Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст. очима французьких сучасників / Самуель фон Пуфендорф (кін. 17 ст.)

Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст.
очима французьких сучасників

Самуель фон Пуфендорф (кін. 17 ст.)

Луняк Є.

Розділ, присвячений Україні та козакам, з праці Самуеля фон Пуфендорфа [226] «Вступ до історії найвідоміших держав і країн, що існують в даний час у Європі», перекладеній і доповненій Антуаном-Огюстеном Брюзеном де ла Мартін’єром [227]

Про Україну та козаків

Р. 292. – Історія козаків є настільки змішаною з історіями Русі (=Росії), Польщі та Туреччини, що здається їхнім природним додатком. Країна, зайнята козаками, називається Україною, що значить «кордон, окраїна», й розташована між Росією, Польщею та Малою Татарією. Козаки, що мають татарське походження, складають чисельний народ, який прийнято поділяти на три гілки, кожна з яких має назву у відповідності до місця проживання. Оскільки вони на своїй мові річкові скелі називають «порогами» (Porovie), то одну частину козаків, що мешкають поблизу дніпровських (бористенських) порогів, називають запорожцями (Sa-Porovi). Інша гілка включає до себе козаків, що живуть по обох берегах Дону чи Танаїсу, тому й називаються донськими. Й, нарешті, ті, що мешкають поблизу Яїку, належать до третьої гілки, й називаються козаками яїцькими.

Козаки запорозькі живуть вздовж Бористену й з’явилися близько 1500 р. в обширних степах навколо цієї ріки. Вони, нарешті, об’єдналися після того, як багато постраждали впродовж двох чи трьох століть від татар, котрі у середині ХІІІ ст. наводнили Кипчак (le Kapschak) [тобто кипчацький або половецький степ – Є. Л.]. Це було в ту епоху, коли міць татар, що була вражаючою завдяки простору підкореної ними країни, почала занепадати. Багато їхніх володарів змагалися між собою за велику владу та славу, обертаючи зброю одне проти одного. Росіяни та поляки скористалися цими сприятливими обставинами, втручаючись у ці війни. Козаки, які стільки настраждалися від цих незручних сусідів, постійно шукали можливості, щоб їм помститися. Дуже часто в цьому вони досягали успіхів й отримували переваги, що їх все більше надихали. Ставши сміливими та винахідливими, вони часто нападали на татар і розбивали їх у постійних сутичках.

Р. 293. – Росіяни та поляки спостерігали з задоволенням за тим, як їхній спільний ворог знесилюється потужним військом, що не вимагає від них ні допомоги, ні підтримки. Козаки жили тоді, не маючи жодного зв’язку зі своїми сусідами, – вільні, незалежні, вони вели війну з татарами, бажаючи лише помсти.

Росія почала, у свою чергу, ставати небезпечною для своїх сусідів. Цар Іван Васильович (le Czar Iwan Basilowitz) мав надзвичайну хоробрість і величезне марнославство. Поляки, які боялися його більше, ніж татар, задумали поєднатися з козаками як із друзями, котрі можуть бути для них корисні, за потреби. Вони їм [поляки козакам – Є. Л.] запропонували цей альянс й урочисто заприсяглися у своїй протекції на сеймі 1562 р. Умови цієї конфедерації були наступними: Польща сплачує козакам певні кошти, щоб мати завжди напоготові гарний армійський корпус, придатний для захисту. Їм [козаків – Є. Л.] було відведено цілу країну, що розташована між Бористеном і Дністром, на кордонах з татарами, разом з містом Трахтемировом (Tretimirow), яке знаходиться на правому березі Бористену в 10 чи 12 льє від Києва. Ця провінція була тоді пустельною та занедбаною, через часті набіги татар. Ті почали старанно обробляти землю, яка дуже скоро віддячила їм своєю родючістю. За короткий час вся ця країна змінила обличчя, й була прикрашена великими містами та гарними селами. Українська провінція (la Province d’Ukraine) стала однією з найпрекрасніших у Польщі.

