Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст. очима французьких сучасників / Де Божо (1670-1680-і рр.)

Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст.
очима французьких сучасників

Де Божо (1670-1680-і рр.)

Луняк Є.

З мемуарів французького дипломата й авантюриста де Божо [165] про 1670-1680-і рр.

Про намагання Яна ІІІ Собеського
відвоювати у турків і татар Україну

Р. 16. – Сьогоднішній король [Ян ІІІ – Є. Л.] не мріяв ні про що інше з першого року правління, як змити кров’ю невірних ганьбу зі своєї нації та визволити з рабства своїх підданих. Він відвоював взимку майже всю Україну (presque toute l’Ukraine), пройшовши за десять днів аж до Чорного моря, і наприкінці 1676 р., щасливо позбувшись цілого світу ворогів, що оточували його нечисленний загін, притиснутий до Львова, він після битви під Журавном змусив турків не згадувати у новій угоді статтю про данину.

Надалі, мріючи випередити цих невірних, він відправив на початку 1679 р. своїх послів до багатьох володарів, зацікавлених у славі істинної релігії, щоб отримати потрібну допомогу.

Географічний та історичний опис України з однією з перших згадок про Мазепу у французькій літературі

Р. 86. – Московити окупували місто і князівство Смоленське на Бористені. Місто це дуже велике, а провінція має значну площу та надзвичайно важливе значення. Ті ж московити захопили місто та воєводство Київське (de la ville & du Palatinat de Kiovie), яке не поступається за розмірами попередньому й також розташоване на тій самій ріці, що впадає у Чорне море.

Воєводство Чернігівське та князівство Сіверське (le Palatinat de Chernikovie & le Duche de Severie) є суміжними країнами, що підпорядковані спільному закону та правителю, котрий володіє звідти проходом по Бористену

Р. 87. – в провінцію Україна (la Province d’Ukraine), куди також поширюється його влада. Московити впродовж довгого часу утримували ці підкорені країни, щодо яких вони не могли укласти договір про володіння, маючи лише багатолітнє перемир’я, й розглядалися лише як тимчасові утримувачі, що зобов’язані сплачувати певну суму грошей, яку їм доводилося віддавати всі роки. Останнього разу вони платили її під час сейму в Гродні в 1679 р. Але, нарешті, Польща, бажаючи укласти союз проти турків, для чого відправила трьох послів до Москви в 1685 р., погодилася змінити перемир’я на мир, й ці провінції, нарешті, відійшли під повний суверенітет царів Московії, які, в свою чергу, відправили послів до Речі Посполитої Польської, щоб ратифікувати цю угоду. Вона була підтверджена у Львові, куди був скликаний сенат на надзвичайні збори з цього приводу у грудні 1686 р., завдяки трьом мільйонам

Р. 88. – ліврів у польських монетах, що складає п’ятсот тисяч екю по-нашому, котрі повинні були бути сплачені московитами. З них два мільйони сплачувалися після укладення миру, а решта – після ратифікації, що мала відбутися в Речі Посполитій на загальному сеймі, який повинен був зібратися в Гродні у Литві в 1688 р. Цей сейм мав, нарешті, ратифікувати львівську сенатську постанову, однак її не хотіли підписувати єпископ і воєвода київський, воєвода чернігівський, єпископ краківський, титулований ще й єпископом князівства Сіверського, тому що в угоді про передачу земель було сказано, що Річ Посполита не зможе більше надавати цих титулів воєвод і єпископів цих країн після смерті панів, які ними були удостоєні. Таким чином, їхня відмова підписати цей договір стала його своєрідним опротестуванням і може призвести в майбутньому до розриву між двома націями [тобто Польщею та Литвою – Є. Л.], якщо Річ Посполита не ратифікує умови львівської постанови, що не було зроблено на сеймі

Р. 89. – в Гродні, чому він і був розпущений.

Провінція Україна [166] може бути названа великим королівством, як через її величезний простір і багаточисельне населення, так і через значну кількість її великих і добре укріплених міст і багатства її території, які полягають в її землі жирній, родючій, багатій. Це справжня земля обітована, згідно з висловами поляків, які називають її «землею молока та меду». Все, що б не давала природа нашому догляду та нашій праці, не може зрівнятися з цими найродючішими грунтами, де все росте немов трава. Тут можна збирати врожай навіть двічі. Тож поляки мали зі своїх багатств найголовніше – володіння цією провінцією. Вона мала свого окремого генерала та свої війська, що діяли на свій розсуд, як союзники та конфедерати, а не як піддані цієї корони. У них можна було побачити двісті чи триста тисяч чоловік. Історія Польщі доводить, що Річ Посполита була непереможною тоді, коли володіла цим щасливим краєм. Його

