Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст. очима французьких сучасників / Габріель Куає (1761)

Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст.
очима французьких сучасників

Габріель Куає (1761)

Луняк Є.

З «Історії Яна Собеського, короля Польщі» Габріеля-Франсуа Куає [195] (1761)

Про козаків і передумови Хмельниччини

Р. 170. – Козаки мешкали на островах, які утворює Бористен і були справжніми піратами, котрі жили тільки за рахунок своїх набігів. Польський король Стефан Баторій прив’язав їх до своєї корони, виявивши стосовно них благодіяння й показавши їм спосіб життя більш почесний і кращий. Він створив з них військовий корпус у 40 000 чоловік і розташував його

Р. 171. – на Нижньому Поділлі та Нижній Волині, щоб використовувати головним чином проти татар і московитів, природних ворогів Польщі. Він їх заохотив створювати поселення, щоб залюднювати та обробляти країну, яку сьогодні називають Україною. Це простір у сотню льє вздовж і майже так само вшир, розділений Бористеном на дві майже рівні частини…

Р. 172. – Польські сеньйори тих воєводств, які доходили до України, забажали трактувати козаків, як своїх кріпаків. Вони почали віднімати їхні привілеї, забирати їхні володіння, вони позбиткувались над ними навіть ще дужче, руйнуючи грецькі церкви, де ті молилися Богу за своїм звичаєм. А король Владислав ІV був безсилим і тільки закривав очі на ці зловживання. Тож з вірного народу, було отримано бунтівних підданих. Вони взялись за зброю, були розбиті, і, щоб врятувати решту своєї нації, вони видали свого генерала Павлюка, якому відтято голову, незважаючи

Р. 173. – на дане слово зберегти йому життя

Новий злочин з боку поляків створив їм нового генерала. Козак Хмельницький (Chmilienski) міг би мирно жити з того майна, який залишив йому батько. Він приєднав кілька пустельних земель, які почав освоювати й побудував там кілька млинів. Польський шляхтич на ім’я Жатинський (Jatinski) [Чаплинський – Є. Л.] [196], який мав чиновництво в Україні, заздрив удачі цього козака. Відчувши опір з боку того, він спалив його млини, згвалтував його жінку та забив до смерті його сина й познущався над закривавленим тілом. Нещасний батько, зневажений чоловік, звернувся по помсту до

Р. 174. – короля. Натовп, який мав подібні скарги, приєднався до нього. Але вони нічого не отримали. Відмова у правосудді та всьому іншому, різнорідне пригнічення могли тільки викликати сльози у нації сумирної та поневоленої вже довгий час. Але нація горда, яка відділяла обов’язок від рабства, могла загасити свою лють лише кров’ю.

Владислав якраз щойно помер, коли розгорівся цей вогонь. Хмельницький, завдяки більше запалу, ніж здібностям, привів своїх козаків до серця Польщі, розправляючись зі шляхтою та захищаючи селянство. Він зустрів польську армію під Пилявцями (Pilawiecz) в Малопольщі, повністю її розгромив і пішов на Львів, столицю Червоної Русі, яка здалася, щоб уникнути

Р. 175. – подальших бід. Він приніс жах аж до Кракова, звідки той поширився по всім коронним землям, витіснивши спокій. Пожежі, гвалт і смерть супроводжували його, щоб всі відчували таке ж страждання, як і він. Посеред цього потоку помсти він згадав, що повстав на захист своєї релігії. Він змусив прелатів одружуватися з прихожанками і жити в грецькій схизмі.

Якщо раніше відзначали злодіяння, які правосуддя Боже чи людське залишало безкарними, ці злочини були вже повністю розгнузданими. Багато невинних загинуло через помсту Хмельницького. А головний злочинець Чаплинський уникнув його розправи.

Варта подиву інша річ – розгром польської армії. Великий генерал Потоцький мав довгий досвід. Хмельницький – ніякого, або майже ніякого. Історія нам не раз показує такі феномени. Відчай у сильній душі і хороброму народі перемагає все.

Про битву під Підгайцями в 1667 р.

Р. 235. – Варвари [тобто українські козаки та їхні союзники татари – Є. Л.] могли піти далі і дійти до серця Польщі. Однак вони сподівалися, що для них краще знищити цю єдину силу [йдеться про армію Яна Собеського – Є. Л.], навалившись

Р. 236. – на неї всією своєю міццю. Вони занадто добре знали Собеського, щоб залишити його позаду себе. Йому вже привели кількох бранців, яких він відправив назад з погрозою татарському генералу. Він один загрожував іншому, тоді як йому самому варто було боятися за себе. «Йдіть, казав він, випроваджуючи їх, – скажіть нураддін-султану, що я поставлюся до нього так, як він поставився до мого брата. Це буде око за око». Нураддін відповів на це прискоренням нападу.

Серед польських офіцерів, які захищали ці укріплення, було багато таких, котрі покрилися славою в інших битвах. До них ставилися тут з довірою та

Р. 237. – належною їм повагою. Олександр Поляновський [197] командував на лівому фланзі, Владислав Вільчевський – на правому. Руський воєвода Станіслав Яблоновський, про якого казали: «Невідомо, де він більш величний – в сенаті чи у війську?», керував у центрі. Великий генерал [тобто Собеський – Є. Л.] був на чолі всього.

Ворог кинувся з усіх боків на табір і з усіх боків його було відбито, тоді як артилерія вражала його своїм громовим вогнем. Щоправда, в одному найслабшому місці йому пощастило вдертися всередину, однак його було вибито і відігнано натиском шаблевих ударів з укріплень. Долина вкрилася мерцями, поміж яких було не більше

Р. 238. – чотирьох сотень поляків. Татари забирали своїх, щоб спалити їх, у відповідності до свого звичаю. Собеський, витримавши цей перший натиск, не захоплювався тим успіхом, який фортуна в цей момент йому здавалося б подарувала. Нападники могли не рахуватися з втратами, йому ж належало берегти кожного. Він повернувся до своїх ретраншементів, щоб привести їх до ладу, поки випала така можливість.

Зазвичай, битва є справою кількох годин. Ця тривала протягом 17 днів. Кожен день вона спалахувала так, наче саме він був вирішальним. З боку нападників, яким їхня чисельність додавала впевненості, слідував штурм за штурмом. З боку захисників – оборона за обороною, вилазка за вилазкою.

Р. 239. – Останній день видався найкривавішим. Собеський дав наказ військам, які були відділені, що змушувало непокоїтись армію, мало-помалу наблизитися. Роздратовані та принижені таким сильним опором при такій слабкій силі варвари наважилися на останній наступ. Саме цей момент і мав принести порятунок або загибель Речі Посполитій.

Собеський, замість того, щоб очікувати на атаку всередині своїх міцних укріплень, наказав вийти з них. Його війська вже зрозуміли під час попередніх наскоків, що ця велика кількість ворогів не є непереможною. Варвари, вражені такою сміливістю, раділи виходу противника й виражали свою радість гучними криками. Зав’язалися бої. Перемога коливалася в цих потоках крові. Але саме тоді, коли

Р. 240. – вона була невизначеною, відділені частини, які знаходилися за бойовищем, атакували супротивника з флангу. Хоробрий Півот [198] (Piwot), який спустошив квартири козаків, захопив їхні обози, прогнав їхніх фуражирів, зміг подвоїти свої заслуги та свою славу. Він атакував, маючи тільки 2 000 вершників. Він рубав шаблею. Він вклинювався у вороже військо. Тепер не було більше військової прислуги чи селян, які недавно взяли до рук зброю. Всі хотіли взяти участь у перемозі. Опір ставав все більш слабким. Битва перетворилася б на загальне побоїще, якби через малу чисельність засади не згасла сила цього удару. Татари, мало звичні до битви на одному місці, почали озиратися назад. Вони відступали, ламали свої ряди і, зрештою, кинулися навтьоки,

Р. 241. – тягнучи козаків за собою. Саме в цей момент Собеський, голова та рука якого надихали все військо, одержав змогу дотриматися свого слова, даного нураддіну. Він наказав шукати того поміж втікачів, віддавши наказ зберегти йому життя, щоб принести його в жертву духу свого брата. Однак нураддін і Дорошенко відступили від бойовища досить завчасно, щоб не боятися переслідування, залишивши 20 000 чоловік на полі битви. Можна було побачити після їхнього відходу всі ті спустошення, які вони зробили: розграбовані села та шляхетські маєтки. Палаці шляхти у містах були зруйновані до фундаментів, храми спалені, трупами завалені руїни сіл, все прикордоння спустошене.

Р. 242. – Однак основи держави були врятовані. Успіх здивував Польщу, Конде [199] та Францію.

Варвари, які принесли війну, запросили миру. Переможцям він був навіть потрібніший, ніж переможеним. Яблоновський зайнявся впорядкуванням домовленостей. Одна складність все зупинила. Невірні вимагали та пропонували заручників. Християни говорили, що за умов мирної присяги це зайве. Татари опиралися й відповідали, що минуле їх навчило не дуже довіряти клятвам. Погодилися обмінятися заручниками, і 19 жовтня було підписано мир.