Козаки розглядалися впродовж майже століття, як один з найміцніших захисних мурів Польщі. Росіяни й татари не могли вирушити в жоден похід, щоб не зустріти на своєму шляху козаків. Ці останні не боялися навіть турків, доходячи аж до Константинополя та грабуючи й спустошуючи береги Чорного моря в тих краях. Вони вправно користувалися маленькими острівцями, що містяться на Бористені нижче водоспадів. Посеред великого числа цих острівців є такі приховані, що висадитися на них неможливо, якщо не знати таємничих підходів, поміж яких дуже легко заблукати. Саме на таких найвіддаленіших островах вони [козаки – Є. Л.] тримали свої корабельні майстерні та військові склади. Тут вони лаштували час від часу невеличкі флоти, складені з типу суден, що належать до напівгалер. Вони перетинали все Чорне море, грабуючи, спалюючи, розорюючи великі ділянки узбережжя з селами та містечками, де вони змогли висадитися.

За найголовнішого начальника вони визнавали лише свого гетьмана, який був головнокомандувачем як у цій провінції, так і у війську. Будучи незалежним від великого гетьмана коронного цей ватажок разом з козаками діяв на свій розсуд, проте рідко він не узгоджував з Короною ті заходи, які збирався здійснити. Він не був ні її підданим, ні підлеглим, котрий змушений виконувати накази. Це був союзник, конфедерат, якого використовували з користю й вели за його допомогою господарство довгий час. Той генерал, якого обирали поміж собою козаки, мав походити з їхнього середовища й не міг отримати цієї відзнаки інакше, ніж пройшовши поступово різні сходинки у їхньому війську. Як поляки стримано не ставилися до військової допомоги, яку їм надавав цей народ, вони намагалися зберегти його підтримку, таку важливу для себе. Але ці необроблені степи,

Р. 294. – які вони дали йому колись, стали тепер скультивованими й перетворилися на предмет зазіхань польських сеньйорів. Вони почали привласнювати мало-помалу в Україні маєтки, які включали в себе великі землі. Нова отримана власність в цій країні приносила їм прибутки набагато більші, ніж землі, якими вони володіли деінде. Вони намагалися все більше й більше отримувати від родючої землі різноманітних благ, які вона могла їм подарувати.

Призвичаївшись трактувати за рабів селян, що жили на їхніх землях у Польщі, вони забажали поводитись таким чином і з козаками. Вони [поляки – Є. Л.] вимагали від тих, хто був очевидним підмурком їхніх надбань, панщини та інших робіт, притаманних кріпацтву. Козаки не могли знести цього ярма, яке так суперечить їхній волелюбній вдачі. Поляки намагалися їх змусити до цього силою, але цей народ взявся за зброю та попросив протекції у турків і Росії. Таким було зерно війни, що тривала більше двадцяти років і яка була такою згубною для Польщі, бо ті, хто слугував для неї раніше захистом від турка, тепер воювали на його боці й відчинили ворота королівства. Росія шукала засобів перетягнути їх [козаків – Є. Л.] на свій бік. Оскільки польська Україна руйнувалася впродовж цієї війни, ті почали устатковуватися в Україні російській. Розглянемо ці події більш детальніше.

Йдеться не лише про володіння землею чи землеробську працю, що призвело до великого сум’яття. Призвичаєні робити набіги на турків, вони [козаки – Є. Л.] часто поверталися з них із великою здобиччю. Справа зайшла так далеко, що турки, роздратовані польськими козаками, поскаржилися на них Стефану Баторію, королю Польщі, й загрожували оголосити війну Польщі, якщо він їх не вгамує. Цей монарх захопив козацького ватажка й скарав його на горло за те, що той розірвав мир і наразив королівство на війну [228]. Були створені приписи, щоб утримати цей народ у чіткій дисципліні й завадити йому грабувати купців на кордоні та вести постійні невеличкі війни з сусідами. Все це було передбачене в конституції Польського королівства 1590-го року. Але вона їх не зупинила, й шість років по тому нова конституція постановила знищити козаків і приєднати їхні землі до королівського престолу [229].

Однак у війні, яку поляки вели проти шведів та інших ворогів, вони мали потребу в козаках. Тому ті були винагородженні за добру службу й знову повернули собі королівську ласку в 1601 р., як про це говориться в цьогорічній конституції. Але вони не могли й надалі жити в спокої, тому необхідно було поновити закони, які мали б їх стримувати. Король Сигізмунд ІІІ і сейм у 1611 р. постановили, щоб козаки без їхнього дозволу не використовувалися б у війні, крім випадків, коли Речі Посполитій загрожувала б найбільша небезпека. В 1613 р. було виряджено кількох генералів польської армії проти них і названо їх ворогами держави [230]. Здається, козаки трохи заспокоїлися, принаймні, в 1618 р. щодо них обмежилися лише забороною розоряти сусідні країни. Конституції 1620-го, 1624-го та 1628-го років дають змогу зрозуміти, що вони повернулися в межі своєї звичайної служби. Попри все, знаходимо під 1616 р. звістку про те, як вони ходили у морський похід на Босфор, увійшовши навіть до протоки, що відділяє Чорне море, спалюючи та грабуючи села, й

