Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст. очима французьких сучасників / Франсуа Далерак (1699)

Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст.
очима французьких сучасників

Франсуа Далерак (1699)

Луняк Є.

З праці французького дипломата Франсуа-Полена Далерака «Анекдоти про Польщу, або секретні мемуари про володарювання Яна Собеського» (1699)

Про татарські та турецькі напади на Львів

Р. 5. – Місто Львів є столицею Руського воєводства й резиденцією воєводи (La ville de Leopol est la capitale du Palatinat de Russie, & la résidence du Palatin). Різноманітні прояви війни поляків з турками йому [йдеться про воєводу – Є. Л.] створили прекрасне ім’я в історії цього століття. Однак ім’я польського короля, який править сьогодні, збережеться у пам’яті навічно й принесе останньому світло слави [181]. В останній рік правління Михайла, його попередника [182], це місто зазнало великої небезпеки. Турки спалили його передмістя, і мабуть захопили б це важливе місто, котре не мало жодних гарних укріплень, якби не договір, укладений з ними мешканцями. Ті пообіцяли величезну суму грошей, щоб відкупитися, й віддали в заставу найвидніших людей міста, котрих турки надовго заточили у Кам’янці. Але теперішній король зміг убезпечити Львів у подальшій війні найславетнішими засобами. В 1675 р. татари дуже наблизилися до цього

Р. 6. – міста, котре великий візир наказав їм обложити. Польський король розташував свій табір неподалік від нього й ретельно його укріпив, щоб прикрити цей кордон, оскільки заледве мав тоді 5 тис. чол. Ібрагім-паша і султан-нураддін командували ворожою армією, у якій останній приєднав 20 тис. татар до 15 тис. турків, приведених пашею. Ці два полководці, які перед тим зазнали кілька невдач в інших місцях, мали на меті оволодіння Збаражем (Sbarach, Sbaracz), де засіли лише 40 гайдуків (Hayduques) та 6 тис. селян, більше схильних до здачі в полон, ніж до битви. І дійсно, тільки з’явилися вороги, ця потолоч відчинила браму.

Після цього походу Ібрагім відійшов до Кам’янця, а нураддін відрядив 15 тис. чол., що зупинилися в одному льє від Львова, який він задумав блокувати, розташувавшись на два льє далі, розраховуючи на успіх, оскільки тут була явна перевага татарського володаря. Однак польський король з кількома ескадронами виступив назустріч ворогам і потіснив їх досить сильно неподалік табору Нураддіна, який з поспішністю ретирувався.

Якийсь час по тому вороги, зібравши ще більше народу, знову

Р. 7. – наблизилися, бажаючи, як і раніше, оточити Львів і розгромити табір короля, про котрого вони вірили, що зможуть відігнати його аж до берегів Вісли. Султан-нураддін вирушив у цей похід з 40 тис. чол. відбірного війська. Його супроводжувало багато шановних поміж татарами воєначальників. Він розпочав з атаки на Золочів (Slotchouf), який був замком у спадковій власності короля Польщі, розташованим в десяти льє від Львова зі сторони Кам’янця. Цей замок був досить добрим, як для будинку одного сеньйора, мав кілька сучасних новотворень і був обкладений каменем, але залога тут була нечисленною. Вороги рішуче пішли на його штурм, атакувавши з ходу. Руський воєвода захищав його також дуже рішуче й змусив татар відступити перед цією лихою фортецею після п’ятигодинного й дуже запеклого бою. Нураддін вирішив зберегти доручені йому війська для більш важливого походу, до того ж, без належного відпочинку було б безглуздо їх кидати у новий приступ.

Він продовжив свій марш до Львова і отаборився у широкій долині, розташованій перед пагорбами, якими було оточене місто й на яких розташувалися загони короля. Ця долина була миттєво вкрита

Р. 8. – ворожими ескадронами, які здіймали такі хмарами густої куряви, що ті повністю зникали з виду. Однак гармата львівського замку зробила кілька залпів, щоб повідомити учасників цього походу про необхідність відступити перед армією короля, який, оглянувши татарське військо, був зовсім не здивований його величезній чисельності. Він віддав всі необхідні накази, щоб зміцнити оборону свого табору та Львова, де укривалася королева з принцами, його дітьми. Король наказав охороняти два переходи праворуч і ліворуч, де вороги могли їх заскочити. Піхоту він таємно розташував у чагарнику на схилі пагорбів, які відділяли його табір від татар, що окупували долину. Артилерію він розташував нагорі, щоб полегшити сходження вниз своїх ескадронів, не вагаючись ні на мить між рішенням битися та нерівністю сил.