Р. 90. – люди, що називаються козаками [167], відзначаються цікавою особливістю, бо, мабуть, є єдиними, хто носять ім’я інакше, ніж називається їхня країна. Колись вони славилися надзвичайною хоробрістю. Вони самі виробляли свою зброю, свій порох, свої кулі. Своїми походами та нападами вони спричиняли незручності багато-кому. Гарні партизани, чудові піхотинці, безстрашні солдати, навіть трохи жорстокі. Сьогодні ця країна представляє собою руїну, і війна, як гангрена, знищує мало-помалу все, що зустрічає на своєму шляху, перетворюючи найбільш квітучу область Європи на пустельні поля, де трава вкриває зруйновані міста, у яких не можна проживати, хіба що поблизу самого кордону з Польщею. Тож, власне кажучи, сьогодні залишилася лише назва тих козаків і тієї України. Ці люди зараз розпорошені чи то в околицях Бористену, чи по його берегах на стороні московитів, у підвладних їм землях. Інші

Р. 91 – вибиті турками чи уведені в полон татарами. Перші з них, завоювавши цю провінцію, залишили в цій країні керувати управителя під іменем князя України (sous le nom de Prince d’Ukraine), що перебував у залежності від них подібній тій, яку мають господарі Валахії, Молдавії та Трансільванії. Той управитель, який був поставлений тут першим, був сином того козака, який колись підняв повстання під час правління Владислава, сина Сигізмунда. Його звали Хмельницький [168] (Chmielnicki), що треба вимовляти як Шмельницький (Schmielnieski). Але турки його незабаром отруїли [169] й зруйнували найголовніші міста, між якими й Умань [170] (Oumaing) що славилася своїми багатствами та торгівлею. В цьому місті було вбито більше трьохсот тисяч душ і знищено краму на вісім мільйонів. Подібне вони вчинили і в наші дні у Чигиринській фортеці [171] (à la Forteresse de Cherim), яку вони відвоювали у московитів під час останніх війн і мури якої були підірвані. Захоплення цього важливого місця було останнім фатальним ударом, завданим по цій провінції.

Р. 92. – Сераскир Кара-Мустафа-паша, обложив її, з багаточисельним військом, а генерал московитів [Григорій Ромодановський – Є. Л.] прикривав її маючи також великі сили, з яких частину він увів до міста, щоб допомогти загонам, котрі її захищали. Бачачи це, турецький генерал вдався до хитрощі й начебто вдався до показного відступу від Чигирина. Московський воєначальник, невдало зрозумівши цей демарш, відступив також, забравши гарнізон, який вважав виснаженим і приславши в це місто нові загони, які не були досить боєздатними. Новина, принесена сераскиру, дозволила йому зрозуміти, що це місце вже не таке міцне як раніше і що московити йому самі полегшили його захоплення. Отже, турецька армія повернулася раптово сюди й протягом кількох днів взяла цю фортецю під носом у більш ніж двохсот тисяч чоловік, які б могли надати їй допомогу.

Тож, на Україні залишилося, як я вже говорив,

Р. 93. – лише кілька міст поблизу кордонів Польщі, поміж якими Кальник (Kalnic), колишня столиця, Брацлав (Bratzlaf, Braclaw), Бар (Bar) і кілька інших менш значних, однак повністю укріпленими каменем і цеглою, у місцях, де було завдано руйнувань. Всі вони захоплені польським королем, який сьогодні править [172], під час його славнозвісної кампанії в Україні, яка тривала всю зиму з часу його обрання в 1674 і 1675 рр. Їй передувала Хотинська битва, не менш відома, ніж ця кампанія. Але тоді цей володар не мав змоги продовжити свої завоювання. Турки й татари повернулися знову й дійшли аж до Львова, куди польський король мусив відступити в цій постійній круговерті перемінливої фортуни. Ця країна була повністю зруйнована, і являла собою не більше, ніж величезну пустелю. Таким чином, Польща безповоротно втратила найкращу частину зі своїх володінь. Нині залишається тільки тінь суверенітету над козаками, званими запорожцями (Zaporoges), котрі є тими, про яких ми казали, що вони

Р. 94. – відступили на острови у гирлі Бористену (який мовою цієї країни називається Дніпро (Dniepr)). Вони залишаються вірними Речі Посполитій і перебувають під керівництвом генерала з їхньої нації, обраного королем. З них утворюють кілька добрих загонів інфантерії, які, як я бачив, мають досить велике значення для цього володаря. Завдяки цьому до козаків, які раніше зовсім занепали духом, повернулася старовинна звитяга їхніх предків.