Про обставини, що супроводжували перехід Петра Дорошенка під турецьку протекцію, та міжнародну дипломатію навколо України

Р. 313. – Начальник козаків, той самий Дорошенко, якого Собеський вже колись розбивав, був непорушний. Тож треба було застосувати «останній довід королів» [200] (la derniere raison des rois), який пролив стільки крові з тих пір, як люди заволоділи ним. Собеський утримувався від цього до тих пір, доки міг. Він розглядав тих же самих козаків, як благо Речі Посполитої. Козаки дійсно були гарними підданими, доки з них не зробили поганих рабів. Інший резон, який змушував Собеського вдаватися до переговорів, це нестача сил. Геніальність та винахідливість

Р. 314. – доповнювали одне одного. Йому вдалося створити розкол поміж козаків. Він протиставив нового ватажка старому, Ханенка (Hanenko) Дорошенку. Він повернув до підпорядкування Польщі міста Бар, Немирів, Кальник, Брацлав і весь край між Бугом і Дністром. Розбитому Дорошенку вдалося зберегти решту України тільки через загрозу віддати країну туркам, якщо його тіснитимуть і далі. Собеський призупинив переможну ходу. Поздоровлення, які він отримував, показували важливість цієї кампанії: «Ми не можемо не захоплюватися вашою хоробрістю та обачністю в цій експедиції. Як з такою жменькою солдатів ви змогли для нас відвоювати стільки міст, особливо Брацлав, який один

Р. 315. – вартий великого вшанування перемоги? Ви нам відкриваєте всю Україну, зможете нам її повернути. Тож посильте своє завзяття, усвідомивши, що Польща зобов’язана вам своїм порятунком». Так писав йому віце-канцлер від імені короля та Речі Посполитої. Таке вшанування заміняло великому генералу відсутність корони.

Однак він хотів, не зловживаючи перемогою, зберегти козаків, змусивши їх повернутися до їхнього обов’язку завдяки милосердю та привернути їх до себе благодіяннями.

Таким же було й прагнення всіх послів і більшої частини сенату на сеймі.

Р. 316. – Однак король і його рада думали інакше. Правління слабкого Михайла було правлінням його фаворитів. Його рада складалася з людей, що отримували виплати від імператора Леопольда, з сестрою якого той збирався одружитися [201]. Леопольд боявся великого приготування до війни, яке робили турки. Він вишукував засобів, щоб обернути його проти Польщі. Він знав, що Дорошенко загрожував віддати Україну туркові, якщо буде доведений до крайності. В той же час він уявляв, що турок не залишиться байдужим до завоювання цієї прекрасної провінції, яка відкривала б йому шлях на Польщу та Московію – дві держави, які були постійними ворогами Османської імперії. Він розумів також, що Михайло, прикриваючи Україну,

Р. 317. – у відкритому протистоянні, намагатиметься зберегти також величезні володіння своїх предків, які були там. Знаючи все це, для Леопольда не було складно переконати останнього в тому, що всі переговори з бунтівниками є небезпечними, як і принизливими, що пробачити Дорошенка – це принизити авторитет королівства. Отже, Михайло до цього повністю дослухався, показуючи свою твердість.

Однак сейм, у відповідності до законів, міг примусити короля до миру. Той підкупив одного посла, котрий був проти таких рішень, той зник, і сейм виявився неправомочним. Один цей факт вже добре показує, що протестація посла була маневром двору, а король не робив жодних заходів, щоб знайти того, повернути назад і відновити діяльність цієї національної ради.

Р. 318. – Дорошенко, дізнавшись, що відбувається, і боячись потрапити під розправу свого розгніваного господаря, почав шукати іншого в Константинополі.

Мехмед ІV зійшов на трон, переступивши через тіло свого батька Ібрагіма І, якого удушили яничари. Мехмед розбив війська імператора, зробив великі завоювання в Угорщині, підпорядкував Трансільванію, захопив Кандію, стародавній Крит…

Р. 320. – Вправний царедворець [202], обміркувавши пропозиції Дорошенка, задумав підкорити Польщу, що дозволило б у другій кампанії знищити Віденську імперію. Перемога над нею полегшилася через це. Він хотів, щоб його господар особисто зірвав

Р. 321. – лаври, які були йому приготовані. Присутність Мехмеда у війську була, на думку візира, вчинком політичним і проявом довіри. Цей султан, незважаючи на перемоги свого правління, почав схилятися до презирства та ненависті до нього, бо, віддаючись цілковито задоволенням, він все більше виявляв потяг до свого сералю, ніж до поля битви з християнами.

Однак диван постановив, що ця війна не може бути справедливою без попереднього повідомлення полякам і відмови з їхнього боку задовольнити прохання козаків. Особливо був проти муфтій, верховний священик магометанської релігії, який відмовився видати фетву. Цей муфтій був надзвичайно важливою постаттю. Він був єдиним, у присутності якого великий правитель змушений був підводитися. Однак, якби було помічено, що він порушує свій обов’язок,

Р. 322. – його б стратили, роздавлюючи у великій ступі й перетворюючи на місиво. Фетва, яку він відмовився видати, була своєрідним дозволом, який супроводжує майже всі публічні накази великого правителя. Без цього оракула люди слухалися б гірше. Кьопрюлю, будучи й сам прибічником права та релігії, не міг не дослухатися до них, й відправив Речі Посполитій таку депешу:

«Ви кажете, що Україна належить вам і що козаки є вашими підданими. Наче ми не знаємо, що ця нація була колись вільною і залежала тільки від самої себе. Це правда, що вона

Р. 323. – піддалася вам за власним бажанням і за певними умовами. Однак вона не хотіла підпорядковуватися тиранам, які зробили їй тисячі кривд. Вона взяла зброю, у відповідності до природного звичаю, щоб повернути собі свободу та свій первісний стан. Вона звернулася до Великої Порти, щоб отримати від неї протекцію та все те, що та надає всім нужденним. Тому непереможний Мехмед щойно відправив Дорошенку, начальнику козаків, шаблю та прапор. Знайте також, що, якщо ви не поспішите розпочати переговори з моїм господарем, котрий вже перебуває під Адріанополем готуючись до походу, якщо ви дочекаєтесь його приходу до ваших кордонів з незчисленним військом,

Р. 324. – більше не буде угод, а тільки залізо та гнів невмолимого Господа, який і вирішить цей спір».

Розголос від цього грому зібрав сенат. Почали обурюватися тим, що цього листа, який містить декларацію про оголошення війни, підписано візиром, а не особисто султаном, і це прояв презирливого нахабства. Прибічники короля вважали, що поки що не відбулося нічого значного, а декларація не дуже серйозна: «оскільки чи могла б Порта розірвати з нами стосунки тоді, коли ми не давали їй жодного приводу до цього, а вона, зазвичай, є вірною своїм угодам? Може це,

Р. 325. – щоб збільшити свою імперію? – Але ж видно, що зараз вона більше зайнята збереженням безмежності своїх володінь, ніж їх розширенням. – Може це дійсно, щоб підтримати Дорошенка? – Однак було б більш природно сприяти тому, коли він мав би великі сили. – Невже Мехмед піде на чолі свого потужного війська, щоб скласти товариство цьому розбійнику? – Декларація візира – це тільки видимість загрози, пов’язана з надокучливістю та брехливими скаргами Дорошенка. – Однак знаємо, що після грому завжди буває блискавка. – Володар використовує нас для великої диверсії, внаслідок якої зобов’язується піти на Персію. – Але ж чи не варто нам подумати, що Німецька імперія була б дуже зацікавлена,

Р. 326. – зайнявши за рахунок нас цього тирана з Азії? – Вона є ще одним ресурсом допомоги, який можна негайно попросити».

Справжні патріоти відказували, що було б набагато краще та простіше задовольнити козаків і позбавити Туреччину будь-якого приводу турбувати Польщу. Собеського там не було…

Р. 327. – Наступного дня прибув Собеський… Собеський чітко виступив за те, щоб замиритися з козаками. Він торкався всіх пунктів, через які Польща

Р. 328. – могла б ослабнути… Михайло виступив проти й залишив Порту без відповіді, так наче її загрози були удаваними.

Тоді виникла ліга, щоб його детронізувати…

Р. 338. – При сходженні на престол король зобов’язувався одружитися тільки за волею Речі Посполитої. Він жодним чином з нею не радився, щоб пошлюбити ерцгерцогиню австрійську Елеонору.

Цар запропонував йому якусь зі своїх дочок, обіцяючи повернути Сіверське князівство та інші значні поступки. Ця пропозиція дуже припала до душі Речі Посполитій, тому що ерцгерцогиня не приносила нічого. Однак король не слухав нікого, крім канцлера Паца [203].

Про похід Мехмеда ІV в Україну у 1672 р. і відсіч Яна Собеського татарським нападам

Р. 350. – Можна було передбачити, що Мехмед розпочне кампанію облогою Кам’янця,

Р. 351. – столиці Поділля, міста дуже укріпленого, однак скоріше природою, ніж людськими стараннями. Уривчаста скеля слугує йому основою. Річка Смотрич його оточує. Череда пагорбів височіє над водою. Протягом століть він був захистом Польщі проти татар і турків. Ці останні вже довгий час дивилися на нього з люттю, та й татарам він теж не був до смаку. Сюди було відправлено вісім піхотних полків для посилення залоги. Уряд, повністю відданий королю, боявся, щоб ці війська не додали влади Собеському, й відмовили тому в них. Згубний результат власної міжусобиці.

Мехмед на чолі 150-тисячного війська перейшов Дунай

Р. 352. – поблизу Сілістрії, болгарського міста, перетнув Трансільванію та Валахію, перекинув мости через Дністер поблизу мурів Хотина (Choczin). Він з’явився перед Кам’янцем наприкінці липня. 100 тисяч татар за його наказом прибули сюди в той же самий час. Хан Селім-Гірей [204] у зв’язку з такою обставиною прийшов особисто. Вже довгий час ця нація не бачила цього начальника, який так відзначився в справах війни і в справах миру. Турецькі генерали виконували його накази, а татари були ладні на все, коли вони побачили, що він їх очолює. За інших обставин він міг би народитися для освіти, наук і мистецтв. Коли він міг полишити шаблю, то брався за перо. Кантемир [205] його називає чудовим філософом та істориком.

Р. 353. – В якості генерал-лейтенантів він мав своїх двох синів, калгу-султана та нураддін-султана. Щойно вони прибули, щоб привітати великого правителя, як той наказав їм здійснити набіги аж до Вісли. В цей же час козаки, підштовхувані злобою, мали розорити іншу сторону. Мехмед був ідолом цього безмежного воїнства, яке змушувало тремтіти землю. Великий Кьопрюлю був його душею.

