного дня він зробив нову спробу й відправив війська у другий наступ на козаків, щоб розгромити їх. Ті, як і завжди, діяли згуртовано, боронячись з таким самим завзяттям, як і раніше, але з ще більшою силою, бо отримали допомогу від поляків, надіслану їм польським воєначальником [75].

Вони змусили турків відступити, перебивши їх у такій кількості, що набагато перевершило те, що було за день до того. Вони настільки засмутили султана, що він наказав подвоїти сили й утретє відправив війська у наступ на козаків. Проте й цього разу його було відбито з такими ж втратами. Його люди були тут розгромлені, поле вкрите тілами загиблих, двоє пашів потрапили у полон, було захоплено дві гармати, багатьох бранців, а козаки так заповзято переслідували турків, убиваючи всіх, хто траплявся на їхньому шляху, що дійшли б аж до наметів і паланкінів султана, намагаючись відтіснити звідти гвардію, увірватися до військового табору турецької армії й розгромити її, якби польський принц разом з воєначальником не надіслали їм наказ повертатися й приєднатися до них.

Фактом є те, що, не розбивши своїх ворогів поодинці, турок намагався перемогти їх разом і безперестанку атакував. Тож протягом шести тижнів, які він стояв перед укріпленнями християн, не минуло жодного дня без бою та без нападу на ці укріплення, від яких його завжди було відбито в усіх зіткненнях. Він втратив загалом десь 100 000 чоловік, не рахуючи тих, хто помер від голоду та хвороб. Двоє пашів втратили свободу, а шестеро – життя. 12 000 поляків було вбито у протистоянні туркам. Один сенатор, два полковники та сім капітанів закінчили тут свої дні. А з 7 000 німців, які перебували в християнській армії, ледве залишилася тисяча. Решта майже вся повмирала від хвороб. Найголовніший польський воєначальник помер від тієї ж лихоманки. Його смерть послабила б хоробрість солдатів і посіяла страх та безлад у таборі, якби вона не була прихована за наказом польського принца. Голод і нестача всього робили більші спустошення у траншеях, ніж напади турків. Саме вони прийшли та беззбройно скоротили число поляків

Р. 872. – до крайньої межі. Турки також зі свого боку страждали від великих нестатків… До них [поляків – Є. Л.] прибули посланці з великим почтом, щоб вести мирні переговори на тих самих умовах, що й перед війною, але з додаванням п’яти нових статей до старих.

Про татарський набіг на Поділля в 1622 р.

Р. 896. – Тим часом татари, за ворожі дії яких султан Осман взяв на себе відповідальність, як ми вже колись зазначали, зробили набіг на Поділля, польську провінцію, та здійснили в ній великі спустошення, до яких вони були дуже звичні… Двічі вони вдиралися сюди, грабуючи, вбиваючи та спалюючи. Проте втретє це не минулося їм безкарно, бо, коли вони поверталися, козаки, котрі очікували їх на переправі, перебили 6 000 з них, а решту змусили тікати. Вони гадали, що, раз Порта не може дати лад татарським розбоям, то й вони можуть чинити подібне, несучи війну до держави, суміжної з Туреччиною. Тож вони обертали на цвинтар все, що зустрічали, спалюючи решту.

Про чорноморські походи
козаків у 1624-1625 рр.

Р. 896. – Козаки здійснили набіг через Чорне море з такою зухвалістю, що дійшли аж до воріт Константинополя, грабуючи та спалюючи прекрасні будинки, які розкошуючі турки побудували вздовж узбережжя поблизу веж. Тут часто перебували посеред розваг і задоволень султани-єдиновладці цієї держави, яким яничари та сіпахи служили своєю зброєю та своїм життям, оскільки були їм усім зобов’язані. Місто Месембрію [76] на Чорному морі, що на відстані лише трьох дні шляху від Константинополя, ці козаки та русини взяли силою, розграбували його та піддали вогню, за кілька днів по тому, як здійснили висадку біля веж Константинополя, котрий також омивається хвилями Чорного моря.

Пограбувавши та розоривши, як водиться, велике передмістя поряд з Константинополем, вони його спалили. З вікон сералю можна було побачити, як воно палало. Татари, які мешкали вздовж берегів цього моря й перебували під протекцією турків, не отримали від них жодної допомоги, коли в той же час ці козаки та русини пройшли від гирла Дунаю понад узбережжям й атакували велике місто в Криму, розташоване неподалік, розграбували його, вивезли з нього всі його скарби, забрали в неволю татар, які його населяли, а потім його спалили, перетворивши велике місто на величезне багаття.