Два загони почали перестрілку, до якої приєдналася решта війська. Польська кіннота, не маючи спочатку необхідного терену для успішного маневру, зазнала невдачі у перших атаках. Але король прийшов їй на допомогу із залишками своїх загонів, і, помалу розгортаючись, по мірі того, як ескадрони відвойовували простір,

Р. 9. – йому вдалося ввести її всю у бій, у якому його присутність допомагала своїм прикладом надихати доблесть воїнів, сильніше від страху перед неприятелем. Султан, побачивши безлад у своїх загонах, швидко зрозумів, що його потіснила могутня сила. Рука польського короля бачилася у тяжкості ударів його полків, і тому кожен намагався втекти. Величезна армія розсіялася в мить, як привид. Я описав тут цю акцію в загальних рисах, слідуючи повідомленню, отриманому мною від руського воєводи.

Київський воєвода Контський [183] (le palatin de Kiovie Konski), генерал артилерії, також є, за загальною думкою, одним з найхоробріших воєначальників і наймудріших полководців, яких мала до сьогодні польська армія. Тисячі сміливих і продуманих акцій принесли йому загальну повагу.

Про використання козаками пістолетів

Р. 23. – Колись в польській кінноті не використовувалися пістолети. Сьогодні їх використання стало звичним в королівських загонах. Волохи (les Valaques), козаки (les Cosaques) і навіть багато поляків

Р. 24. – не тримають їх за вигином сідла, так само як і турки, але носять їх за поясом, інколи по два.

Про козацькі частини в польському війську та використання табору з возів для оборони

Р. 32. – Інша частина польської армії складається з загонів волохів, козаків і поляків, озброєних як наші легкі вершники мушкетами та шаблями, але вони мають менше подібності у конях і спорядженні…

Р. 37. – Коли вони [поляки – Є. Л.] перебувають у поході чи в присутності ворога, то утворюють табір з возів, який називається Tabor, це найбільш надійний захист від татар. Такий табір пересувається разом з армією невідривно…

Козак. Малюнок Жана-П’єра Норблена де Гурдена

Козак. Малюнок Жана-П’єра Норблена де Гурдена (1745-1830)

Р. 53. – Поляки відправляють за новинами чи в розвідку кількох піших козаків, які влаштовують засідки або на деревах, або ховаються в ямах у землі, подібно до борсуків, звідки, як дивовижні вовки, кидаються на тих нещасних, котрі відділяться від свого табору чи війська. Таких тут називають «язиками», тобто полоненими, що мають дати свідчення про ворожу армію.

Про військову доблесть Яна Собеського
в Україні в 1674 р.

Р. 40. – Король стільки разів розбивав турків, які залишали йому немаленькі трофеї, що весь його парк уставлений ними, здобутими від пашів, котрих він розгромив…

Р. 45. – Під час відомої української кампанії (la fameuse campagne d’Ukraine) [1674 р. – Є. Л.], внаслідок якої цей самий Собеський став королем, що продовжувалася аж до самої зими, литовська армія відмовилася слідувати за ним по кількох днях маршу… Він завершував українську експедицію (l’expedition d’Ukraine) лише з армією корони, яка завжди зберігала вірність Речі Посполитій, донісши її штандарти за десять днів аж до Чорного моря.

Про українські походи Мехмеда ІV

Р. 59. – Тоді султан почав мріяти про інші завоювання. Він вирушив на московитів у гирло Бористену [184], яке він перекрив двома фортецями, щоб зупинити набіги козаків і унеможливити їх доступ у Чорне море. Він атакував поляків й особисто керував облогою Кам’янця в 1672 р., столиці Поділля (Kaminieck capitale de la Podolie), згодом Язлівця (Yaslovietz) та Бучача (Bouchach), пройшовши цією провінцією, яка повністю була спустошена та зруйнована. Ці військові успіхи поширилися й на Україну, де султан підтримав повстання, й могли б поширитися аж до серця королівства на Віслі, якби великий генерал і великий маршал Собеський не зруйнував ці грандіозні проекти перемогою у битві під Хотином, де він розгромив величезну армію під проводом двох поважних пашів – Сулеймана та Гусейна. Ця поразка не дозволила туркам завадити в наступному році походу переможного Собеського, який став королем, під час якого він відвоював частину України (lequel reprit une partie de l’Ukraine) в 1674 р. і дійшов, як я вже казав, за десять днів до Чорного моря. Але, у свою чергу, будучи дуже виснаженим цією військовою експедицією, проведеною впродовж цілої зими,