Щоб дати кілька понять про цих людей і причину, що змусила їх повстати проти Польщі, треба розуміти, що козаки – це колишні селяни й васали польських панів, оскільки не було жодної шляхти в Україні [173]. Вони за давнім звичаєм так погано поводилися з козаками й гнобили їх, а ті також дуже терпіли від євреїв, котрі наглядали за їхніми селами, що кінець-кінцем ці нещасні пригноблені люди не могли більше зносити такий гніту, який вони вважали нестерпним. Кажуть, що князі з дому Вишневецьких (Wiestnieviski) почали

Р. 95. – тиранити своїх підданих, які скаржилися в багатьох депутаціях королю Владиславу ІV, сину Сигізмунда ІІІ. Їхні скарги спочатку відкидалися, як це робиться, зазвичай, зі скаргами селюків і простого люду. Але чаша терпіння врешті переповнилася, і козаки скинули, нарешті, ненависне ярмо поляків. Одного разу вони припадали до ніг короля, щоб молити його про справедливість і захист, перед тим як оголити меча. Цей володар, який давно носив у душі роздратування проти Речі Посполитої, яка щойно перед тим змусила його розпустити армію, найкращу, ніж коли-небудь там була, бажаючи ще більше розбурхати козаків, щоб ті сприяли йому у здійсненні його намірів, не знайшов для них іншої відповіді, як грубо їм відповісти: «Хіба ви не маєте шабель? (Est-ce que vous n’avez point de sabre?)». Їхні депутати, обрадувані цією мовчазною згодою, яка дозволяла їм самим помститися за свої кривди, подякували королю за це, як за найбільшу милість, котру він міг їм зробити. Один млин, забраний

Р. 96. – у селянина шляхтичем став останнім сигналом до бунту [174]. Козаки вирізали всіх поляків, згодом виграли кілька битв, у яких перебили за раз більше двадцяти тисяч чоловік. Кожен начальник наказував стинати голови взятим полоненим поблизу свого намету. Вони також покликали до себе кримських татар, своїх сусідів, що було нечуваним раніше в Польщі до цього часу. Турки теж прийшли на допомогу бунтівникам, тож Україна була спустошена тими та іншими, за виключенням кількох областей перед і за Бористеном, врятованих московитами, які їх приєднали до себе, як я вже казав.

На думку запорожців, які живуть на островах цієї ріки, вони знову стали собі господарями, оскільки живуть у місцях майже недоступних і тим більше мають обов’язок вірно нести службу, яку завжди несли в Речі Посполитій Польській, в середовищі всіх цих спалахів війни. Вони безпощадні

Р. 97 – й дикі, але без варварства і зайвої жорстокості. Це люди грубі, невиховані, але хоробрі. І це є та мужність, яку можна назвати їхньою справжньою чеснотою. Одягнені в баранячі шкіри, вони живляться молоком і рослинами. Оскільки Бористен має пороги, подібно до Нілу, тобто скелі та великі, занурені у воду валуни, його течія переривається. Запорожці, якщо спускаються рікою до Чорного моря, переносять свої човни на плечах, коли досягають цих непрохідних місць, і спускають на воду вже після порогів. Саме таким чином вони ходили піратствувати колись у Босфор аж до передмість Константинополя. Це було причиною частих скарг, які турки відправляли Польській республіці при попередніх королях від Сигізмунда до Казимира. Але й ті самі чинили подібні речі, а не тільки діяли посольствами, змушуючи поляків жалітися в свою чергу. Вони закрили прохід запорожцям,

Р. 98. – ставши господарями двох фортів, які були побудовані у місці виходу з Бористену, а також додавши до них ще два на острові, які стоять у центрі протоки навпроти старих.

Як я вже казав раніше, король Владислав підштовхнув козаків до повстання через таємну образу, яку він мав на поляків, оскільки Річ Посполита змусила його розпустити своє військо. Цей войовничий володар досяг великих переваг над турками, й поляки боялися, щоб після цих завоювань він не повернув свою переможну зброю проти їхніх вольностей, бажаючи утвердити як спадковий за своїм домом престол королівства, який завжди був виборним, як це залишається й зараз. Ця боязнь мала обгрунтування. Владислав вже втратив один престол внаслідок повстання принца своєї крові, свого дядька Карла, регента Швеції, який в часи відсутності Сигізмунда, обраного королем Польщі, одразу захопив трон і відправив на море свого племінника, варто лише тому [Сигізмунду – Є. Л.] було з’явитися перед Стокгольмом,

Р. 99. – щоб знову ним заволодіти.