Р. 295. – викликавши тривогу в Константинополі. Турки виставили проти них невеличкий флот. Обидві морські армії простояли нерухомо одна проти одної доти, доки не сіло сонце, без жодної активної дії. Незабаром козаки відступили разом з усім награбованим майном. Проте незабаром вони повернулися з більшими силами й захопили нову здобич. Слабкість, в якій перебувала тоді Турецька імперія дозволила їм безкарно здійснити ці напади. Мурад ІV, ще зовсім юний, жив тоді під опікою своєї матері. Мабуть, не варто дивуватися тому, що вони [козаки – Є. Л.] приносили туркам стільки горя, подібно тому, що татари чинили в Польщі під час своїх набігів. Напади козаків турбували Мурада навіть у сералі. На них скаржилися польському послу, який гордовито відповідав, що козаки не роблять нічого надзвичайного, оскільки й останній похід татар на Польщу був дозволений урядом великого правителя. Як це явно відкрилося після того, коли зазначене рішення було знайдене в обозі татарського хана. Мурад дорікав власним воєначальникам за те, що ті не могли належним чином забезпечити охорону столиці.

Трохи згодом козаки розпочали новий набіг з двома сотнями своїх галер, й поки оттоманський флот перебував у порту, вони просунулися вперед аж до колони Помпея [231]. Таким чином вони закрили підвезення продовольства, яке щоденно надходить з Чорного моря. Повідомляли також в той час, що поляки мають 30-тисячний корпус на кордоні. Порта направила [до поляків – Є. Л.] одного ш’яу (un chiaoux) [тобто посланця – Є. Л.] з щонайвигіднішими пропозиціями, аби лише ті пообіцяли приборкати козаків, примусити їх дотримуватися миру та припинити напади. Султанський ш’яу спочатку був зустрінутий прихильно, й вже були готові укласти мир, коли отримали звістку, що десять тисяч татар вторглися на Поділля. Замість того, щоб підписати мир, ш’яу вирядили з погрозами, дорікнувши йому за відступництво турків.

Розрив здавався неминучим, проте каймакам знайшов засіб владнати справи. Він відправив нового посланця – молдавського воєводу – й таємно уповноважив його зіграти роль посередника між Портою та Польщею. Він виконав це доручення й схилив поляків на свій бік. Вони затвердили мирний договір і пообіцяли зупиняти в майбутньому напади козаків, а також відправити посла до Константинополя. На виконання цієї угоди поляки, щоб дати заняття козакам, спрямували їх проти росіян, а польський посол погодився з обов’язком, щоб його нація сплатила за всі роки татарам 20 тис. флоринів, та видавала їм, слідуючи старовинним домовленостям, по 6 тис. пар чобіт на рік. У відповідь на це татари заприсяглися не приходити до Польщі у якості ворогів і навіть послужити Речі Посполитій у війнах, які вона буде вести, лише б вони не були спрямовані проти двору Оттоманської імперії.

Війна проти Росії була досить тривалою. Владислав Великий повів її з такою перевагою, що росіяни змушені були шукати підтримки у турків. Козаки тоді розпочали робити нові напади на Туреччину, що зумовило новий розрив між Портою та Польщею в 1634 р. Мир був укладений того ж року між Польщею та Росією, а також між Короною та Портою. Польський сейм, що відбувся наступного року щонайсуворіше заборонив козакам ходити на турецькі землі.

Р. 296. – Однак право, яке було порушене цими постановами, могло передвіщати лише спалах люті, який би вони проявили за найменшого приводу. Найменше охолодження взаємин між Портою та Польщею могло їм дати привід для відновлення своїх походів, хоча вони не збиралися його навіть чекати постійно. Тож Владислав, роздратований тим, що всупереч мирним домовленостям, вони не припинили робити набіги на турків і готують на них нові походи, пішов на крайні заходи, щоб їх приборкати. Придворна рада переконала його, що найкращим засобом, щоб утримати в покорі націю, котра ніколи раніше не підкорялася встановленому уряду, було б повернення її власних зусиль на землеробство, замість зброї. Це принесло б користь, зрештою, як їм самим, так і батьківщині.