Собеський з 35 тисячами поляків не міг дати бій 150 тисячам турків перед Кам’янцем. Він залишив це місто його страшній участі. Набагато важливішим було зупинити

Р. 354. – татарську навалу, яка збиралася дістатися серця Польщі. Хан спустошував Покуття, нураддiн-султан – Волинь, калга-султан намагався потрапити в центр Руського воєводства.

Не варто забувати, що 100 тисяч шляхтичів під проводом короля, перебували в таборі поблизу Голомба [206], тоді як Собеський зі своєю невеличкою армією знаходився у таборі під Ловичем [207]. Небезпека з боку нураддіна показала, у кого з цих двох була справжня хоробрість і любов до батьківщини. Молодий татарин, прориваючись до Люблінського воєводства, пройшов між двома таборами. Король і шляхта були переконані, що цей татарський маневр було узгоджено з Собеським. Тривога була такою великою, що цей володар не почувався у безпеці посеред свого

Р. 355. – 100-тисячного шляхетського війська. Він укрився за мурами Любліна в 6 льє від табору, а шляхта розсіялася.

Собеському не було чого боятися від своїх співгромадян, і він зміг проявити всю свою велич. Той, кого щойно присудили до смерті, зробив все можливе, щоб врятувати своїх суддів. Він відшукував татар всюди, де вони з’являлися. Нураддін став його першою жертвою. Він [Собеський – Є. Л.] зустрівся з ним і розбив його на

Р. 356. – підходах до Краснобруда. Розгром був таким сильним, що цьому генералові вдалося врятуватися тільки під захистом армії свого брата, калги-султана. Той, щоб уникнути подібної долі, наблизився до Дністра для поєднання з військами хана. Однак, завдяки надзвичайній спритності, Собеський цього не допустив, і його втрати набагато перевищили втрати його брата. Долина перед Немировом [нині село у Яворівському районі на Львівщині – Є. Л.] була вкрита татарами, конаючими поряд з награбованим добром, яке вони встигли захопити. Решта кинулася тікати. Собеський, залишивши свою піхоту з обозом, переслідував втікачів на чолі кінноти.

P. 357. – Він мав новий бій під Городком (Grudeck), а інший під Комарном (Komarne), звідки обидва султани змогли втекти у повному сум’ятті. Вони сподівалися, що зможуть дати перепочинок решткам своєї армії неподалік Дністра. Собеський дістав їх і там. Вони кинулись переправлятися через дві інших річки – Стрий (Stry) і Свічу (la Chevitz), але Собеський перейшов за ними. Нарешті, два султани приєдналися до свого батька. Хан, який не був ще розбитий, мав, зрештою, сили, щоб помститися за своїх синів. Однак, занепокоєний їхнім розгромом і ще більше турбуючись про величезну здобич, яку хотів зберегти і яка заважала його діям, він думав лише про те, як уникнути цього зіткнення. Ця здобич турбувала Собеського ще більше, ніж його. Це було добро, награбоване у Польщі.

Р. 358. – Я вже не кажу ні про хутра, ні про срібло, ні про золото. Крім тварин, яких використовують для війни і для обробітку землі, було забрано 30 000 невільників обох статей, різного віку, різного статку – більшу частину тих, хто обробляв цей край. Серед того, що татари забрали найменш цінного були монахи. Хан безперестанку тікав. Собеський не полишав того з виду ні на мить, вичікуючи завдяки своєму досвіду найбільш зручного моменту, щоб мати перевагу в битві. Вона відбулася неподалік Калуша (Kalusse) у підніжжя Карпатських гір в ущелині, де ворог не міг розвернутися. Битва була кровопролитною. Хан залишив на бойовищі 15 000 тіл загиблих і всю здобич. Це було вражаюче видовище, коли знімали кайдани

Р. 359. – з 30 000 поляків, щоб одягнути їх на татар, захоплених у полон після бою. Незлічене число цих нещасних, які не сподівались вже колись побачити ні своїх дружин, ні дітей, ні домівок, падали на землю перед своїм визволителем, який сам стояв на колінах перед Богом, що сприяв його військам.

Польща позбулася татар, однак інакшою була справа з турками. Якщо б 100-тисячне шляхетське військо з Голомбоцького табору, це Посполите рушення, яке Польща так хвалила, могло б здійснити дива під керівництвом короля, якби, як я говорив, воно атакувало турків тоді, коли Собеський громив татар, чи не призвело б це до порятунку Кам’янця?

Р. 360. – Турки зналися на облозі краще, ніж християни. Як і при облозі Кандії, коли вони створили лінії укріплень, паралельні їхнім траншеям. Кьопрюлю використав там все своє знання військового мистецтва. Він мав близько місяця, щоб страхітлива артилерія почала пробивати отвори в мурах міста. Він залишив після себе руїни та скелі. Однак ця скеля була доступна тільки через міст. Вмілий царедворець більше всього боявся проливати кров мусульман при штурмі. Він скористався помилкою управителя міста. Знаючи, що, відмовивши в солдатах Собеському, той зосередив у цьому місті всю знать Поділля: чоловіків, жінок, дітей. Візир розпочав бомбардування. Снаряди почали вибухати на тісному просторі, де

Р. 361. – стільки народу було розірвано на шматки, а до мертвих додавалися вмираючі. Ці крики розпачу жінок і дітей не давали спокою цьому солдату й усім оборонцям. Однак ніхто не говорив про здачу. Кьопрюлю використав й інший засіб залякування. Він оголосив обложеним, що, якщо вони не припинять спротив протягом 24 годин, всі вони будуть перебиті від старця до грудного немовляти, а місто стане цвинтарем. Ця загроза, що супроводжувалася всіма приготуваннями до генерального штурму, який мав незабаром розпочатися, вразила серця всіх. 29 серпня було подано сигнал про здачу.

Якийсь артилерійський майор, з відчаю від втрати цього міста, яке він був готовий захищати до останку, не зміг перенести такого горя. Тут

Р. 362. – знаходилася велика вежа перед входом на міст, яка слугувала пороховим складом. Він під’єднав до неї запалений гніт і піднявся на верхівку, звідки бачив, як турки входять до міста, а поляки готові принизливо просити про милість цих переможців. Погріб вибухнув, заваливши все навколо палаючими руїнами – і турків, і поляків, які перебували на невеликій відстані. Поляки, яким пощастило вціліти, ледве змогли вимолити собі прощення за той злочин, у якому були невинні.

Мехмед не змінив жодної статті капітуляції. Однак яким великим було приниження, коли він в’їхав на коні до кафедрального собору, як колись Мехмед ІІ до святої Софії в Константинополі. Ображені такою

Р. 363. – наругою поляки не згадували, що християни не раз вчиняли подібне у турецьких мечетях. Взаємні образи.

Кажуть, що, коли новина про взяття Кам’янця, досягла Франції у жовтні, це був як грім посеред ясного неба для колишнього короля Польщі Казимира. У великих нещастях часто докоряють собі ті, хто не могли подібного передбачити. Дуже ймовірно, якби він замість зречення продовжував правити, Польща змогла б уникнути тієї лихої долі, яка її випала. Бо, хоча він і не був великим королем, він все ж таки не робив таких помилок, як його наступник. Він помер в Невері за три роки після зречення, заповівши своє серце Франції,

Р. 364. – а своє тіло Польщі [208]. Досить байдужі подарунки, зважаючи на те, що король не залишив великих справ по собі.

Мехмед, господар Кам’янця та Поділля, розставив залоги в усіх містах України, зайнятих козаками, стосовно пригнічення яких Польща розкаялася з таким запізненням. Її нещастя на цьому не закінчилися. Султан волів просунути свої загарбання вглиб королівства. Коли він просунувся з основними силами свого війська до Бучача (Boudchaz), він наказав рушати 40-тисячному війську на Львів під проводом Каплан-паші, управителя Алеппо. Ім’я «Каплан», яке народна поголоска дала цьому паші, щоб зробити йому честь, показує відмінності між уявленнями різних

Р. 365. – націй. Європейському генералу могло б подобатися, щоб його називали «Левом», однак він міг образитися на прізвище «Тигр». Важко сказати чому? Львів, погано укріплене місто, мало б захищатися краще, зважаючи на те, що могло його очікувати. Однак, готове поступитися, воно відкуповувалося від пограбування та спалення ціною свого золота…

Р. 367. – Михайло відправив людей просити миру з Мехмедом у табір під Бучачем, дозволяючи султану бути господарем всіх умов, за винятком однієї: підтримати його на троні. Україна та Поділля, дві великі провінції, такі колись квітучі, діставалися переможцю. Такими були втрати. Такою стала честь. Польща зобов’язувалася сплачувати

Р. 368. – щорічну й вічну данину в сто тисяч золотих дукатів. Ця Річ Посполита, що так пишалася своєю незалежністю, потрапила з цього моменту під ярмо, а її король став, подібно до деяких інших князів, одним з перших рабів Порти, змушений за першим покликом і наказами виступати проти ворогів її могутності – християн або нехристиян. Такою була ганьба Бучацького договору.

Coyer Gabriel François, abbé. Histoire de Jean Sobieski, roi de Pologne. – Varsovie-P.: Chez Duchesne, Libraire, 1761. – Т. I. – ХІІ+440 р.

Про похід військ Яна ІІІ Собеського
в Україну в 1675 р.

Р. 55. – Собеський… увійшов до України, маючи 30-35 тисяч воїнів. Багато міст таких як Бар, Немирів, Брацлав, Кальник здалися після перших же пострілів його гармат. Паволоч, яка мала сильну козацьку залогу, приготувалася дати достойну відсіч.