Цей Сигізмунд і був батьком Владислава. А той Владислав мав сина, щодо якого мав таємний намір утвердити за ним трон Польщі. Саме цей син був причиною його рішення, коли він пішов на поступки Польській республіці, котрі та вимагала від нього, а також через острах розсердити польських панів, від яких залежало обрання його сина на трон. Тому він розпустив своє прекрасне військо, котре спричинило таке занепокоєння в Речі Посполитій. Однак місяць по тому, або близько того, цей син, на жаль, помер. Тож Владислав, який загравав з поляками лише за таких умов, був подвійно вражений своєї втратою і не зміг утриматися від того, щоб не сказати, що, якби ця смерть відбулася місяцем раніше, він би швидко розправився у країні з цими дратівливими республіканцями. Цей володар був одружений з принцесою Марією-Луїзою Мантуанською, від якої мав цього сина [175]. Після смерті короля, вона вийшла заміж, з дозволу Рима, за Казимира, його брата, котрий був кардиналом. Від нього вона дітей не мала.

Р. 100. – Це той самий Казимир, який зрікся престолу після смерті цієї принцеси та якому наслідував король Михайло.

Розорення України зруйнувало всі найвизначніші роди Польщі, які мали там величезні володіння., оскільки козаки, як я вже казав, були лише селянами-трударями, такими підданими, котрих давні римляни називали Adjectos Gleba [тобто «прикріпленими до землі» – Є. Л.]. Московити, які в наш час залишилися єдиними господарями цієї країни, поводяться в ній сьогодні з козаками так само, як чинили раніше поляки, тобто створюють з них велике військо піхоти під проводом генерала цієї нації. Того, хто зараз служить царям [176], звуть Мазепа (Mazépa), й він був шляхтичем при дворі польського короля Казимира.

Нашими днями голландці запропонували Польській республіці угоду, яка могла б здатися вигідною, щоб повернути цю провінцію. У відповідності до неї,

Р. 101 – вони просили передати пустинні необроблені землі для людей з голландських колоній, пропонуючи одночасно, щоб вони стали бар’єром проти турків і татар, створивши армію в 50 тис. чоловік. Але ця пропозиція не була прийнята. І я не уявляю собі іншої причини відмови, як страх за майбутнє, бо голландці підштовхують до думки, що вони вчинять, врешті-решт, з Польщею так само, як зробили це в Індіях, де вони облаштувалися, витіснивши корінних мешканців країни, котру вони окупували. Отже, вороги за ворогами. Тому, можливо, Речі Посполитій вигідніше тримати в своїх руках татар, ніж посадити собі на голову голландців.

Українська війна (la guerre d’Ukraine) призвела до спустошення й іншої провінції Польщі, що називається Поділля (la Podolie), куди турки поширили свої завоювання, взявши Кам’янець (Kaminiec), її столицю, а також Язлівець (Yasloviéts) і Бучач (Bouchach), облогу яких султан Мехмед ІV очолював особисто. Поляки тут є стиснутими вузькими

Р. 102. – кордонами Чорної Русі та Волині, куди татари сьогодні роблять свої набіги [177].

Про руську церкву та релігійну ситуацію у Львові

Р. 180. – Що стосується грецької схизми, поширеної по всій Русі та Поділлю, а також у володіннях царів московських (les Estats des Czaars de Moscovie), вона почала сильно занепадати через церковну унію під керівництвом голови всесвітньої церкви. Тут називають цю релігію руською церквою (Eglise Russienne), по імені тієї провінції, де вона поширена. Її поки що сповідує невеличка кількість народу та дрібної шляхти. Її церемонії та окрема літургія відбуваються тією слов’янською мовою,

Р. 181. – що стала матір’ю мов, якими говорять поляки, московити, богемці та ін. Ця мова є поміж русинів щось на зразок латини в римській церкві, тобто вона використовується в молитвах і богослужіннях. Все інше: вівтарі, форми церков, ікони, церемонії, священицький одяг – все це, скажімо так, зроблене на грецький манер, як і їхні догми чи скоріше їхні оманливі судження. Ці священики є одруженими, носять довге волосся та фіолетовий або чорний одяг, який подекуди змінюють на синій. Їх називають у Польщі попами, як рapas грецькою. Єпископи мають золотий хрест, такий самий, як і в латинян, та своєрідні посох і митру, відмінного вигляду. Але я ніколи не бачив, щоб вони одягалися у фіолетове, бо решта їхнього одягу лише чорна. Русинські ченці всі належать до ордену святого Василя й одягаються в чорне. Вони мають особливий капюшон, що висить позаду немов торбинка й дві сторони якого виступають наперед, подібно до того як у деяких реформатів

Р. 182. – з ордену святого Бенедикта. До ордену василіан належать також чорниці, котрі не живуть в обителі, одягаються в чорне й одягають на голову хустинку того ж кольору, якою вони обмотують голову, шию та половину обличчя, як і інші руські жінки.