Згідно з цим рішенням, Конецпольський, великий коронний гетьман Польщі, побудував у 1637 р. у місці злиття Самари та Бористену фортецю Худак або Кудак [Кодак – Є. Л.], щоб краще накинути вуздечку на цю націю. Цей захід не мав бажаного ефекту й спричинив великі насильства. Наступного року був засуджений на смерть Павлюк, їхній ватажок. Вирок був виконаний у Варшаві. В той же час у них було відібрано місто Трахтемирів і скасовані їхні привілеї. Вони жили якийсь час спокійно, але найбільше викликало їхнє обурення те, що їх перестали трактувати як військовий стан, і вони не шукали більше нічого іншого, як скинути польське ярмо. Така нагода випала дуже швидко. Чаплинський (Czaplinski), підстароста чигиринський (Vice-Gouverneur du territoire de Czehrin), і Хмельницький (Chmielniski) мали між собою суперечки з приводу ділянки землі. Останній був людиною шляхетною зі знатного литовського роду, але, не маючи змоги більше залишатися на батьківщині, де був позбавлений шляхетства, він вирушив на Україну. Козаки визнали його своїм ватажком і підняли прапор заколоту. Вони переховувалися по лісах. Їхнє число постійно зростало, сила поверталася до них. Вони були готові битися з поляками та збирати нову здобич.

Ян-Казимир, наступник Владислава, не бажав втягуватися у цю війну й відправив до них польську знать, яка не мала успіху в цій справі. Козаки, підтримані татарами, здійснили похід аж до Замостя (Zamoska), яке розташоване лише в двадцяти льє від Варшави, й стали володарями Києва, де Хмельницький розташував свій двір. Король, змушений нацією вирушити проти козаків, мав велику переконаність, що їх розіб’є. Раз ця війна йому видалася дуже витратною, він оголосив, що не буде жодної пощади переможеним.

Козаки вели цю війну лише заради того, щоб повернути собі володіння давніми привілеями, які в них були забрані, щоб отримати свободу, яку вони мали раніше й розглядалися у Польщі не як раби, а як союзники. Королівська рада Владислава зробила непробачну помилку, напоумивши цього короля довести козаків до відчаю. Ведучи справи інакше, вони б могли завжди мати напоготові гарне військо, або проти турків, коли хотіли б вдатися до репресій у випадках нападів татар, данників Порти, на землі Речі Посполитої, або проти росіян, які б намагалися скористатися слабкістю уряду, що відвоювати кілька провінцій. Страх, який турки мали від козаків, змушував

Р. 297. – їх утримувати в спокої татар. Потім Польща, що обернула козаків на своїх підданих, пошкодувала про це, позбавившись тієї сили, якої часто потребувала.

Козаки, не в змозі більше зносити того ярма, яке поляки їм накинули, піддалися під владу іншого правителя, запропонувавши свої послуги росіянам. Олексій Федорович (Alexis Foederowitz) [звичайно, мається на увазі Олексій Михайлович – Є. Л.] успішно скористався цими людьми, щоб зробитися господарем Києва. Оливський мир, підписаний в 1660 р., мав звільнити поляків від такого могутнього ворога, як Карл-Густав, король Швеції, поклавши свої останні зусилля на продовження війни проти Росії, щоб знову повернути собі частину країни, яку вони втратили. Перемир’я, яке цар підписав у Москві на 13 років у січні 1667 р., передбачало між іншим, що Україна, розташована по той бік Бористену, відійде до Росії, а цьогобічна частина, тобто на захід від цієї ріки, залишиться під Польщею. Також росіяни утримуватимуть Київ впродовж двох років, по завершенню яких вони його повернуть полякам. Й, нарешті, запорозькі острови, що знаходитимуться під владою обох держав, слугуватимуть для цих країн захистом від їхніх спільних ворогів. Росія знайшла підстави ухилитися від повернення Києва. В 1672, в 1674 рр. це було предметом нових конференцій, але й вони не мали успіху.

Під час переслідування, яке козаки зазнали в правління Владислава, одна частина польського козацтва вирушила в Росію й почала тут освоювати там цілинні та безлюдні землі. Ще одна частина сформувала військовий корпус з 6 000 чоловік і мала намір йти на службу до короля Персії. Коли вони прибули на Дон, то разом з місцевими козаками поступили на службу до царя. Вони разом з ними об’єдналися, щоб штурмувати Азов (Asoph), господарями якого вони стали, розташувавши тут арсенал і склади.