Р. 60. – коли татари з’єдналися з повсталими козаками на чолі з їхнім ватажком Дорошенком (sous leur chef Dorochenko), він через них мав постійний неспокій і навіть одного разу був оточений неподалік Брацлава (Bratslavie). Султан знову взяв гору, турки просунулися аж до Львова і, нарешті, оточили польську армію у таборі неподалік Журавно (Jurafno), де атакували її через рови. Після досить запеклого бою обидві нації уклали договір на довгі роки, і польський король незабаром відрядив посла до Порти, щоб ратифікувати цей мир, у якому турки вимагали, припускаючись звичних порушень, від повномочного поляка додати чи відкинути те, що їм було до вподоби.

Тоді султан обернувся проти московитів. Його добра фортуна, підтримана блискучими вміннями Кьопрюлю, не занепала під проводом його наступника Кара-Мустафи, в началі його міністерського правління. Цей візир обложив Чигиринську фортецю (la forteresse de Tcherrim) і взяв її на виду у ста тисяч чоловік, відправлених їй на допомогу. Це його переповнило такою пихою, що у своєму марнославстві він не бачив жодних перешкод у досягненні всього, чого бажав. Він отримав різноманітні милості від Мехмеда, з дочкою якого одружився.

Про підготовку Яна ІІІ Собеського до порятунку Відня в 1683 р. і його сподівання на козаків

Р. 72. – Король розподілив кошти між полковниками й відправив їх на Україну, щоб найняти на гроші папи козаків, до яких він завжди ставився з повагою, рахуючись з стародавньою хоробрістю цієї піхоти. Я сотні разів чув, як він скрикував у захваті від цих загонів. Тому він зажурився через їхнє запізнення, всіляко намагався прискорити їх набір, рекомендував королеві негайно відправляти їх у похід по мірі їхнього надходження, немовби порятунок Відня залежав виключно від присутності козаків.

Про кухаря з «козацької нації», з яким Далерак жив разом у турецькому полоні

Р. 312. – Мене було віддано до кухаря козацької нації (Cosaque de nation), але ренегата, чи скоріше вихованого з дитинства в магометанстві, оскільки його було забрано в неволю ще зовсім маленьким. Він не знав ні своєї країни, ні польської мови, окрім того, що йому говорили про них у Туреччині. Однак попри все він зберіг людяність і християнську доброту, прикладів яких йому мабуть ніколи не доводилось бачити. Я ночував разом з ним у його коморі, харчуючись досить добре плодами своєї праці. Бо я також працював на кухні, мив тарілки та казани й кип’ятив воду.

Dalerac François Paulin. Les Anecdotes De Pologne, ou Memoires Secrets Du Regne De Jean Sobieski III. Du Nom. – Amsterdam: Chez Henry Desbordes, 1699. – T. І. – 340 p.

Про військову кампанію 1686 р.

Р. 204. – Це була остання акція цієї кампанії 1686 р., оскільки татари, що переслідували польську армію кілька днів, повернулися на свою сторону. Ми бачили, як вони проходили крізь ліси Буковини 7, 8 та 9 жовтня. 12-го ми знову перейшли Прут нижче Снятина й отаборилися неподалік від міста, звідти загони розділилися. Король незабаром вирушив на Русь, очікуючи послів від Московських царів, які їхали, щоб ратифікувати угоду, укладену в Москві послами Польщі в квітні.

Королева залишалася під час всієї кампанії у Самборі (Sambor), на правому березі

Р. 205. – Дністра. І тут не обійшлося без тривог, бо гарнізон Кам’янця посилив залоги в Барі та Меджибожі (Megdibouge).

Про ратифікацію у Львові
Вічного миру з Московією в 1686 р.