Р. 56. – Напад з цього міста дозволив йому [Собеському – Є. Л.] захопити кількох бранців. Ян їх одягнув у дороге сукно, дав їм грошей і вільно відпустив назад до міста з листами, у яких закликав обложених не змушувати його до крайніх заходів, даючи їм «слово короля та Собеського», що не затримає жодного з тих, хто захоче пройти до війська Дорошенка. Вони здалися, а доброта господаря привела їх усіх під його прапори. Ян, завдяки такому людяному поводженню, зміг порозумітися з бунтівниками, зберігши багато козацької та польської крові…

Р. 57. – Хан зі 100-тисячним військом обмежувався тільки нападами та утриманням польської армії в напрузі, не наважуючись на битву.

Умань (Human), найбільше та найзаселеніше місто України, очікувала на свою долю. Вона нараховувала близько 20 000 мешканців разом з чисельним гарнізоном. Ян розпочав її облогу, не дивлячись на присутність хана, захопив її і, зневажений ханом, розділив свою армію для чисельних військових операцій, бо сніг і крига змушували його прискорюватися. Яблоновський підкорив усе, що опиралося йому на марші. Корецький дійшов аж до Качкова [209] (Kaskow), містечка, розташованого на кордоні з Татарією, яке він захопив. Пац тіснив татар перед собою, розбиваючи їх по частях і сприяючи всім задумам…

Р. 62. – Хан, бачачи, що польська армія зменшується та розділяється, дав своєму сину калга-султану частину військ, щоб атакувати поляків між

Р. 63. – Уманню та Рашковим [210] (Raskow) і йти далі на Брацлав і Кальник. Він навіть розпочав облогу цього останнього міста, використовуючи козаків, бо татари звикли вести війну тільки на конях. Ян не дав часу завершити цю справу, він з’явився, й облогу було знято.

Хан захотів покінчити з усім одним блискавичним ударом. Калга-султан був зустрінутий повсюди так, що йому не дозволено нічого зробити. Хан з’єднав усі сили й з’явився перед брамою Брацлава, де Ян зачинився з нечисленним військом. Намір хана полягав у тому, що потрібно було виманити його за межі мурів або зробити так, щоб той страждав через неможливість звідси вийти. Ян протримав того під містом кілька днів, і в момент, коли на це сподівалися найменше,

Р. 64. – він вийшов разом з кавалерією, розпочав шабельну атаку, вбив 2 000 чоловік і забрав 300 бранців протягом години. Хан, не маючи ніде успіху й не бачачи ніде здобичі у країні, яку він мав наказ утримати, відступив до своїх володінь, залишаючи поляків у спокої. Однак цей спокій змінився незабаром ще більшими тривогами.

Про підготовку Мехмедом ІV нового походу до України в 1675 р., візира Кара-Мустафу й українку-матір султана

Мехмед вийшов, нарешті, зі свого стану заціпеніння, щоб здійснити задум помсти. Розірвання Бучацької угоди, розгром під Хотином, нахабство поляків, трактованих ним як заколотників, їхня дійсна слабкість і велич його сил – все це підбурювало його до війни. Він згадував чудову кампанію, зроблену завдяки генію Кьопрюлю,

Р. 65. – і не мав жодної спокуси спробувати щось зробити самому. Задоволення притлумило в ньому любов до слави. Казали загалом, що любов до полювання його надихала до війни. Весь час, який він не присвячував сералю, він використовував, щоб ганяти горами та лісами, тоді як його піддані проливали свою кров заради збільшення імперії. Найбільшим докором, котрий можна йому зробити, є те, що, захоплюючись своїми полюваннями, він не рахував життя людей. Якщо війна їх знищує, на задоволення суверен не має звичайного права.

Генерал, якому було доручено цю помсту, був Кара-Мустафа. Цей придворний вельможа, вихований у сералі, вродливий і міцний, сподобався султанші-валіде [211].

Р. 66. – Якщо східні монархи не мають звичаю коронувати красоту, не дивлячись на народження, вигоду, можна просто дивуватися долі цієї жінки. Вона була черкаскою [черкасами досить часто називали українців – Є. Л.], дочкою грецького [православного – Є. Л.] священика, приреченого жити ділами своїх рук. Пам’ять про неї повинна бути дорогою для родини Османів. Саме вона скасувала жахливий закон Баязета, який наказував султану вбивати своїх братів і дядьків, щоб утвердитися на троні. Наскільки вона була людяною, настільки

Р. 67. – вона могла сильно кохати. Їй було недостатньо зробити свого фаворита каймаканом або управителем Константинополя, від піднявся до посади візира. Він був племінником Кьопрюлю. Сповнений самовпевненості, він волів прославитися в своїй першій же військовій кампанії. З багатьох різних армій він скомпонував одну, якої було достатньо, щоб здолати будь-яке велику державу Європи. Військовий збір було призначено в Бендерах, інакше Тягині. Міста, де в наші дні Карл ХІІ, будучи в’язнем, ще змушував себе боятися.

Про бойові дії в Україні у 1675 р.

Р. 69. – Ян, щоб заспокоїти Польщу, пішов з України, залишивши по містах залоги, й привів решту військ до Львова наприкінці квітня [1675 р. – Є. Л.]. Облоги, бої, суворість зими, хвороби дуже зменшили його армію, якщо зібрати її воєдино. Він розпочав поспіхом збирати рекрутів. Їх до нього підганяли чутки або страх. Треба зазначити, що він мав великий вплив на свідомість людей, такий же великий, яким

Р. 70. – було і його ім’я, чому Річ Посполита й довірилась йому. Він відправив наказ литовцям негайно приєднатися до нього, після того, як написав великому генералу Пацу власноручного листа, який мав би того привернути на свій бік. Він розробив план захисту. Співставивши становище візира зі своїм, він не сумнівався, що той розпочне наступ на Руське воєводство, що відкривало б йому доступ в лоно Польщі. Зважаючи на це, він довірив 6-тисячне військо мудрості Яблоновського, наказавши тому укріпитися під гарматами Золочева (Zloczow) для охорони проходу. Золочів власне належав Яну. Тут він побудував цитадель для Польщі. Він залишив тому під нагляд також 12 000 воїнів на випадок більш тяжкої війни. Львів – це дуже погано укріплене

Р. 71. – місто, однак воно має надзвичайну вагу, прикриваючи Русь і сусідні провінції. Біля брами саме цього міста Ян очікував ворога. Й він був дуже здивований, коли на початку липня дізнався, що цей недосвідчений візир вдерся до України, щоб розпочати облогу Умані, замість того, щоб спрямувати свій натиск на маленьку армію, розгром якої віддав би йому всю Польщу. «Оскільки він не відзначився тут раніше, – сказав король, – я зможу добре судити про його велике військо після закінчення цієї кампанії».

Захист цього міста був страшним дорученням. У війні між могутніми європейськими державами, якщо місто здавалося, найгірше, що могло бути, це стати військовополоненим

Р. 72. – і потрапити в кайдани. Однак між турками та поляками, якщо мова йшла про рабство для шляхетної людини, його треба було боятися більше, ніж смерті. З Кара-Мустафою варто було очікувати найгірших жахіть.

Кьосем-Султан, дружина Ахмеда І, матір Мурада ІV та Ібрагіма І

Кьосем-Султан, дружина Ахмеда І, матір Мурада ІV та Ібрагіма І, бабуся Мехмеда ІV. Валіде-султан у 1623-1648 рр. Сприяла посиленню Турхан-Хатіджи при османському дворі, а згодом розгорнула проти неї політичну боротьбу, внаслідок якої загинула. Гравюра кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст.

Умань захищалася 15 днів проти такої незліченної сили. Турецька артилерія була нищівною, а руйнування, зроблені нею, жахливими. Нарешті, було пробито отвори в кількох місцях. Не маючи надії на порятунок, обложені капітулювали [212]. Однак візир, варварство якого заледве пробачило б і перший штурм, захмелів від крові. 20 000 душ тут загинуло. Можна було побачити тут мертвих немовлят, на губах яких молоко змішалося з кров’ю їхніх матерів. Цей чоловік без сумніву хотів залякати Польщу та підкорити її за допомогою терору. Умань забрала в нього занадто багато

Р. 73. – часу і солдатів, щоб здійснювати облоги інших міст в Україні. Він повернув ліворуч і здійснив кілька великих денних переходів Поділлям. Кілька міст, які Річ Посполита ще тут утримувала, були погано спорядженні військами та припасами. Вони належали окремим вельможам, які їх занедбали. Одна фортеця знаходилася на шляху візира. Той взяв її сходу. Тут перебувало кілька валаських родин, які протягом століть служили Польщі, передаючи цей обов’язок від батька до сина. «Тож ви, – сказав він їм, – зраджуєте великого правителя, який утримує Валахію під своєю протекцією. Всесвіт навчиться на вашому прикладі

Р. 74. – поважати своїх господарів». Він наказав їх посадити на палю.

Таке посадження на палі було повторене і в Микулині [213] (Mikuliny) після захоплення того штурмом. Потім візир побудував табір перед Підгайцями (Podahieç). Ян сподівався на укріплення цього міста, а ще більше на досвід його коменданта Маковського (Makowiski). Хоча це був хоробрий чоловік, він не зміг утримати свою хоробрість до кінця. Він злякався посадження на палю, як і його найголовніші офіцери. Місто здалося без бою. Незважаючи на свою здачу на милість переможця, воно відчуло на собі всю його суворість, хоча й без кровопролиття. Храми та цвинтарі були спаплюжені, укріплення

Р. 75. – знесені, багатства розграбовані, а мешканців обернено у рабство. Коменданта зв’язали разом з усім натовпом.

Жорстокість візира породила два протилежних наслідки. Слабкодухі піддавалися при першому ж натиску, щоб зберегти своє життя. Сильні духом навпаки шукали славної смерті зі зброєю в руках.