Але повертаюся до козаків польських. Після перемир’я, укладеного в 1667 р. між Росією та Польщею, козаки піддалися туркам й заохотили тих оголосити війну Речі Посполитій. Турки при допомозі козаків взяли Кам’янець в 1672 р. З цього часу козаки назавжди стали ворогами поляків. Хоча в Польщі й зберігся звичай тримати військовий загін одягнений та озброєний як козаки, що носить це ж ім’я.

Козаки, що пішли на службу до Росії, були спочатку ласкаво прийняті, їм урочисто обіцяно при дворі, що буде збережено їхній спосіб життя, без запровадження жодних податків, під якою б то не було назвою чи приводом. Зі свого боку, ті зобов’язувалися тримати завжди напоготові добре вишколений корпус піхоти для служби Росії. Козаки, які не могли ніколи залишатися у спокої, не змогли панування росіян сприйняти краще за панування поляків. Найменше зазіхання на їхню свободу призводило до жахливих потрясінь у державі. Більше того, кажуть, що війну між турками та поляками, у якій Польща втратила Кам’янець, спричинили саме козаки. Цар, боячись, щоб турки після підкорення Польщі, не вирушили на його землі, відправив полякам на допомогу 20 тис. чоловік, спрямувавши в той же час на Крим

Р. 298. – загони донських козаків і запорожців. Турки наголошували, що козацька нація (la Nation des Cosaques) буде вільним народом під протекцією Порти. Козацтво розділилося, як можна було бачити, деякі з них піддалися великому правителю, й оттоманський двір вірив, що згодом зможе поширити свою владу на всіх козаків.

Звернімося до історії козаків Дону. В часи, коли Росія в царювання Олексія вела війну проти Польщі, Юрій Олексійович Долгоруков (George Alexiowitz Dolgorucki) заправляв на Україні. Цей вельможа намагався примусити в 1665 р. козаків здійснювати військовий похід набагато довше, ніж це було зазвичай, але вони відмовилися йому підкорятися, й пішли разом зі своїм ватажком. Долгоруков відправив за ними кілька загонів, щоб привести їхнього ватажка на ім’я Разін [232] (Razin), якого наказав повісити. Цей акт жорстокості дорого коштував Росії. Стенька Разін (Stankorazin), його брат, забажав помститися. Через свої інтриги він почав підбурювати козаків до заколоту, вимагаючи свого визнання у якості їхнього ватажка. Це відбувалося в роки сильного сум’яття всередині царства. Скориставшись смертю царського сина, він звинуватив бояр, що начебто вони були призвідцями смерті царевича [233].

Переконавшись, що народ досить легко збунтувати проти дворянства, він вирушив зі своїми загонами у похід на Волгу. Перейшовши Яїк, він вийшов до Каспійського моря й розпочав грабувати прилеглі краї. Перси та росіяни навіть об’єдналися разом проти нього й уклали між собою угоду про спільні дії. Але, бажаючи, щоб він склав зброю, йому було просто оголошено амністію. Повернувшись на Дон, він не залишався довго у спокої. Він почав переконувати людей, що царевич (le Czarowitz) не помер. Він, начебто передбачаючи, що може бути вбитий боярами, звернувся до Разіна по допомогу проти несправедливості своїх гонителів.

Така проста хитрість дозволила тому здобути велике число прихильників. Незабаром він став на чолі стотисячного війська. Спочатку він заволодів Царицином (Zaritza) на Волзі, розбивши російську армію, що вирушила на допомогу цьому місту, захопив Астрахань, місто дуже багате й славне своєю торгівлею, й вивіз звідти всі багатства і здійснив дуже жорстоку різню всіх військових, яких тут знайшов. Багато інших міст зазнали такої ж долі. Його загони, яким він дозволяв все що завгодно, здійснювали жахливі безчинства. Стенька Разін не припиняв публічно оголошувати, що він не складе зброї, доки не звільнить росіян від тиранії бояр. Завдяки цьому його військо постійно збільшувалося.