Р. 208. – Двір тут [у Самборі – Є. Л.] провів дні Всіх святих, а потім переїхав до Жовкви, а звідти до Львова, наприкінці листопада, куди прибули три посла з Московії. Їх прийом був блискучим. Їм було дано урочисту аудієнцію на з’їзді, де зібралося 28 чи 30 сенаторів. Король сидів на троні, а польський принц, його син, був поруч. По боках

Р. 209. – знаходилися предмети, що мали підкреслити урочистість миті, яких ніколи більше не виставляли ні до, ні після цього консулат-сенату. Двір сподівався цим запровадити серед поляків звичай спадкового права в королівському роді. Проте вельможі передчували цей задум і розуміли його наслідки. Тому, щоб убезпечити себе від замаху на свою свободу обирати короля, вони завжди були проти того, щоб цей принц сів на трон разом зі своїм батьком.

Після цього урочистого зібрання 19 грудня 1686 р., відбулися численні конференції призначених комісарів з московськими послами, на яких ретельно розглядався договір, укладений польськими представниками в Москві. Його було ратифіковано майже по всіх пунктах. Московити мали виплатити один мільйон готівкою, обіцяючи заплатити інший після найближчого сейму (котрий був королем відстрочений у 1687 р., хоча той мав би відбутися за звичних умов. Це було пов’язано з військовою кампанією, яка виявилася тривалою та руйнівною). Річ Посполита зі свого боку передала царям у власність князівства і міста Смоленськ і Київ, воєводство

Р. 210. – Чернігівське та князівство Сіверське на Україні (le Duché de Severie en Ukraine), які московити до того лише тримали у своєму володінні в ці роки за умовами перемир’я, яке тепер було перетворене на Вічний мир (la Paix perpetuelle). Було домовлено, що урядовці, котрі мають у своєму титулі назви цих відчужених земель, зберігатимуть їх упродовж свого життя, але за умови, що ці титули не можуть нікому передатися після їхньої смерті. Це змусило єпископів і воєвод київських та смоленських, а також воєводу чернігівського відмовитися від підписання угоди про ратифікацію, щоб дати змогу розглянути це питання на найближчому сеймі і створити привід для її скасування. Але цього так і не відбулося, бо роботу сейму було перервано, й у наступні роки до цього питання не поверталися, а московити не поновлювали свої вимоги, продовжуючи володіти даними провінціями…

Р. 214. – Після укладення цієї угоди з московитами, як я повідомляв у попередній главі, польський двір переїхав на землі короля навколо Львова, де він перебував до травня цього року [1687 – Є. Л.], часом у Жовкві, часом у Яворові, тоді як я поїхав до Франції за наказом королеви.

Про військову кампанію 1687 р. та перебування Яна ІІІ Собеського в Золочеві та Підгайцях

Р. 229. – Польський король вирушив з Жовкви 10 серпня на день святого Лаврентія, після урочистої церемонії, проведеної у великій церкві. Тут було дано благословення єпископа його величності й офіцерам, які знаходилися поряд з ним. Королева захотіла супроводжувати короля в цій подорожі разом з принцесою та принцами, своїми дітьми. Це був шлях лише з Жовкви до Язлівця. Тоді двір не пішов далі цього міста, а вся експедиція цієї кампанії завершилася тільки бомбардуванням Кам’янця.

Р. 230. – Здійснити це король наказав принцу Якубу, своєму найстаршому сину, якого він відправив командувати армією поряд з цим містом.

Король збирався відвідати на шляху деякі містечка своєї землі поблизу Жовкви, яка є набагато ширшою від багатьох суверенних князівств Італії та Німеччини. Вона перейшла до короля завдяки його матері, котра була спадкоємицею найбагатшої у Польщі родині Даниловичів, маєтки якої простяглися більш ніж на двадцять льє від Львова до Поділля. Але ця жінка їх трохи зменшила після трагічної загибелі свого старшого сина Марека Собеського, котрого вона надзвичайно любила, й заснувала в Жовкві домініканську обитель, яка мала напрочуд гарну церкву. Історія цього сина, який був так близький їй і історія Яна, його брата, теперішнього короля Польщі, котрого вона ненавиділа в такій же мірі, є неповторними. Перший був взятий у полон під час програної битви поляків з козаками на початку повстання в Україні [мається на увазі битва під Батогом – Є. Л.]. Після битви кожен козак убивав своїх бранців на порозі намету. Кажуть, що було вбито більше 20 тисяч в той день. Що стосується цього сеньйора,

Р. 231. – дехто вірить, що він був проданий татарам, з якими велися переговори про його викуп. Але чи то ті, чи то козаки, як кажуть інші, але ці варвари відмовилися прийняти сто тисяч дукатів золотом за його персону і відтяли йому голову. Молодший поклявся мститися за це всіма засобами й власноруч зійшов на трон.