Саме такі перебували в Збаражі (Sbaras), сильній фортеці, що мала кілька зовнішніх укріплень, розташованій на горі, що належала до великого домену Вишневецького [214] (Vieçnowieçki), молодшого генерала польської армії. Цей вельможа наказав закріпитися тут 600 піхотинцям під проводом Отея (Auteuils), французького дворянина, пікардійця за походженням. Було дуже складно утримати оборону над цим містом.

Р. 76. – Він мужньо оборонявся протягом 14 днів. Візир тремтів від люті й загрожував, як зазвичай. Знатні родини, які переховувалися у замку, тиснули на Отея, щоб він здався. Глухий до їхнього страху, той загрожував вигнати їх з міста, якщо він ще раз почує ці ганебні пропозиції. Боягузи пішли, однак уловивши момент, коли Отей був беззахисний, вони закололи його багатьма ударами та скинули донизу з фортечних мурів. Самого візира вжахнув цей злочин. Прикриваючи свою природну жорстокість маскою справедливості, він наказав відтяти голови всім, кого знайшов у місті, говорячи, що це помста за смерть коменданта.

Свої криваві здобутки варвар вважав лише

Р. 77. – прелюдією до повної перемоги, яку він замишляв. Розташувавши свій табір перед Збаражем, він відрядив 50-тисячне військо під проводом нураддін-султана з наказом атакувати короля, не даючи нікому пощади та спустошуючи все на своєму шляху.

Королівська армія у таборі під Львовом отримала певне поповнення рекрутами. Її загальна чисельність склала 15 000 чоловік. Пац у такій крайній небезпеці не поспішав приєднатися до них зі своїми литовцями. Львів, місто дуже важливе для комерції, яка тут відбувається, відоме своїми багатствами, великим числом своїх мешканців всіх націй і всіх релігій, був місцем перебування осідків трьох архієпископів: одного для поляків-католиків,

Р. 78. – іншого для вірмен, третього для грецьких схизматиків. Разом з усією цією важливістю, Львів був одним з найгірше захищених міст. Розташований у долині, він був оточений пагорбами, які височіли над ним і які в деяких місцях так нависали над ним, що можна було рукою кидати каміння через його мури. З іншої сторони, ці висоти, віддаляючись, створювали дуже обширний півмісяць. Саме тут і отаборився король. Його невеличка армія непокоїлася за нього, вважаючи, що тут він перебуватиме під загрозою, й пропонуючи подбати про безпеку. «Ви мене зневажатимете, – казав він, – якщо я слідуватиму вашій пораді».

Р. 79. – Він був здивований тим, що візир не прийшов особисто вступити з ним у двобій, займаючись натомість захопленням погано захищених міст. Саме тут битва стала б справою честі й вирішила б усе. Татарин, якому це було доручено, не мав такої гучної слави. Що він міг зробити найкраще, так це покластися на свою швидкість. Його похід нагадував вогонь, що стрімко поширюється. Всі села та хутори були спалені за його наказом. Він з’явився немов блискавка перед табором Яблоновського. Він здійснив навіть кілька наскоків на укріплення. Однак цей генерал досить швидко дав йому зрозуміти, що не так-то просто буде його здолати. А татарин хотів зберегти всі свої сили для однієї великої операції.

Р. 80. – Його швидкість і увага до всіх польських гінців були такими постійними, що без вогнів, які почали спалахувати все ближче до Львова, король, для котрого цей стрімкий підхід не став несподіванкою, міг бути все ж таки захоплений зненацька.

Була 10-та ранку, коли помітили вороже військо, складене з турецької та татарської кавалерії у широкій долині, що закінчувалася біля підніжжя гір. Був місяць серпень. Трохи засніжило. Однак інша хмара вивернула на землю сильний і великий град, який завдав більше шкоди невірним, ніж християнам. Всі ті священики, єпископи та недолугі книжники, які перебували у армії християн, заголосили про Боже диво. Мемуари того часу їх підтримують у цій думці. Король скористався цим,

Р. 81. – щоб підтримати бойовий дух своєї маленької армії за допомогою Бога, не нехтуючи й людською обачністю. Він не вичікував ворожого нападу у своєму таборі. Він зайняв висоти. Він наказав товаришам [215] (il ordonna aux Towarisz) розставити своїх списоносців на верхівках, щоб збільшити військо в очах неприятеля, який підходив вже до підніжжя гір. Він наказав своєму драгунському полку спускатися вниз повзводно під прикриттям густого чагарнику. Ці драгуни, розпочавши зблизька раптовий обстріл ворожого авангарду, змусили той відійти. Польський ескадрон заповнив одразу цю порожнину, інші прискорились, підійшли й дуже швидко вся армія вишикувалася у бойовий порядок, тоді як

Р. 82. – списи товаришів, ще виднілися на пагорбах.

Невірні, не знаючи ще нічого про спуск і покладаючись на свою чисельність, почали наступ з криками та завиваннями, які, можливо, й справляли згубний ефект, але лише на тих бійців, які чули його вперше. Поляки його не злякалися, проте атака була страшною. Вони захиталися, однак король відновив лад і дозволив дати по невірних перший залп. Ті ще кілька разів кидалися у наступ, проте щоразу зустрічали стійкий опір. Король відправив один з загонів у засаду, щоб вдарити ворогів з флангу. На одному з пагорбів була влаштована батарея, яка розпочала обстріл супротивника. Це був саме той момент, якого король очікував, щоб розпочати контратаку у свою чергу. Ніколи

Р. 83. – не було генерала більш рішучого та ніколи польські війська не виказували стільки відваги. Невірні, атаковані в лоб і з флангів, піддалися під тиском другої атаки, між ними зчинився безлад. Їх почали переслідувати до глибокого болота, де багато з них загрузли. Вони залишили від 14 до 15 тисяч загиблих на бойовищі. Тільки ніч врятувала решту. Нураддін похвалявся захопити короля й привезти того до візира. Однак, будучи ледь не захоплений сам, він приніс новину про свою поразку до табору під Збаражем.

Вражений візир бажав закінчити кампанію одним блискавичним ударом.

Р. 84. – Він збирався самому йти на переможців, щоб завдати тим поразки, однак тільки після здобуття Теребовлі [216] (Trembovla), розташованої на межі з Поділлям. Ця фортеця з великими та гарними укріпленнями була побудована на скелі, доступ до якої був можливий лише через невеличку долину, обведену густими перелісками. Ця приступна сторона була захищена двома равелінами, оточених глибокими ровами, які повністю прикривали дорогу. Річка, що тече від Янова [217] (Ianow), глибока та мутна, майже повністю оточує цю скелю, що змушує військо розділятися на кілька частин, щоб розпочати облогу.

Р. 85. – Кара-Мустафа сподівався захопити це місто до того, як Ян зможе його потурбувати. І, щоб якомога швидше здобути успіх, зберігши кров яничар, він вдався до м’якості перед застосуванням сили. Репутація коменданта його турбувала. Це був єврей-ренегат, який полишив закон Мойсея заради Ісусового заповіту й мав велику ненависть проти обрізаних, так, наче сам таким не був. Звали його Самуель Храновський [218] (Samuel Chrasonowski). Візир написав тому через Маковського, свого бранця, щоб той «не опирався йому у своєму завзятті захищати це місто, яке неодмінно буде захоплене, щоб він подумав, насамперед, про милість переможця й уникнув його гніву, щоб він піддався долі, котрої не зможе уникнути, тоді отримає поблажливе ставлення

Р. 86. – до себе самого, до свого гарнізону та мешканців, і що, незважаючи на свої суворі настанови, Магомет проявляв милість, якщо бажав і особливо це стосувалося людей шляхетних».

Храновський склав подвійну відповідь. Першу Маковському з такими словами: «Я не здивований, що, перебуваючи в кайданах, ти й сам маєш рабську душу. Однак мене дивує те, що ти насмілюєшся говорити мені про милість візира після всіх страждань Підгайців і своїх власних. Прощавай. Найгірше, що я можу тобі побажати, це прожити подовше у своєму безчесті та в кайданах, яких ти достойний. Смерть, яку ти не захотів собі заподіяти, стала б занадто великою милістю для тебе».

Відповідь візиру була не менш гордовитою: «Ти помиляєшся,

Р. 87. – якщо гадаєш знайти тут золото. Тут є тільки трохи заліза та солдатів. Однак наша сміливість дуже велика. Не сподівайся, що ми здамося. Ти зможеш нас взяти тільки тоді, коли останній з нас загине. Іншу відповідь я тобі надам через жерла своїх гармат».

Розлючений візир був несамовитий від гніву й наказав знищити це місто за будь-яку ціну. Якщо йому бракувало шляхетності, то йому явно не бракувало хоробрості. Його часто бачили у траншеях, незважаючи на вогонь з міських укріплень, щоб відбивати яничар. Місто захищалося так, як і можна було очікувати. Те, що я збираюся далі розповісти, можна сприйняти за

Р. 88. – казку. Однак її підтверджують більш ніж достатньо фактів, у яких не доводиться сумніватися. Дружина коменданта-єврея, така ж прекрасна як і Юдиф, але більш винахідлива, не маючи змоги, за прикладом тієї, відрізати голову сплячого візира [219], проливала кров турків у нападах, які організовувала сама, керувала роботами та билася в проломах у мурах. Однак, що можуть сильні, коли слабкі, котрих набагато більше, не думають ні про що інше, як піддатися?

Храновський мав тут таку ж слабину, яка згубила Отея та Збараж. Знать, що переховувалася тут, бачачи пробитий пролом у мурі, який щогодини ставав ширшим, і уявляючи собі невблаганну лють візира, якщо вони не витримають штурм, втратила кураж. Її

Р. 89. – відчай був тим більшим, що не доводилося чекати на жодну допомогу. Проте вона помилялася, литовське військо, нарешті, приєдналося до поляків у таборі під Львовом. Король вирушив у похід, вливши до себе по ходу окремі загони Яблоновського. Армія складала тепер більше 33 000 чоловік. Однак допомога, про яку Теребовля нічого не знала, не могла нічим зарадити тій у тому тяжкому становищі, в якому вона перебувала. Перелякана шляхта, замість того, щоб продовжувати битися, як вона це раніше робила, передала свій страх офіцерам залоги і, призвичаєна до поділів верховної влади у сеймі, розглядала себе у такому крайньому становищі, як представницю всієї батьківщини. Вона привласнила собі право розпоряджатися міццю Теребовлі.