Всі ці руські ченці, церкви, єпископи підпорядковуються примасу-архієпископу, який має свій осідок у Львові, найголовнішому місті даної провінції, дохід якого складається з золотого дукату, котрий щорічно дається кожним попом, тобто кюре. Цей архієпископ, у свою чергу, підпорядковується константинопольському патріарху. Таким чином, у Львові є три прелати: перший – латинський архієпископ, єдиний, що належить до державної сфери Речі Посполитої, котра визнає у сенаті лише римську релігію; другий – архієпископ руський, а третій – вірменський, котрий слідує майже тому ж віросповіданню. Проте час зруйнував частину цих оман. Більша частина руських священиків

Р. 183. – возз’єдналися з римською громадою та визнали верховенство папи, зберігши свою слов’янську літургію та грецькі церемонії. Трохи згодом ці двоє львівських архієпископів – руський і вірменський – визнали істинного намісника святого Петра й істинну церкву.

Про набіги татар на Україну в 1685 і 1688 рр.

Р. 211 – Що стосується набігів татар, то вони відбувалися колись на володіння козаків, але згодом їхня країна була зруйнована й перейшла до турків, які залишили в ній лише кілька міст, тому татари нападають на сусідні провінції, тобто Поділля та Волинь. Перша є менш загроженою через те, що турки захищають її від такої участі, щоб харчувати Кам’янець, її столицю, котра перебуває у їхніх руках. Інша ж з часу останньої війни є місцем постійних нападів, і татари ходили сюди двічі за п’ять років. Вперше це було в 1685 р., й це був також перший похід на Волинь за більш ніж тридцять років. Тоді вороги знайшли цю країну багатою та залюдненою, тож, не заглиблюючись далеко, вони увели в рабство чи вбили десять або

Р. 212. – дванадцять тисяч чоловік. Вони відрубали голови навіть старим, жінкам і дітям, якщо бачили, що не можуть їх увести. Інший набіг був в 1688 р. і газети йому приписали 100 тисяч душ. Він проліг через кордони Русі у бік від Львова на Броди та Волинь. Татари здійснювали напади на кавалерійські стоянки, шляхетські замки, укріплені маєтки. Це дозволяє припускати, що татари привели з собою яничар, оскільки самі вони не призвичаєні до такого роду війни й не мають подібних військових навичок. Проте, попри все, вони починають їх практикувати та застосовувати на наш манер. Щоправда, в цей набіг вони не змогли здолати жодного іншого міста, окрім єдиної військової стоянки, на яку вони напали, коли та була відкрита. Вони не зустрілися жодного разу під час усієї кампанії з гусарами великого литовського канцлера, окрім трьох або чотирьох хоругов з гвардії цього штандарту. Тож, цей набіг, про який було стільки галасу, сприщив спалення 25 сіл, що

Р. 213. – належали королю в околицях Золочева. Він втратив не більше 2 000 селян, однак це далеко не 100 000.

Про Петра Дорошенка та Павла Тетерю

Р. 220. – Саме тут [у польському місті Краснобруд – Є. Л.] жила тоді дуже хвора королева [Марисенька – Є. Л.] в перший рік свого обрання на трон, в той час як король, її чоловік, просунув свої завоювання за десять днів аж до Чорного моря через Україну, звідки він вигнав Дорошенка, генерала повсталих козаків (Dorosensko [178] General des Cosaques rebelles), котрий врятувався у московитів у місті Чигирині (Cherrin), захопленому в них пізніше турками, як я вже говорив. Я зроблю тут у розповіді про цього відомого чоловіка невеличкий відступ, можливо, й недоречний, але, безумовно, важливий для історії цього століття та цієї країни. В часи, коли Польща вела війну проти московитів, а козаки ще були їй вірними, існувало велике військо під проводом їхнього генерала Тетері (leur General Tetera), людини великого достоїнства і надзвичайної поваги. Цей Тетеря мав серед своїх загонів і цього Дорошенка, котрий одного разу відмовився підкорятися, як це випливає

Р. 221. – з подальшого ходу справи, й був присуджений військовою радою до розстрілу. Згідно з вироком, його треба було прив’язати до гарматного лафету й розстріляти під час походу. Сьогоднішній король, який був тоді ще лише великим коронним хорунжим (Enseigne), але, попри все, завжди мав велику пошану у військах, попросив зберегти життя цього нещасного Дорошенка у генерала Тетері. Той йому це пообіцяв, але з нехіттю, сказавши йому пророчі слова, що майбутнє непередбачуване, й колись він розкається в тому, що врятував цього злочинця, котрий може стати причиною згубного спустошення його батьківщини. Дорошенко, ставши генералом козаків, підняв їх на заколот, закликав турків на Україну й, погубивши цю провінцію, приніс цю згубу на Поділля та до Кам’янця, його столиці. Він врятувався згодом у московитів в Чигирині, куди польський король його відігнав під час своєї відомої кампанії, що слідувала за його обранням. Там він, нарешті, помер [179].