Двір прибув 12 серпня в Золочів (Slotchoiuf), котрий є другим спадковим містом короля і володаря домену, майже такого за розмірами, як і в Жовкві, що також перейшов до нього від матері. Місто велике й дуже заселене, оточене значною водоймою з невеличким пагорбом, де знаходиться замок сеньйора, який король перетворив на невеличку цитадель з чотирма бастіонами, обкладеними камінням, добре укріпленими, з насипами в кожному. Цей пагорб височіє над всією околицею, більш возвишеною з переднього виступу, який виходить у поле. В цьому місці королем було задумано проведення робіт, метою яких було надання йому більш правильної форми. В’їзд до міста захищено

Р. 232. – маленьким равеліном, який знаходиться цілковито за межами цього укріпленого міста, чи скоріше подоби укріпленого міста, оскільки немає ні відкосів, ні контрескарпів, ні навіть рову, щоб можна було так говорити. Є хіба що рівчак, дуже вузький і неглибокий.

Всередині знаходиться військовий майданчик, дуже стіснений будівлями, які його оточують навколо вздовж куртин. Саме тому він може заледве вмістити 400 бійців. З усіх будинків є лише один збудований з доволі великого каменю. Він був зведений королем, котрий на нього досить витратився. Це дуже великий будинок, з рівними стінами й гарно спланований усередині. Всі інші зроблені з дерева і є дуже низькими, що зовсім не прикрашає цього міста.

Отже, як я можу про нього засвідчити, він витримав страшний штурм від султана Хаджи-Гірея [185], котрий підступив сюди на чолі величезного татарського війська, до якого приєдналися й турки, в 1675 р. Руський воєвода, кинувся до цього міста, щоб зупинити ворогів, котрі тіснили поляків. В цей час король відступив до Львова, щоб прикрити цю столицю військом Корони, лави якого дуже порідшали. Невірні воліли здолати Золочів, котрий не був ще укріплений.

Р. 233. – Вони штурмували його впродовж півтори години, але згаданий воєвода їх відбив, проявивши нечувану хоробрість. Сьогодні він великий гетьман, а тоді був лише військовим обозним, тобто генеральним маршалом-квартирмейстром. Тепер, нарешті, він здобув найвищу командну посаду.

Місто Золочів дерев’яне, досить велике разом з передмістям, має площу, три руські церкви й один латинський костьол, збудований з каменю. Воно обнесене валом з частоколом, що має кілька брам. Проте це не вберегло його від набігів татар, котрі вдерлися до нього через болото, яке замерзло під час морозів, бо з цього боку, навпроти висоти, де розташована цитадель, воно відкрите. Тут знаходиться велика земляна гребля, яка перетинає вздовж озеро від міста до підніжжя пагорба. Воно доволі залюднене й дуже багате. Його околиці вкриті великими лісистими пагорбами. Той з них, на якому стоїть форт, весь зайнятий на своїй верхній задній частині великими садами фруктових дерев, розділених між собою парканами. Плоди в них дивовижні й складають одне з

Р. 234. – багатств городян, котрі мають пічки в самих цих садах для висушування зібраних тут фруктів, які відвозяться потім до Львова. Крім цього саду, можна знайти ще десять подібних у різних місцях навколо Золочева, посеред великих лісів. Селяни їх оберігають дуже ретельно, й ці сади складають одну з найбільших цікавинок Польщі. І дійсно, дуже незвично бачити посеред диких лісів, віддалених від людей, окремі земляні ділянки, які природа збагатила найпрекраснішими дарами світу, приховані, таким чином, посеред гущавини та лісових нетрів. Деякі стверджують, що в цих місцях існували колись будинки, де жили селяни, які насаджували ці садки. Пізніше вони підтримувалися самі по собі єдиною силою природи. Інші говорять, що цей спосіб вирощувати свої сади посеред лісу пішов від вірмен і що в цих краях проживало колись багато тих людей у тутешніх містах. Є ще й третя думка, яка свідчить, що ці дерева виросли від природи, подібно до того, як можна побачити в полях України, де фруктові дерева виростають посеред лісів без догляду й обробки. Ці ліси не припиняють

Р. 235. – викликати захоплення й своєю неймовірною величиною. Проте дерева тут перемішані без жодного ладу. Ялинка росте поряд з дубом, буком, в’язом. Всі ці ділянки фруктових дерев посеред лісу є немовби окремими господарствами, а їх розташування здається не стільки випадковим, скільки точно визначеним.