Р. 90. – Єврейська героїня слухала ці промови без жодного зауваження. Все рішучішими ставали голоси за те, щоб здатися. Вона помчала до свого чоловіка, що бився поблизу пролому в мурі. Вона повідомила йому про все це посеред полум’я, яке вирувало навколо. Цей хоробрий чоловік негайно прибув на цю нараду боягузів. «Не знаю напевно, – сказав він їм, – чи ворог нас візьме. Однак я точно спалю вас у цій же залі, якщо ви наполягатимете на вашому ганебному намірі. Навколо знаходяться мої солдати з запаленими смолоскипами, готові виконати мої накази». Зважаючи на неминучу загибель, тим довелося знову взяти до рук зброю. Й вони намагалися загладити своє безчестя.

Візир не залишався у невіданні про підхід Яна й прискорював атаки. Місто вже витримало чотири штурми, сам Храновський

Р. 91. – хвилювався при думці про п’ятий. Його дружина сприйняла це справедливе занепокоєння за слабкість поганого віщуна. Жінка, яка одного разу звільнилася від боязкості своєї статі, стала більшим чоловіком, ніж її муж. Ця «римлянка півночі», озброївшись двома кинджалами, сказала своєму чоловіку: ось один я приготувала для тебе, якщо ти надумаєш здатися, а інший – для мене.

Саме в цей найскрутніший момент, нарешті, підійшла польська армія. Візир, не гадаючи, що король прибув сюди особисто, наважився дати бій. Один шпигун з польського війська відкрив йому очі. Він приніс тому листа, написаному власноруч королем і повідомив також, що умовні сигнали вже оголошені обложеним, котрі збирали

Р. 92. – рештки своїх сил, не тямлячи себе від радості. Візир зняв облогу, не наважуючись кинути на ваги свою долю з долею Яна. Однак битва була йому нав’язана, бо він прийняв своє рішення з великим запізненням. Він знову перейшов Янівську річку [мається на увазі річка Гнізна – Є. Л.]. Половина його війська перебувала на іншій стороні. Ян пішов у наступ, крикнувши переднім ескадронам: «Я прошу вас робити тільки те, що і я сам». Битва була довгою, турки довели, що маючи на чолі начальника, достойного їх, вони могли б посперечатися за перемогу. Вони втратили 7-8 тисяч чоловік і відступили під гармати Кам’янця.

Залоги тих міст, які були вже захоплені турками, не чекали на наближення помсти поляків. Вони залишали міста, щоб приєднатися до свого війська.

Р. 93. – Визволена Теребовля оцінила по заслугах стійкість Храновського. Йому було надано військові почесті. Винагорода його дружині обмежилася аплодисментами нації. Солдатам дано гроші бідної Речі Посполитої. Такої є постійна практика переможців для солдата – гроші чи землі.

Кара-Мустафа зрозумів, що велика чисельність, жорстокість, самовпевненість не дарують перемоги. Він зупинився на деякий час під Кам’янцем, а потім повернув назад до Дунаю. Він причинив багато лих Польщі через пограбування, спустошення, руйнування міст і фортець, а також через уведення в рабство величезного числа людей. Польща й донині не є країною купців.

Р. 94. – Лондон, спустошений чумою та пожежею в 1666 р., після страшної війни, був відбудований за три роки, набагато красивішим і зручнішим, ніж він був раніше. Міста Польщі, одного разу зруйновані, більше не відновилися. Однак всі ці лиха були нічим у порівнянні з тим, що візир міг би зробити. Він був на кордонах Речі Посполитої від липня. Досвідчений полководець з такими силами, які той мав, міг би дати свій закон у Варшаві й обернути всю Польщу на подобу турецьких провінцій. Або найменший результат, який він міг би отримати від своєї кампанії, це укріпитися в Руському воєводстві й отримати більшу підтримку в Україні та на Поділлі.

Р. 95. – Він володів Дністром, Кам’янцем і Хотином. Саме ця позиція й мала визначити долю Польщі в наступній кампанії.

Сейми звинувачували згодом Яна у тому, що він не розпочав облогу Кам’янця. Але це місто щойно отримало обоз з 700 підвод та яничарським підкріпленням. Пора року була пізньою, в країні бракувало харчів. За такого стану речей чи міг він розпочати облогу, коли наступ видихався, а успіх був сумнівним? Він обмежився спаленням сіл, хуторів і човнів, які використовувалися для підвезення провізії до міста. Він позбавив його людських і тваринних ресурсів,

Р. 96. – перевозячи їх на землі Речі Посполитої. Завдяки такому поводженню він готував повернення Кам’янця назад. Його слава загалом отримувала тріумф над стількома ворогами й при нерівності сил. Ця кампанія навчила слабкі нації, що не варто впадати у відчай, коли вони мають на чолі себе великих королів.

Армія розійшлася по зимових квартирах, а Ян збирався відпочити у Жовкві, місті в Руському воєводстві, що в трьох льє від Львова. Це була частина з майна Жолкевських, його предків по материнській лінії. Замок було побудовано, як справжній шедевр архітектури у країні, коли та була ще дитиною. Він [король – Є. Л.] надзвичайно прив’язався до цього місцеперебування.

Про бойові дії в Україні у 1676 р.
та Журавненський мир

Р. 118. – Османська армія довго заповнювала ті порожнини, які попередні втрати змусили залишити. Вона наблизилася до Дністра тільки наприкінці серпня, нижче Хотина, де до неї приєдналися татари.

Польща, незважаючи на перемоги Яна, знаходилася під тягарем своєї руйнації. Вона зібрала 38 000 бійців у долині під Глинянами, неподалік Львова. Саме з цим малочисельним військом Ян виступив проти

Р. 119. – 200-тисячної орди. Королева супроводжувала його до Яворова (Javarow). Це не було простим засвідченням її ніжності. Народивши незадовго до цього в Кракові Терезу-Кунегунду Собеську [220], вона ледве здійнялася на ноги. Її слабкість, виснажливість подорожі та найголовніше небезпеки, які оточували її найавгустішого чоловіка, спричинили їй смертельно небезпечну хворобу. Король її кохав дуже пристрасно. Однак іншою дружиною, котрій він надавав перевагу, була Річ Посполита. Не гаячи часу, він продовжував свій похід, щоб захистити її. Діставшись армії, він почав спостерігати за пересуваннями противника.

Ібрагім [турецький полководець Ібрагім-Шайтан-паша – Є. Л.], щоб збити його з пантелику,

Р. 120. – почав наводити мости через Дністер, роблячи вигляд, що збирається розпочати тут переправу. Однак згодом, перемістившись вище, він розраховував проникнути через Покуття і відрізати польській армії шлях до відступу. Ян не сподівався завадити цій переправі через ріку. Таке багаточисельне військо могло собі це дозволити, коли бажало цього, навіть розділившись на частини. Однак, приймаючи рішення, король хотів утвердити намір Ібрагіма, залишаючись у своєму таборі. Ібрагім, втративши багато днів в очікуванні, розламав свої мости, перетнув Буковину, щоб захопити Покуття.

Ян, почавши розуміти задум ворога, розробив план, виконання якого здалося неможливим всім його генералам: перенести й зафіксувати

Р. 121. – театр воєнних дій на кордонах Речі Посполитої. Щоб зберегти військо, він наказав побудувати укріплений табір. Вишневецький командував у центрі, Яблоновський на правому фланзі, Пац – на лівому…

Журавно, нікому не відоме містечко, збереже своє славетне ім’я

Р. 122. – у віках. Цей хутірець на Покутті, неподалік поєднання Свічі та Дністра, був захищений тільки земляним валом, не маючи жодних інших оборонних споруд. Панський будинок (тоді це був, як і сьогодні, один із Сапег) був обнесений ще одним укріпленням, схожим на перше, з чотирма невеличкими вежами, де розміщувалися гармати на випадок татарських набігів. У бік від міста підіймалася вгору долина, яка, починаючись від ріки, через півльє упиралася у великий ліс з високими корабельними деревами, що уривався досить глибоким болотом. З цього болота витікали доволі великі струмки, які, перетнувши долину між двома підвищеними краями, впадали

Р. 123. – в рови під містом і далі текли до Дністра. Ця ріка на протилежному березі була сповнена пагорбів на багато льє вище та нижче Журавна.

Християнська армія зайняла долину між містом і болотом. Її лівий бік упирався в місто та в Свічу, бурхливий потік якої, досить глибокий ще вчора, наступного дня був придатний для переходу вбрід у будь-якому місці. Праворуч від армії було болото. Ліс і Дністер – за спиною. Важливим питанням було укріплення фронту. Часу бракувало. Невірні могли з’явитися з хвилини на хвилину. Ян, щоб захистити роботи піхоти, перейшов Свічу, шукаючи ворога, напав на авангард, котрий був відкинутий. Але в момент,

Р. 124. – коли вся долина вкрилася безмежжям ворогів на багато льє, він наказав відступити, зберігаючи лад і зупинив невірних ще на один цілий день. Цей час був дуже важливий для робіт із зміцнення укріплень, які він знаходив занадто слабкими. Військове мистецтво у всьому своєму різноманітті було йому знайоме. Редути і невеличкі форти, що зводилися на його очах, створили другу лінію оборони. Саме тоді він зробив остаточний вибір, вирішуючи долю Польщі, прийнявши рішення або загинути разом з нею, або зберегти її своєю славою. Найсміливішим офіцерам не бракувало страху. Бо хоробрості малувато там, де не вистачає сил. «Чи не я вас врятував, – казав він їм, – у таборі під Підгайцями, коли нас було тільки 24 000, тоді як

Р. 125. – нападників 100 000? Чи корона ослабила мою голову?» Він надихав людей надіями всупереч всім резонам цих сподівань.