Найвищі вельможі двору зрозуміли, що мусять докласти всіх зусиль, щоб зупинити цю повстанську армію. Долгоруков, якого так ненавидів Стенька Разін, вдався до цілком виправданих заходів, намагаючись розбити загони бунтівників поодинці. Полонені, захоплені ним, одразу відправлялися на шибеницю чи позбавлялися життя іншими жахливими способами. Стенька Разін, бачачи, що його військо почало швидко танути, замислився про власну безпеку. Він сподівався знайти прихисток у Корнила Яковлева (Corneille Jacolof), козацького гетьмана [правильніше назвати його отаманом – Є. Л.], який доводився йому хрещеником. Але той залишався вірним російському престолу, тому наказав заарештувати Стеньку Разіна та відправити його до Москви разом з Фролкою (Frolka), його братом. Вони обидва були покарані, як злочинці проти його величності, і їм відтято голови в 1679 [234] р. Всі ті, хто намагалися очолити

Р. 299. – рештки повстанців, загинули від рук власних солдатів. Таким чином, закінчилося це козацьке повстання, яке наробило стільки переполоху при російському дворі.

Не всі козаки слідували за Стенькою Разіним. Залишався великий загін вірний Росії. Дорошенко (Dorosensko) однак завжди був на чолі козаків, що не підкорялися Польщі. Її уряд уклав мир в 1676 р. з турками [235] й відновив свою владу над всією Україною, що розташована по західний бік Бористену. Але її південна частина, яка підкорялася Дорошенку, відійшла до великого правителя. Російська армія повела наступ на цю частину України й заволоділа нею, зокрема й кількома містами цієї провінції, що належали Польщі. Дорошенко був захоплений під час цього завойовницького походу, і його смерть, нарешті, поклала кінець тим потрясінням, які він спричиняв [236].

Турки знову вторглися в Україну в 1678 р, захопивши кілька міст. Однак за умовами миру, яким вони мали слідувати, вони [турки – Є. Л.] змушені були відмовитися від козаків, які перебували під їхньою протекцією [237]. У війні, яку російський уряд повів в 1685 р. проти турків, він умовив козаків приєднатися до свого війська [238]. Російський генерал, який припустився великих помилок в цій експедиції, перекинув всі провини за невдачу на козацького гетьмана, який був позбавлений посади й засланий до Сибіру.

Його місце успадкував Мазепа (Mazeppa), який також належав до козацької нації. Це був надзвичайно обдарований чоловік, який здобув освіту в Польщі й мав неабиякі здібності в знанні словесності. Цей козацький генерал (Général des Cosaque) зробив попервах великі послуги Петру Великому, тому монарху, який після завоювання Азова довірив йому нагляд за Україною [239]. Швидкість завоювань Карла ХІІ дуже сильно вразила козацького генерала, й він почав плекати надію, що з допомогою цього видатного володаря він зможе повернути своїй батьківщині її колишню свободу, яку та колись мала. Він прийняв рішення домовитись з ним. Але ці інтриги були викриті. Частина його військових загонів були розгромлені Меншиковим, якого Петро Великий відправив, щоб спостерігати за діями козаків.

Багато поміж цих невдах, які опинилися в полоні, були піддані тортурам, а інші знайшли свою смерть на вістрі меча. Ця обставина зумовила те, що Карл ХІІ не отримав від козаків тієї допомоги, на яку розраховував. Мазепа був при ставці Карла ХІІ й супроводжував цього правителя аж до Бендер. Російський двір вимагав видачі цього генерала у великого візира. Але його смерть, що наступила в той час, завадила цьому, хоча Карл ХІІ перебував тоді у досить поганих взаєминах з оттоманським двором, тому що був здатний на все, аби не допустити видачі Мазепи. Петро Великий вирішив привести козаків до того ж стану, що й решта його підданих. Але він так і не встиг виконати свій задум і помер.

За домовленостями між Росією та Польщею, вся та частина України, яка була розташована на західному березі Бористену, залишалася, як і раніше, за цим королівством. Однак ця країна вже не була такою квітучою, як в ті часи, коли нею володіли козаки. Ми можемо розглядати відтоді як справжній осередок козаків лише ті землі, що лежали на схід від Бористену, які простиралися з одного боку до річки Десна, котра впадає в цю велику ріку, та до Самари, яка розмежовує нині землі козаків і кримських татар.

Р. 300 – З іншого боку Бористену ця територія доходить до міста Білгорода та до гір, що знаходяться поблизу струмків Сіверського Донця.