Ми перебували у Золочеві до суботи 16 серпня. Польський король відправив звідси посланця з Московії, котрий терміново прибув до цього міста. Король повідомляв царів, що виступив у похід, і закликав їх зі свого боку йти на татар та здійснювати різні диверсії, котрі змушуватимуть їх залишатися на Бористені.

Ми збиралися пообідати того дня в одному селі, що належить до золочівської землі, одній з найкращій на Русі, котра має більше ста великих сіл. Щойнозгадане називалося Плугів (Plouhouf). Воно розташоване між двома узвишшями, вкритими великими лісами, в улоговині оточеній багатьма пагорбами, що перетинається струмком, на якому стоять млини, та з гидкою корчмою при дорозі. Будинки тут зроблено з хмизу,

Р. 236. – подібно до найпростіших хиж, розкиданих то тут, то там вглибині та на сусідніх пагорбах. Тут живуть волохи, переселені сюди з міст Бар і Меджибіж, коли ті були відбиті польським королем у рік його обрання на трон. Дорога на Золочів перетинає ці гори, що височіють над цим місцем на сході, та прямує густими лісами та обробленими полями, що змінюються почергово. Місцевість тут нерівна, проте немає ні каміння, ні піску. Є степові ділянки, жирний чорнозем, галявини, вкриті чудовими та духмяними травами. Що я повинен відзначити мимохідь, це те, що даний кордон Русі є початком гарної польської землі, оскільки немає більше ні пісків, ні смерекових лісів, ні глинистих земель від Жовкви і до Чорного моря. Мабуть, не знайти нічого кращого від цього в світі, якщо це обробляти й освоювати, але війна, яка як гангрена пожирає шматок за шматком мало по малу все, що вона зустрічає, перетворює найкращу країну Європи на жахливі пустелі і спустошені поля. Поділля поділило долю України, до якої воно притуляється одним боком, як і до Волині та до Русі

Р. 237. – іншими. Її столиця Кам’янець зберегла зовсім мало землі навколо. Два чи три містечка на Дністрі ще так-сяк підтримуються в цій країні, а решта –покинуті.

Від Золочева король перейшов у три переходи до Підгайців (Podahiets), колись одного з найзначніших міст Русі. Про це легко можна судити з руїн кріпосних стін, брами, прикрашеної написами, будинків, які всі є кам’яними з архітектурними прикрасами, бруківки, церков, замку, побудованого у давнину, який оточений великими вежами та відкритими газонами, досить гарним ззовні.

Підгайці належать ясновельможному роду Потоцьких і є уділом молодшого, сьогодні це краківський воєвода. Старший же є каштеляном та польним гетьманом коронним. Від усього, що я помітив тут з колишнього блиску, залишилися хіба що халупи. Місто має в середині кільця мурів поміж дивовижних руїн дерев’яні будинки та кілька непоганих корчем. Тут відновили цю огорожу за допомогою дощок, покладених на парапет поверх старих мурів. В цьому місті ще залишається п’ять церков,

Р. 238. – повністю зроблених з каменю, кілька веж в кільці укріплень, кілька пропускних пунктів на брамах і за межами замку. Воно заселене євреями, волохами, вірменами та поляками.

Про перебування Яна ІІІ Собеського
у Бучачі в 1687 р.

Р. 242. – Ми стали табором на рівнині поблизу міста Підгайці з польського боку 18 серпня. Звідси ми вирушили 19-го до Бучача (Bouchach), де король мав зібрати військову нараду й куди прибули задля цього генерали та сенатори, які перебували у війську…

Р. 243. – Місто Бучач лежить у низині, де тече річка Стрипа, яка ділить її на дві частини. Таким чином, одна з них належить до Русі, а інша – до Поділля. Стрипа слугує межею між двома провінціями. Місто височіє над маленькими пагорбами, які його оточують. Його укріплення навіть включили в себе деякі з цих висот. Колись це були кам’яні мури, прикриті з флангів квадратними вежами. Тепер від них залишилося лише кам’яне коло висотою в людський зріст, як загорода для худоби.