Р. 222. – Турки, очолювані сераскиром Кара-Мустафою-пашею, потім захопили це місто прямо під носом у більш ніж ста тисяч чоловік, що прийшли, щоб його захистити, як я вже казав.

Окрема глава присвячена опису Чорної Русі

Р. 222. – Князівство Чорна Русь (Duché de Russie Noire)

Провінція Русь є однією з найбільших і найбагатших провінцій Польщі. Тут можна побачити велике число гарних сіл, досить привабливих міст, добре побудовані будинки шляхти, чарівні замки цієї країни та величезні староства. Тут є повний достаток різноманітних харчів: дичини, риби, м’яса, чудових плодів і такого ж чудового хліба, що я засвідчую цілком точно, бо він є досить поганим в інших провінціях цього королівства. Саме Русь постачає найкраще борошно, яке вивозять зі Львова аж до Варшави. Поля тут добре оброблені і надзвичайно родючі. Ліси сповнені великих тварин: оленів, кабанів, козуль, ведмедів, білих вовків. Таким чином, ця провінція забезпечена усім, що можна бажати для зручного життя та добробуту, так само, як і речами, що приносять задоволення на полюванні.

Р. 223. – Чорна Русь тягнеться праворуч до гір Угорщини та річки Прут, яка відділяє її від Валахії, а ліворуч – до Литви. Далі вона обмежується Поділлям і Волинню, межами турецьких завоювань. Вона має також два краї чи окремих округи, на чолі зі своїм воєводою, які називають тут землями, польською мовою Ziemia. Одна з них – Перемиська (Primislie), понад річкою Сян. Тут є свій поважний суд, який може присудити до смерті, що в деяких випадках не підлягає оскарженню. Інша країна зветься Покуття (la Pocucie) й є анклавом

Р. 224. – між Дністром і Прутом. Вона має близько 20 льє навколо, простягаючись до Валахії, де починається Буковина (des Boukovines). Тут, у цьому краї дуже відомі ліси, такі як в Арденнах на кордонах Шампані вздовж ріки Мез. Столицею цієї країни є місто Галич (la ville d’Alichz), яке згадується в титулі одного каштеляна з Руського воєводства й розташоване на Дністрі. Неподалік є місто Снятин (Schignatin) на Пруті, в 7 льє від першого та в 24 льє від Ясс, столиці та місця перебування господаря Валахії. Але ці 24 тягнуться довше, ніж 40 льє Польщею. Треба три години постійного ходу, щоб пройти хоча б один.

Русь складає єдине воєводство, яке вважається додатком Малопольщі. Тут є чотири каштеляни, що називаються за назвами чотирьох найголовніших міст: Львова (Leopol), Галича (Alichz), Перемишля (Primislie) та Санока (Sanok). Французькі географи називають його Чорною Руссю, ймовірно тому, щоб відрізнити її від Русі Білої, якою є Московія (pour la distinguer de la Russie Blanche, qui est la Moscovie). Однак такого прозвання не знають у Польщі. Русь має свою релігію та свою

Р. 225. – власну мову. Перша є грецькою, частково схизматичною, частково повернена до унії з римською церквою. Обидві мають однакові церемонії й ту саму літургію слов’янською мовою. Ці церкви є дуже подібними, але називаються якимось окремим словом (Cerkieuw), що відділяє їх від латинських, так само як і їхня будівля, що має заокруглену форму, купол посередині та хори позаду олтаря. Русини (les Russiens) користуються старим грецьким календарем, який відрізняється від нашого на десять днів, як це кожен знає.

Що стосується мови, як я вже казав, вона є особливою в цій провінції. Це говірка, що досить сильно відрізняється від польської мови, як вимовою, так і словами, які походять від материнської мови, котрою є слов’янська. Отже, русинська і польська мови мають відмінність приблизно таку ж, як французька, лотаринзька та валлонська. Кажуть, що руська вимова є найніжнішою та найприємнішою в устах дам. Звичайно, сам по собі я не можу про це судити, але я можу говорити про руську музику й танці, які є незрівнянно

Р. 226. – привабливішими, ніж наспіви та танці поляків. Їхні пісні мають дивовижний характер і найзворушливіші вирази.