Країна козаків – це велика рівнина, яку перетинає велика кількість гарних річок і чудових лісів. Саме це робить цю землю такою багатою на все, що потрібно для життя. Тут збирають великі врожаї збіжжя, овочів, фруктів, видобувають віск і мед. Пасовиська в цьому краї неперевершені. Худоба тут має такі умови, як ніде в Європі. Річки дуже багаті рибою. Єдина вада, що не дозволяє цій країні стати надзвичайно багатою, це брак сполучення з морем.

Козаки високі на зріст і міцної статури. Вони витривалі, кмітливі, невтомні, сміливі, мужні, щедрі й завжди готові пожертвувати всім заради своєї свободи. Їхні жінки вродливі й мають привабливий стан. Чоловіки та жінки одягаються на польський манер, за винятком шапок, які трохи відрізняються від тих, що носять поляки. Зброя козаків – це шабля й рушниця. Їхні загони складаються лише з піхоти. Їхня мова складається з суміші польської та російської, але набагато ближче до першої. Вони сповідують ту ж релігію, що й в Росії. Хоча поміж них знаходиться досить велике число католиків і навіть лютеран.

Донські козаки живуть вздовж Дону від південного берега річки Гнилий Донець [нині Мертвий Донець – Є. Л.], яка тече зі сходу і впадає у Дон навпроти міста Гниловська [зараз в межах Ростова-на-Дону – Є. Л.], до впадіння цієї ріки в Палюс Меотид (Palus Méotide) [Азовське море – Є. Л.]. Вони мають майже таку ж подобу, що й козаки України, ті самі схильності та вади. Одяг чоловіків і жінок тут подібний до того, що носять загалом люди в Росії. Татари, які відокремилися від загального тла кипчаків і склали частину мешканців, з котрих пізніше вийшли донські козаки, осіли на берегах Палюс Меотид та на островах Дону неподалік гирла ріки. Згодом вони воювали з татарами й багато разів турбували своїми набігами на їхні землі. Ці козаки оселилися по берегах Дону в 1549 р., користуючись протекцією Івана Васильовича та маючи ті самі умови життя, що й козаки бористенські під Польщею. Вони мали свого осібного гетьмана, подібно запорожцям. Однак зі сходженням на трон Петра ІІ ця посада була скасована. Можна побачити багато прикладів їхнього неспокійного характеру, який часто спонукає їх братися за зброю.

Донські козаки сповідують грецьку релігію, як і росіяни. Проте вони часто ігнорують принципи цієї релігії. Вони проживають у багатьох містах і селах вздовж зазначеної ріки, береги якої дуже родючі. Але вони не поширюються на значну відстань у цій країні, тому що тут відчувається брак питної води в багатьох місцях і досить мало дерев. Цей народ займається скотарством і землеробством, але він ніколи не пропустить можливість пограбувати своїх сусідів. Їхня зброя подібна до тієї, якою користуються запорожці. Їхні військові загони складаються лише з піхоти. Всі їхні міста та поселення на лівому березі Дону добре укріплені й обнесені дерев’яними мурами

Р. 301. – на випадок нападу кубанських татар, з якими вони ведуть безперервну війну.

Яїцькі козаки походять з тієї частини давніх мешканців кипчацьких степів, які підкорили узбережжя Каспійського моря після того, як татари спустошили їхню батьківщину. Розпорошені на великому просторі між Яїком і Волгою, вони харчувалися з риболовлі та того, що могли здобути, вдаючись до піратського ремесла. Їхнє число постійно зростало, вони почали займати південні береги Яїку, тоді як вплив татар в цьому краї почав зменшуватися. Ці козаки охоче піддалися росіянам, після того як ті підкорили собі Астраханське ханство.

Ці козаки дуже нагадують всіх інших, хоча вони не такі кремезні і їхнє життя більше пов’язане з сільським господарством. Зазвичай, вони одягаються в одяг, зшитий з товстого, грубого білого полотна, з вузькими рукавами. Ці плаття спускаються до колін. Взимку вони одягають поверх своїх довгих одежин овечі кожухи. Їхні чоботи, зроблені зі шкіри, подібні до російських, але у їхньому фасоні можна побачити багато перських рис. Їхні шапки круглі, а по краях обшиті хутром. Жіночий одяг не сильно відрізняється від чоловічого, за винятком плаття, яке є довшим і вужчим. Влітку вони ходять з непокритою головою.