Над містом нависає гірський виступ, який виділяється з загального контуру. На його рівнині побудовано замок сеньйора, повністю з каменю, дуже високий, з великими товстими мурами у кілька ярусів. Всередині зроблено галереї та інші архітектурні прикраси. Є тут невеличкий двір, на якому стоїть прекрасний фонтан з джерельною водою. Положення цього замку чудове, оскільки висота, яку він займає,

Р. 244. – має урвища з трьох сторін. Він розташований на дуже високій скелі. Проте з боку, що тягнеться до гір від укріплень, він нависає над широким схилом і височіє над всією цією ділянкою гори. Крім того, навпроти цього замку, у місцині, що належить Польщі, є паралельний виступ, долина між ними, де розташована кам’яна церква. Цей пункт міг би стати небезпечним у випадку розміщення тут артилерії, як для замку, так і для міста. І перший, і друге з усієї фортифікації мають лише вежі, а замок ще й кілька огороджених рівнин або терас. Міські мури охопили всю цю височину. Всі околиці і ззовні, і всередині, і на пагорбах, особливо на тому, де зведено фортецю, сповнені джерел і садків. Місцеві мешканці зробили тут собі халупи й хижі сарматського типу перед брамою та під охороною гармат міста. Саме воно населене тільки євреями та поляками, котрі живуть у небезпеці бути забраними в неволю. Крім цього, є ще халабуди, до яких треба додати ще кілька таких собі корчем з дерева та соломи. Місто перетинається

Р. 245. – повноводним струмком, який впадає у річку й живить два чи три млина перед цим. Поділля починається за цією річкою, з половини цього міста. Бучач був колись дуже великим містом і відзначився тим, що султан Мехмед ІV, теперішній імператор турків, прийшов сюди, щоб особисто керувати його облогою після захоплення Кам’янця в тому ж самому 1672-му році. Це одне з володінь Потоцьких. Коли прибув султан, одна місцева пані була в замку з дітьми, ще дуже юними. Місто зчинило лише невеличкий спротив, і ця дама віддалася на силу турецького імператора, який її шанобливо зустрів. Мехмед не був таким жорстоким, що не знав світських манер. Він захотів побачити її дітей, яких ніжно приласкав. Він відмовився від дорогоцінного намиста, яке мати хотіла йому подарувати. І, щоб вона не подумала, що це від огиди, він зробив вигляд, начебто приймає його, а потім вже своїми руками передав його її дітям. Це живе свідчення, бо ці діти знаходяться зараз при дворі, а один з них став коронним обер-єгермейстром.

Р. 246. – Турки зруйнували тоді частину міста та замку, а в 1676 р., коли відбулися битва та мир у Журавні, під час останньої війни тут, вони повернулися до Бучача й завершили його руйнування. Таким чином, в замку залишилися тільки зовнішні стіни, до половини розвалені, халупи поблизу брами та рештки будівель. Крім цього замку, був ще один, зведений за півчверті льє вгору від рівнини міста, ліворуч, якщо йти з Польщі. Він був майже весь з дерева, оточений засіками та долинами, якими ця місцевість часто перетинається. Проте його доля була такою ж самою, й зараз він являє собою непривабливе видовище.

Про невдачу московського походу
на Крим в 1687 р.

Р. 249. – Тим часом надійшли новини про відхід московитів, які просунулися далеко в пустинні степи з вражаючим озброєнням, наче прагнули завоювати весь Крим. Проте вони повернулися, навіть не побачивши ворога. Жодне військо не було таким багатообіцяючим як це, під добрим керівництвом князя Голіцина, прем’єр-міністра та генералісимуса царів. Він виділив 20 000 чоловік для викопування колодязів, 10 000 інших – для зв’язку між військовим табором і Москвою, інформування двору й отримання звідти наказів у відповідності до речей, які визначатимуться ходом подій. Величезне число гармат, возів з припасами, артилерія, кількість військ були неймовірними та могли здаватися казковими для осіб, котрі не знали сил цієї великої держави. Щоправда, солдати були гидкими, окрім 40 000 іноземців і

Р. 250. – 40 000 досвідчених військових зі старих полків країни. Решту війська складало ополчення, тобто набрані селяни. Зрештою, весь цей величезний похід закінчився. Військо московитів обмежилося тим, що вивчило простір і намітило свій шлях через пустелі, де бракувало води та їжі, щоб вдало повернутися. Воно сподівалося, що цього досить, щоб виконати своє зобов’язання перед союзниками цим гордовитим демаршем, який прикував до Бористену кримських татар і завадив їм діяти в іншому місці.