Ібрагім, здивувавшись такому нахабству, згодом повеселішав. Він побудував своє війська дугою, на зразок лука, тятиву якого робив Дністер. На цьому просторі були і болото, і ліс, і польська армія, і місто, і великий струмок, який відділяв два табори. Це ще не все. Нураддін-султан, командуючи окремою від турків армією, перейшов ріку й зайняв череду гір, яка її оточувала. Всі комунікації були перерізані. Не буде більше обозів, допомоги, на яку б можна було сподіватися з Польщі. Коли уявити собі 38 000 чоловік, блокованих 200-тисячним військом, можна уявити собі 38 000

Р. 126. – жертв, які мають пасти від меча, а їхня батьківщина потрапити в кайдани. А якщо сказати, що їхня надія наважилась помірятися силами з цими труднощами, якими мають бути ці люди і яким має бути їхній король?

Вони прибули 21 вересня. 27 вересня розпочався вирішальний бій. Ібрагім наважився на битву, наказавши нести попереду великі оберемки фашин, щоб заповнити струмок, котрий відділяв два табори. Ян, замість того, щоб перебувати позаду укріплених ліній, постійно з’являвся на просторі перед побудованими укріпленнями. Цей сміливий маневр зупинив невірних за струмком. 29-го вони розпочали з більшою рішучістю. Корпус яничарів перейшов і атакував редути праворуч. Польські драгуни захищали їх

Р. 127. – так добре, що генеральна битва була призупинена.

Ян використовував все, що мистецтво війни мало найвеличнішого та найпотрібнішого. Не втрачаючи гордої впевненості, він гадав, що настала пора, не поступаючись гідністю, просити миру, який буде відкинуто, якщо умови будуть занадто тяжкими. Бідзинський і Корецький (Bidinski & Koricki) виступили в якості перемовників. Вони переговорили спочатку з татарським принцем. «Ми прийшли просити миру, – сказали йому вони, – за вашого посередництва. Ось ті умови, на які ми пристанемо. Щоб турок повернув нам міста, які він забрав, особливо Кам’янець, і щоб він припинив підтримувати заколот козаків».

«Вам не пристало б, – відказав хан, – говорити таким гучним тоном,

Р. 128. – коли ви самі чуєте гуркіт грому. Почніть виплачувати данину, яку Блискуча Порта вас зобов’язала, а ви самі погодились платити, коли вона вас ледь не розчавили тягарем своїх військ. Після цього ми подивимося, яке з міст можна буде повернути своїм данникам».

«Те, що говорите ви про данину, – відповів Бідзинський, було даниною, яку нам нав’язали в той час, коли Річ Посполита була розідрана під владою слабкого короля. Той, хто править нами сьогодні, є сильним володарем. Це переможець під Хотином, якого ви добре знаєте. Річ Посполита загине разом з ним, перед тим як стати данницею якоїсь могутньої держави. Любов до миру, якого ви самі потребуєте,

Р. 129. – покликала нас сюди. Ми не маємо ні листів, ні прохальних облич. Однак наша хоробрість зможе кинути виклик всім. Тож залізо нам дістане мир, якщо в переговорах буде відмовлено». Сказавши ці останні слова, він витягнув свою шаблю до половини. Цей жест розлютив хана. Бідзинський був хоробрим, але чи був він мудрим?

Турецький генерал очікував у своєму наметі на результат цієї конференції. Коли він дізнався про неї, він дав знати хану, що треба перервати переговори і що поляки спочатку повинні просити пробачення за свою перемогу під Хотином і за бунт, за який він і прийшов їх покарати, ніж ще чогось хотіти.

Р. 130. – Поляки, не сподіваючись більше ні на що, шукали сил для виходу зі скрутного становища та слави. 8 жовтня принесло їм велику небезпеку. Їхній правий фланг був знову атакований, і під час битви нураддін переправився через Дністер вплав нижче гирла Свічі, яку також подолав і напав зліва. Центр залишався непорушним, спостерігаючи за переміщеннями Ібрагіма, який очікував сприятливої нагоди для генерального наступу. Однак такої миті не випало. Обидві атаки, хоча й досить запеклі, були відбиті. 3 000 невірних загинуло тут. Татари знову перейшли ріку, а турки струмок.

Ібрагім, відчуваючи складність перемоги, волів докласти більше майстерності до своїх

Р. 131. – атак. Армію, яку він блокував, він хотів взяти в повну облогу. Було прорито траншеї, немов перед містом. Сім високих кавальєрів [земляних насипів – Є. Л.] було зроблено тут. Це робота, на яку були здатні лише турки. Посеред цих робіт можна було побачити намети Ібрагіма, який надихав все це будівництво. Важка артилерія незабаром розмістилася на батареях. Гармати, які вивергали 48-фунтові ядра [221], працювали над польським табором з ранку до вечора, розносячи на шматки людей і коней. Генерал-майора Гебровського (Gebroski) оплакали тут. Над ним було зведено поховання на зразок античних римських. Ядро прошило наскрізь королівський намет. Його [Яна ІІІ Собеського – Є. Л.] просили перенести подалі або, принаймні, прикрити земляним насипом.

Р. 132. – Можливо, за інших умов король і погодився на цей засіб безпеки, однак в цій ситуації він відмовився. Коли небезпека стає найбільшою, саме король має розділити її зі своїми підданими, які жертвують собою більше заради його слави, ніж для своєї. Декілька найголовніших офіцерів, які вже було викопали собі сховища, вилізли з них, доводячи свою сміливість.

Тим часом турецькі траншеї продовжували сміливо просуватися далі й наближатися до ретраншементів. Ян наказав вирити контртраншеї. Тут можна було побачити те, чого ще не бачили. Дві армії йшли одна на одну під землею. Хоча битва принесла полегшення полякам, їхнє становище вкрай погіршувалося. Фураж, який вони нагромадили у таборі, закінчувався. Поблизу був ліс, який

Р. 133. – використовували як останній засіб, щоб годувати листям коней. Листя змішували з невеличкою кількістю зерна. Однак скоро залишилися майже голі дерева. Ці дерева, точніше найтонші гілочки, також служили їжею. Людям жилося не краще. Роздавали тільки хліб у таких злиднях. Це все, що залишалося. Король жив, як простий солдат. Артилерія, змушена відповідати на вогонь супротивника, вичерпала запас ядер. Навіть пороху почало не вистачати. Той, що привезли з Данцига, затримався у Львові. Якщо в постійних нападах, які були відбиті, невірні мали великі втрати, то християни втратили ще більше, зважаючи на пропорцію їх

Р. 134. – малочисельності. Радзивілл і Потоцький, ці визволителі, яких очікували з такою нетерплячістю, вели 10-тисячне свіже військо. Однак жодна допомога, жоден обоз не міг сюди потрапити. Бракувало всього, за винятком куражу. І кожна година могла стати фатальною.

Королева, що одужала у Варшаві, намагалася надати підтримку королю та королівству. Вона зібрала сенаторів у своєму палаці. Вона пояснила їм страшний стан речей. Всі висловились за скликання посполитого рушення…

Р. 135. – Ібрагім, сподіваючись отримати перемогу за допомогою голоду й бажаючи зберегти мусульманську кров, відправив до короля двох пашів і 24 яничарів, які не мали у своїх руках нічого, крім довгих білих палиць, єдиної зброї, коли вони не мають наміру битися. Турки здивувалися, що християни

Р. 136. – в повному мирі вийшли до своїх «друзів» з шаблями на боці. Депутати повідомили Яну, «що сераскир добре знає про злидні у таборі, що жодна допомога їм неможлива, що розумний володар вирішив би здатися через закон потреби, що відчай призведе до ще більшої загибелі армії, що жоден не врятується, що великий правитель не збирається робити нових завоювань у Польщі, що він вимагає тільки виконання Бучацького трактату, котрий було порушено, що Польща, як данниця житиме віднині спокійно під його високою протекцією, так само як і татари, козаки та всі інші». Вони присягалися своїми бородами та

Р. 137. – вусами стосовно порятунку польської армії, пропонуючи себе в заручники до того часу, поки вона не перейде знову Дністер, після того, як укладе мир, більше вигідний, ніж перший».

Ян відповів, що, «якщо в договорі міститиметься хоч найменша згадка про обов’язкову данину, як у попередньому, він не укладе жодного миру, і що, якщо сераскир наполягатиме на цьому пункті, він проситиме відмовитися від нього по той бік струмка, де місця цілком достатньо, щоб вишикувати свої війська у бойовий порядок, і тоді вони разом поміркують зі зброєю в руках». Депутати віддалилися, дорікаючи тому за всю ту кров, що могла б пролитися.

Треба сказати, що гордовитість короля не підходила до тієї

Р. 138. – скрути, у якій він перебував. Він наказав підрахувати харчі. Їх вистачило б тільки на чотири дні. Він наказав атакувати ворога на світанку, щойно зійде ранкова зоря. Він згадував, що ніколи раніше не відчував такого хвилювання, подібного до того, яке було тієї ночі. Він думав, що саме він втягнув Річ Посполиту у цю війну, що саме він наполіг на такому плані кампанії, всупереч думкам генералів, що всі його перемоги виявляться даремними, якщо бракуватиме саме цієї, що тепер треба буде або загинути від голоду, або піти в наступ на орду зі 180 тисяч чоловік, маючи лише 30-тисячне з невеличким військо, що, зрештою, замість того, щоб продовжувати бути героєм

Р. 139. – своєї країни, він, можливо, стане її руйнівником. Однак, коли він подумав про порятунок армії, то згадав про ганьбу Бучацького трактату. Його душа сповнилася рішенням ризикнути всім.