Яїцькі козаки мешкають у великих селищах вздовж правого берегу Яїку, починаючи від 50-го градусу широти аж до впадіння ріки в Каспійське море. Харчуються вони овочами та збіжжям, яке дбайливо вирощують. Їхня мова є сумішшю татарської, калмицької, а також давньої мови цієї країни. Все це створює особливе наріччя, яке дозволяє їм розуміти різноманітні татарські племена, що проживають по сусідству. Оскільки вони ведуть безперестанну війну з каракалпаками та татарами Казахської орди, то ретельно укріплюють всі свої поселення ровами та дерев’яними мурами, щоб захистити себе від нападу ворогів. Впродовж зими вони сидять у своїх житлах, приготувавшись до оборони, тому що татари часто на них нападають. З поверненням весни вони лаштують свої човни і йдуть грабувати все східне узбережжя Каспійського моря, щоб захопити здобич у татар.

Їхня зброя – шабля, лук і стріли. Лише в правління Петра Великого вони познайомилися з вогнепальною зброєю, але їм не дозволяється її використовувати, крім зимового періоду, коли необхідно захищатися від татар. Коли крига на річках починає скресати, вони повинні здати цю зброю в Яїцький городок [нині Уральськ в Казахстані – Є. Л.], місто, розташоване на правому березі Яїку. Управитель, котрий має тут своє місцеперебування, здійснює нагляд за козаками й отримує від них зерно, віск, мед і худобу, які вони повинні постачати щорічно у вигляді данини. Крім нього, в них є також власні ватажки, які правлять ними у відповідності до стародавніх звичаїв.

Більша частина цих козаків сповідують тепер грецьку релігію, яка прийшла до них з Росії. Але в них зберігається багато залишків магометанства та навіть язичництва. Вони живуть у доброму порозумінні з калмиками, підданими контаїша [240] (Contaisch), які приходять торгувати з ними на східний берег Яїку. Берега цієї ріки дуже

Р. 302. – родючі. Вони вкриті, починаючи з витоків Яїку, великим лісами. Впродовж літа дерево рубають тут у великій кількості і сплавляють вниз за течією до Яїцького городка та до Каспійського моря.

Pufendorff Samuel de. Bruzen de la Martiniere Antoine-Augustin. Introduction à l’histoire moderne, generale et politique de l’univers; ou l’on voit l’origine, la révolution & la situation présente des différents Etats de l’Europe, de l’Asie, de l’Afrique & de l’Amerique: Commencé par le Baron de Pufendorff, augmentée par M.Bruzen de la Martiniere. Nouvelle édition, revue, considérablement augmentée, corrigée sur les meilleurs auteurs, & continuée jusqu’en mil sept cent cinquante. – P.: Chez Merigot, Grange, Hochereau, Robustel, 1756. – T. IV. – 640 p.


Примітки

226. Самуель фон Пуфендорф (1632-1694), видатний німецький історик, роботи якого були широко відомі в Європі. Як важливе джерело своїх історичних студій вказував праці Пуфендорфа козацький літописець Самійло Величко.

227. Антуан-Огюстен Брюзен де ла Мартін’єр (1683-1746), французький перекладач, просвітник, енциклопедист.

228. Тут йдеться про Підкову.

229. Маються на увазі репресії проти козаків після повстання Наливайка.

230. Мається на увазі сеймова постанова про утихомирення козаків, які пограбували маєтки польської шляхти. У відповідності до неї, великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський, спираючись на підтримку великих магнатів, мав розставити польські залоги по Дніпру від Києва до Черкас.

231. Колона з білого мармуру, що височила на європейському березі Босфору, виконуючи роль морського орієнтиру.

232. Мова йде про Івана Разіна, старшого брата відомого очільника повстання.

233. Мається на увазі раптово померлий син Олексія Михайловича Олексій (1654-1670).

234. Очевидна хронологічна і фактична помилка, Степана Разіна було після тортур четвертовано в 1671 р., його молодший брат Фрол був страчений в 1676 р.

235. Мається на увазі Журавненська мирна угода.

236. Як відомо, Дорошенко помер в 1698 р., набагато пізніше, ніж це уявляв собі автор.

237. Йдеться про умови Бахчисарайського миру 1681 р.

238. Насправді, кримський похід, про який тут говориться відбувся в 1687 р.

239. Очевидна фактична помилка, завоювання Азова відбулося в 1696 р., тоді як Мазепа гетьманував з 1687 р. й просто зберіг свою посаду з початком активної політики Петра І.

240. Титул місцевого правителя, як правило, використовується у формі «хунтайджі» або «контайші».

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 208 – 218.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 329

Модифіковано : 10.08.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.