Жінки тут досить привабливі, особливо в селах. Їхня манера одягатися відрізняє їх від жінок інших провінцій і дуже сильно наближає їх до фасону, який використовують в одязі жінки на сході: короткі та складчасті спідниці, маленький тісний верх, широкі рукави, непокрита голова весь час, волосся, заплетене в дві коси, що висять позаду, невеличкий вінок або гірлянда з квітів і запашних трав, які вони заплітають по святах і неділях, якщо це дівчата. Заміжні жінки, коли молоді, носять білі хустини, якими вони абияк вкривають голову та навіть взимку й обличчя. Поверх одягу широка спідниця, на манер турецьких жінок.

Чоловіки мають вигляд грубіший і манери більш селянські, прості. Варто додати до цього довгу бороду, смагляве обличчя, одяг з товстої грубої вовни, кольору та матеріалу трохи подібного до тих, що

Р. 227. – носять капуцини, у який одягнені всі руські селяни; тоді як мешканці інших провінцій Польщі голяться, залишаючи лише довгі вуса, й одягаються, зазвичай, в одяг з блакитного сукна, що надає їм вигляду менш дикого. Однак в силу практики інших, ми звикли до їхніх борід і їхніх облич, які здавалися нам дуже поважними, якщо згадати про давні звичаї народів сходу та навіть сьогоднішніх звичаїв поміж турками та іншими націями.

Провінція Русь має велике число впливових і достойних родів, таких як Собеські, Потоцькі, Конецпольські, Яблоновські та інші менш значні, котрі володіють дуже гарними землями та доходом справжніх сеньйорів. Кажуть, що такого не можна знайти в жодній іншій країні, крім цієї. Ті, хто носять подібні назви у Франції, не мають нічого іншого, крім відомих імен, тобто нащадків, які успадковують від них високий ступінь суспільного становища, довіри та величі. У Польщі ж можна побачити сенат,

Р. 228. – складений з незалежних панів, володарів своєї долі, що тримають поряд з собою цілий натовп різною прислуги й утриманців. Вони перебувають у такій залежності, яка їм більше подобається, й складають такі загони, котрі не можна порахувати персонально. На сеймах можна бачити великих генералів, канцлерів, воєвод, єпископів та інших панів, що приходять до двору чи до сенату з трьома чи чотирма сотнями людей. Ці загони знаються на зброї. Шляхтичі на конях супроводжують їхні карети. Військові загони несуть варту поблизу воріт їхніх палаців, б’ють в барабани на збір, подібно загонам королівської гвардії.

Головне місто Русі – Львів, яке німецькою мовою називається Lemberg, польською Lvouf, Lwow, а латиною Leopolis, звідки й походить наше Leopol. Воно було побудоване й назване на честь якогось Лева, князя Русі (certain Leon Duc de Russie). Тут є архієпископ і латинський храм, який не досить прибутковий, але має такий розмір, що подібний можна побачити в усій польській державі лише в цього архієпископа та архієпископа гнєзненського.

Р. 229. – Русь має тільки одного воєводу, якого називають по імені цієї провінції, а також багато староств, з яких Львівське – одне з найкращих.

Що стосується міста, то його треба розглядати, як останнє польське в цій стороні. Воно розташоване в низині посеред поясу гір чи пагорбів з багатьма виступами, які над ним височіють. При цьому є один високий пагорб, що більше від інших й обернений на схід. На його верхівці міститься старовинний замок з цегли й довгого міцного каменю, без будь-яких інших захисних споруд, крім веж, кутів, бійниць, зубців, без рову та відкритого простору. Він дійсно є непотрібним, бо не може ні захистити місто, ні бути використаним як цитадель через свою небоєздатність. Тим не менш, його кілька разів чинили під час останніх війн, і навіть викопали зовсім недавно великий колодязь, щоб доповнити цю зайву споруду новими витратами.

Місто досить гарне, збудоване з цегли. Вулиці широкі, будинки міцні, площа дуже простора та приємна, оточена

Р. 230. – величними будівлями. Що ж до церков, то є дуже мало польських міст, які їх би мали стільки й таких красивих. Місто сповнене різних купців: французьких, грецьких, вірменських, шотландських, волоських, левантійських, котрі привозять сюди товари зі своїх країн. Річ Посполита тримає тут армійські склади й арсенал. Всі посадовці тут купують провізію та чинять екіпажі. Все це робить це місто таким заможним і вишуканим.

Львів оточений подвійним поясом цегляних мурів, укріплених круглими вежами та прикритих невеличким заболоченим ровом. До цього можна додати, що зі сторони оберненої до турецької країни побудовано кілька сучасних споруд: півмісяці, равеліни, бастіони. Однак всі ці прибудови не дуже прислужилися. Вся побудована тут витончена фортифікація не має жодного відношення до оборони. Поляки лише намітили своє бажання зміцнити місто, не довівши свій намір до завершення. Укріпили тут вгорі все. Навіть монастирі,

Р. 231. – побудовані на сусідніх висотах, які домінують над містом і які краще було б знести. Вся ця робота говорить про те, що на неї витратили багато грошей, але вони були погано використані. Турки не є тими людьми, що зупиняються перед злим містом, якщо вони не бажають його взяти. Дійсно, в 1671 р. султан-калга, чи нураддін, якщо я не помиляюся, задовольнився тим, що попалив передмістя та домовився з містом, яке відкупилося від нього за сто тисяч екю. В заставу за видачу цієї суми були дані десять багатих міщан, які померли більшою частиною у в’язницях Кам’янця через брак коштів для відкупу.