Того, хто не знає сили хоробрості та перемінливості долі, варто навчити сподіватися. Ян був надзвичайно вражений побачити перед світанком тих двох пашів, які виступали перед ним з грізними промовами напередодні. Сцена змінилася протягом ночі через непередбачуваний хід подій.

Яничари ще на початку кампанії обурювалися, що не бачили султана чи, принаймні, візира на чолі себе. «Вони віддаються задоволенням, – казали

Р. 140. – вони, – тоді як ми страждаємо через них. Над нами поставили простого сераскира, щоб нами командувати, так, начебто ми не достойні битися на очах нашого імператора. Ми, ті, які створили імперію».

Форсовані марші, які вони робили, щоб оточити поляків, постійні роботи, без вирішальної битви, все це викликало посилення невдоволення, й ось-ось міг спалахнути заколот.

Татари, з’явившись на кордонах Речі Посполитої, замість того, щоб іти в її глиб і збирати данину, робили тільки слабкі наскоки. Вони розглядали Польщу, як

Р. 141. – свій головний склад, і не хотіли, щоб та, перетворилася на турецьку провінцію, бо тоді вони б мали поважати її кордони. Ян добре знав їхнє прагнення і тому, щоб ще зменшити їхні наскоки, не маючи пороху, він пустив проти них у хід іншу зброю – золото. Він наказував з ним спочатку прийти до їхнього начальника, перед тим як турбувати Ібрагіма, й старався, щоб про це дізналися. Хан не піддався на це, однак підозра була посіяна.

Також занепокоєння було посилено тим, що Ібрагім щойно дізнався про відправлення могутніми християнськими державами своїх послів, котрі мали вести переговори про замирення або загрожували початком війни. Деякі з них, такі як посол Франції маркіз де Бетюн [222], англійський посол

Р. 142. – мілорд Хайд, вже прибули до Львова й просили дозволу у турецького генерала, щоб проїхати до табору короля.

Інша новина займала генерала ще більше. Армія московитів виступила в похід, щоб закріпитися в Україні та визволити Польщу. Це був наслідок секретних переговорів Яна. Також, зрештою, змінилася погода (було вже 28 жовтня, 38-й день блокади), зарядили дощі, які йшли вже довгий час,

Р. 143. – повернення додому було неблизьким, а харчів могло й не вистачити такій кількості людей. Всі ці умови змусили Ібрагіма поступитися тим пунктом мирної угоди, який було неприємно чути полякам, і він дав знати Яну.

Ібрагім мав дуже широкі повноваження та чіткий наказ закінчити цю довгу війну найбільш вигідно, як тільки можна. Він не наполягав більше на данині. Однак він диктував, або, принаймні, підправляв решту умов. Він вимагав спочатку, щоб Польща уклала союз з татарами проти московитів, які йшли їй на підмогу. Ця вимога викликала жах і була негайно відкинута, як несправедлива та нездійснена. Це був той момент, коли ледь знову не взялися за зброю. Ібрагім, спочатку вибухнувши гнівом проти

Р. 144. – такої делікатності неприятеля, якому він, як гадав, робив милість, зрештою, заспокоївся й повернувся до умов більш пристойних, котрі було погоджено…

Р. 148. – Угоду було підписано 27 жовтня.

Ібрагім не вдіяв нічого, що міг здійснити з такими силами. Ян зробив набагато більше, маючи свої. Коли він

Р. 149. – переходив Дністер, вся Європа звинувачувала короля в зухвальстві й вважала, що тому кінець. Герої краще розуміються поміж собою. Великий Конде ним захоплювався й вітав у своїх листах.

Однак, якщо подумати про причину цієї такої довгої війни, хто наважиться хвалити суворі рішення? Козаки скаржилися, але їх не чули, і вони повстали. Можна було їх заспокоїти справедливістю та добротою. Суворість їхніх панів кинула тих у вир 38-річної війни. Турок цим скористався, й кожна кампанія відкривала домовину для Польщі.

Coyer Gabriel François, abbé. Histoire de Jean Sobieski, roi de Pologne. – Varsovie-P.: Chez Duchesne, Libraire, 1761. – Т. ІI. – 386 р.

Про похід Яна ІІІ Собеського
на Язлівець у 1684 р.

Р. 8. – Король очолив армію й пішов до Язлівця (Jaslowiecz). Це було друге місто Поділля перед тим, як турки захопили цю прекрасну провінцію. Вони спалили місто, зберігши тільки замок. Той був гарно захищений

Р. 9. – і досить великий, складався з восьми широких веж, розташованих на скелі, яку річка з Янова [223] (Janowf), перетворила майже на острів. У підніжжя скелі можна було побачити пояс з невисоких мурів, з чисельними квадратними вежами такої ж висоти. Саме сюди головним чином і потрапила бомба, яка розворотила цей форт, де перебувало 530 яничарів і 13 гармат. Об’єкти навколо нього можна тільки уявляти. Гуркіт цього вибуху прокотився всією Європою.

Coyer Gabriel François, abbé. Histoire de Jean Sobieski, roi de Pologne. – Varsovie-P.: Chez Duchesne, Libraire, 1761. – Т. ІІI. – 408 р.


Примітки

195. Габріель-Франсуа Куає (1707-1782), відомий французький історик і просвітник, автор тритомної «Історії Яна Собеського, короля Польщі», приятель Вольтера, що однак не завадило останньому зауважити з притаманним йому сарказмом стосовно ввічливих слів свого колеги, коли той відвідав його у Ферне й висловив побажання гостювати тут щотримісяці на рік, що Дон Кіхот сприйняв заїжджий двір за замок, а Куає сприймає замок за заїжджий двір.

196. Про неправильне подання прізвища Чаплинського вже зазначалося вище.

197. Олександр Поляновський (?-1687) польський військовий діяч.

198. Один з воєначальників Собеського, який очолював частини, що перебували в засаді.

199. Людовік II де Бурбон, принц де Конде, Конде Великий (1621-1686), найвідоміший французький полководець ХVІІ ст. Належав до королівського роду. Наприкінці правління бездітного Яна ІІ Казимира частина шляхти почала підіймати питання про можливість запрошення Конде на польський престол. Той з великою цікавістю спостерігав за польськими справами.

200. Йдеться про гармати, вислів походить від французьких гармат, на яких за наказом Рішельє було викарбувано подібний напис.

201. Мова йде про Елеонору-Марію-Жозефу (1653-1697), ерцгерцогиню австрійську, майбутню королеву Польщі.

202. Фазіль-Ахмед-паша Кьопрюлю (1635-1676), великий візир Мехмеда ІV у 1661-1676 рр.

203. Христофор-Сигізмунд Пац (1621-1684), канцлер Великого князівства Литовського, був прихильником шлюбу короля з Елеонорою-Марією Австрійською.

204. Селім I Гірей (1631-1704), кримський хан у 1671-1678, 1684-1691, 1692-1699 і 1702-1704 рр.

205. Димитрій Кантемир (1673-1723), молдавський господар, історик. В 1711 р. втратив престол у зв’язку з підтримкою Петра І під час Прутського походу. Отримав маєтки в Україні. Став автором низки історичних праць з історії Молдавії, Валахії та Османської імперії.

206. Містечко в Люблінському воєводстві.

207. Місто в центральній Польщі, Лодзьке воєводство.

208. Ян ІІ Казимир помер 16 грудня 1672 р., невдовзі після того, як новина про захоплення Кам’янця турками досягла Франції.

209. Нині село Качківка Ямпільського району на Вінничині.

210. Нині село на молдовсько-українському кордоні.

211. Мається на увазі Турхан-Хатіджа, жінка Ібрагіма І, українка на ім’я Надія.

212. Умань завойовано турками в 1674 р., тобто роком раніше, ніж думав автор.

213. Нині село Микулинці на Тернопіллі.

214. Дмитро-Юрій Вишневецький (1631-1682), на той час польний гетьман коронний.

215. Йдеться про один з гвардійських підрозділів в армії Собеського.

216. Французькі географи пишуть Tremblowa. Вони мали б краще дізнатися про даний регіон цієї країни (примітка з оригінального французького тексту).

217. Нині село Долина Теребовлянського району Тернопільської області. Річка, згадана тут, називається Гнізна, ліва притока Серету.

218. Ян-Самуель Храновський (?-1688) разом з дружиною Анною-Доротеєю стали керівниками та натхнениками героїчної оборони Теребовлі в 1675 р.

219. Мається на увазі старозаповітна історія про Юдиф, яка вбила ворожого полководця Олоферна й тим врятувала своє місто від знищення.

220. Тереза-Кунегунда Собеська (1676-1730), народилася 4 березня. Пізніше вийшла заміж за курфюрста Баварії Максиміліана ІІ. Їхній син Карл VІІ Альбрехт (1697-1745) був проголошений імператором Священної Римської імперії й став одним з зачинателів війни за австрійську спадщину.

221. Французький фунт дорівнює близько 0,5 кг, тобто ядра важили десь 24 кг.

222. Варто зазначити, що надзвичайний посол Людовіка ХIV у Польщі в 1676-1692 рр. маркіз Франсуа-Гастон де Бетюн-Сюллі (1638-1692), що виконував цю важливу місію, був одружений з Луїзою-Марією де Лагранж д’Аркієн (бл.1638-1728), старшою сестрою польської королеви Марисеньки, дружини Яна ІІІ Собеського.

223. Мається на увазі село Долина Теребовлянського району на Тернопіллі (до 1960 р. – Янів), яке розташоване над Серетом, лівій притоці Дністра, однак Язлівець стоїть на іншій річці – Вільховець.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 178 – 206.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 344

Модифіковано : 10.08.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.