Турки були змушені відрядити 15 галер на Чорне море, щоб зупинити нищення свого процвітання цими козаками. Проте знайшлося так мало людей, згодних іти на війну, що міністрам довелося набирати до своїх лав човнярів з каналу [тобто з Босфору – Є. Л.] та вантажників і носіїв-вірмен, щоб постачати ці кораблі матросами та веслярами. Обурений цими безпорядками султан Мурад [Мурад ІV – Є. Л.] загрожував своєму великому візиру та головному воєначальнику, що накаже відтяти їм голови, якщо вони не знайдуть людей, щоб спорядити ці галери…

Р. 928. – Загалом, саме ім’я козаків було жахом і страхіттям Константинополя, бо тут були переконані, що, спричинивши одного разу такий галас, вони повернуться, щоб вогнем і мечем пройти тут знову та залити все кров’ю, а місто перетворити на попелище…

Р. 944. – Руські козаки знову принесли неспокій до воріт Константинополя своїми частими набігами. Бо саме в час цього хвилювання серед яничар, султану повідомили, що 200 козацьких човнів вийшли у Чорне море, маючи намір наблизитися якомога ближче до міста. Зважаючи на це, було відправлено повідомлення начальнику флоту, котрий виводив з порту 43 галери, щоб приєднати їх до тих 12, які вже перебували на Чорному морі, не залишати Босфору. За рік до цього козаки зчинили великі спустошення за 2 льє від Константинополя, впритул до двох замків або веж, розташованих по двох боках Босфору, які слугували бар’єром для цих нападів і завадили їм просунутися далі. Флотоводець виконав наказ і кинув якір на Босфорі. Щоб солдати не нудьгували, він їх використав для будівництва форту на каналі, який мав би зупинити козаків, не потребуючи іншої додаткової варти. Його було побудовано.

Р. 945. – Тут розмістили людей, гармати та все те, що необхідне для оборони. Тоді ж почали розшуки козаків, які спустошували береги цього моря. Для того, щоб їх знайти, спорядили 12 галер. За ними потім послідувала й решта з 43. За кілька днів по тому було виявлено козаків. Їх оточила ця велика кількість галер. Оскільки цього разу була перевага у кораблях, силах, гарматах, їх атакували й розгромили. Декому з них пощастило врятуватися втечею, багатьох було вбито в бою, багато потонуло, а 300 з них взяли у полон і зробили рабами. Щоб показати успіх цієї вікторії в Константинополі, було наказано відтягнути 17 цих невеличких човнів до самого порту. Цей тріумф такий малозначний для військового подвигу, був тим не менш важливим для Константинополя й став одним з мотивів возвеличення цього морського паші, котрий отримав посаду каймакама, про що ми вже говорили.

Baudier Michel. Inventaire de l’Histoire generalle des Turcz. Ou sont descriptes les guerres des Turcs, leurs conquestes, seditions, et choses remarquables, tant aux affaires quilz ont eu contre les Chrestiens, comme Grecs,Hongres, Polonois, Bulgares, Moldaves, Transsylvains, Valaques, Slavons, Venitiens, Espagnols, Chevaliers de Rhodes, et de Malte que contre les Infidelles, comme Tartares, Perses, Egyptiens, Arabes, et autres, depuis l’an 1300 iusques en l’annee 1631. Avec la mort et belles actions de plusieurs chevaliers de Malte, et autres Gentilhommes et Seigneurs Francois. – 3e éd. – P.: Henri le Gras et Iean Guignard, 1631. – 998 p.


Примітки

70. Мішель Бодьє (бл. 1589-1645), французький історіограф.

71. В основу цієї розповіді Бодьє поклав свідчення з латиномовної «Всесвітньої історії» Жака-Огюста де Ту, глава «Турецькі справи. Історія Мустафи» з 12-ї книги якого майже повністю присвячена розгляду діяльності Роксолани.

72. Йдеться про бактрійську княжну, дружину цього видатного полководця античності.

73. Традиційно її ім’я подають як Міхрімах («сонце і місяць»).

74. Як правило, в творах французький авторів ХVІ-ХVІІІ ст. Львів називається столицею Чорної Русі, а Білою Руссю вважаються володіння великого московського князя.

75. Йдеться про Яна-Кароля Ходкевича (1560-1621), визначного польського військового та державного діяча, великого гетьмана литовського в 1605-1621 рр., одного з очільників військ Речі Посполитої. Загинув від смертельного поранення під Хотином.

76. Сучасний Несебр у Болгарії.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 43 – 52.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 372

Модифіковано : 30.11.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.