Опис Жовкви

Р. 242. – Я повертаюся до міста Жовкви (Joulkief), щоб повідомити, що воно відійшло теперішньому королю по лінії його матері, котра належала в Польщі до найзаможнішого роду Даниловичів (Danielovich), дуже відомому та пишному, маєтки якого тягнулися більш ніж на 30 льє

Р. 243. – навколо Львова. Ці впливові магнати мали у своїй залежності сто сіл. Навколо лише Жовкви їх було 50. З міським ринком і доходів від корчем (des Cartchemas) вони отримували більше 150 тисяч франків щорічно, не рахуючи постійну плату юдейської нації, за дозвіл будувати свої великі будинки та побудову синагоги, яка стала справжньою цитаделлю.

Ці землі могли бути ще більшими, але матір, слідуючи релігійній манії поляків, віддала частину майна на користь домініканської обителі, про яку я казав…

Р. 244. – Від Жовкви до Львова 3 льє. Це велика відстань взимку. Є кілька сіл, досить гарних, і частих шинків, для зручності подорожніх. Ця провінція є однією з найбільш заселених в королівстві.

Про місто Янів і магната Яблоновського

Р. 276. – Від Яворова (Yavorouf) до Львова 7 льє.

Вони можуть видатися дуже тяжкими, оскільки кожна дорога тут – це пісок, ліс, болото. Проте взимку, коли все підмерзає, можна проїхати цей шлях саньми менше ніж за 4 години. На половині цієї путі знаходиться подібне [до Яворова – Є. Л.] укріплене місто, розташоване на береговому виступі, що вклинюється в дуже велике озеро, майже таке ж саме як і під Яворовим. Це місто зветься Янів (Yanouv) й належить руському воєводі, великому коронному гетьману, одному з найхоробріших і найдостойніших людей Польщі, громадському діячу, покровителю мистецтв, науковцю, найшляхетнішій і, зрештою, найвидатнішій постаті Корони після того, хто її носить. Його звати Яблоновський [180], і він не менше відзначається своєю гарною зовнішністю, ніж своїми рідкісними даруваннями.

Beaujeu. Memoires du chevalier de Beaujeu, contenant ses divers voyages, tant en Pologne, en Allemagne, qu’en Hongrie, avec des Relations particulieres des Affaires de ces Pays-là, depuis l’année MDMDLXXIX. – Amsterdam: Chez les Héritiers d’Antoine Schelte, 1700. – 496 р.


Примітки

165. Є підстави вважати, що під цим прибраним іменем приховався Франсуа-Полен Далерак, французький дипломат при польському дворі в 1670-1680-х рр.

166. Вона [провінція – Є. Л.] називається по-польськи «Ukraina», що промовляється як Oukraina (примітка з оригінального французького тексту).

167. По-польськи Kozaci (примітка з оригінального французького тексту).

168. Інші називають його Chuminsko (примітка з оригінального французького тексту).

169. За найрозповсюдженішою версією, Юрія Хмельницького було задушено чи відтято йому голову.

170. Це пишеться Humain (примітка з оригінального французького тексту).

171. Пишеться Czerim або Czehryn, а вимовляється Cherim (примітка з оригінального французького тексту).

172. Ян ІІІ, в авторській примітці позначено 1679 р.

173. Явна фактична помилка іноземця.

174. Тут неточно передано історію нападу Чаплинського на хутір Суботів, що належав Хмельницькому.

175. Насправді, син Владислава був від його першої дружини Цецилії Ренати з роду Габсбургів.

176. Тоді правили одночасно Іван V та Петро І.

177. Русь (la Russie) називається польською мовою Rus, що вимовляється як Rous (примітка з оригінального французького тексту).

178. Вимовляється Dorochenko, пишеться Doroszenko (примітка з оригінального французького тексту).

179. Явна фактична помилка, на момент написання згаданого твору Дорошенко ще був живий.

180. Станіслав-Ян Яблоновський (1634-1702), магнат і відомий політичний діяч Речі Посполитої, великий гетьман коронний (з 1682) та каштелян краківський (з 1692).

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 141 – 153.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 353

Модифіковано : 14.06.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.