Ці новини змусили нас резонно побоюватися, що знову все прийдеться звалювати на свої плечі, бо цим звісткам не треба було більше часу, щоб дійти до нас, ніж до тих, хто одразу отримав повідомлення про відхід московитів. Кілька нічних тривог підтвердили ці припущення, подвоївши побоювання двору. І дійсно, з’явилося кілька татарських орд поблизу Кам’янця, які окупували Медобори (Niedobor), відомий ліс, та простір у 15 льє між цим містом і Меджибожем. Турбували й загони, що наближалися до Бучача, відбиті нашими військами, розташованими навколо, як я вже казав. Проте не відбулося нічого значного

Р. 251. – ні в степу та нічого важливого для польської армії.

Про Галич, Станіслав і Снятин

Р. 254. – Дністер протікає праворуч від Бучача десь на 2 льє. Від цієї ріки починається маленька провінція, включена до Руського князівства, що називається Покуття, яке простяглося від берегів Дністра до берегів Пруту, на ширину близько 6 українських льє, котрі найменше можна здолати за дві години. Ця частина країни, дуже стиснена між двома річками, утворює каштелянство, що має назву найголовнішого тут міста, яке зветься Галич (Alich) і знаходиться під владою руського воєводи, якому воно підпорядковується. Колись воно було столицею квітучого королівства, якщо

Р. 255. – вірити польській традиції. Сьогодні весь цей простір разом з розташованими там містами належить дому Потоцьких, який є одним з найбагатших у королівстві. Його головою є краківський каштелян, котрий володіє майже всім Покуттям, разом з Галичем його столицею. Лише його власні загони охороняють ці кордони. Він поставив комендантів і гарнізони у містах, постачає їх продовольством, наповнює військові магазини. Місцева артилерія відзначена його гербом.

Цей широкий край поєднується з іншими землями, що доходять до Дністра, належачи іншим гілкам цього ж роду. Серед його міст Підгайці, Бучач, Потоки, останнє й дало ім’я всій фамілії. Все це, зібране докупи, було б еквівалентне одній з найбільших і найбагатших провінцій Франції, якби війни не перетворювали цю місцевість на жахливий театр спустошення. Головні міста Покуття однак добре збереглися, завдяки старанням їх сеньйора, котрим є краківський каштелян.

Станіслав (Stanislaf) з них є одним з найбільших і найкращих. Він розташований в прекрасному рівнинному краї в двох льє від Дністра. Його обнесено правильними укріпленнями сучасного вигляду. Тут є

Р. 256. – чудовий кам’яний палац, гарно зведений і пишно оздоблений. Площа цього міста, його будинки, мешканці, арсенал вирізняють його від усіх інших міст Русі. Його населяють доволі заможні вірмени та волохи. Якщо подивитися на вбрання місцевих чоловіків і жінок, ярмарки, які тут відбуваються, крам, котрий сюди звозять, подібно як до Львова та Варшави, можна сказати, що це є серце королівства, хоча навколишня територія майже вщент зруйнована.

В цій провінції також розташовується Снятин (Schigniatyn), котрий належить все тому ж сеньйору – краківському каштеляну. Він знаходиться за 9 льє звідси на березі Пруту. Ці 9 льє путі складають 20 годин ходу. Він не має такої ж міці, як Станіслав. Вся його фортифікація складається з кількох частоколів та старого повністю зруйнованого замку. В ньому лише дерев’яні будинки, а його населення мало чисельне. Навколишні землі майже цілинні, за виключенням хіба що території на півльє навколо. Кілька євреїв, що займаються купівлею зерна, облаштувалися тут під час останніх війн, щоб постачати харчі під час переходів війська. Краківський каштелян розселив тут також волохів в одному з передмість, яке лежить нижче,

Р. 257. – на самому березі Пруту. Вірмени також сюди приєдналися. Всі вони разом і складають населення цього міста, де не знайдеться й 10 польських родин. Воно розташоване на узвишші над рікою, що протікає внизу, а та відділяє Покуття від Валахії. Ця остання провінція починається за чверть льє від Снятина. Він є тим, що турки та волохи називають «паланкою», тобто по-французьки «містечком» (c’est ce qu’on appelle parmi les Turcs & les Valaques, une Palanque,c’est-à-dire une Bourgade en françois). Дане турецьке слово «паланка» слід відрізняти від містечок та потужних укріплених міст, які є більшими й у цій же мові мають назву «кала» (Kala).

Отже, завдяки цьому деталізованому опису можна побачити, що Потоцькі є не менш значними сеньйорами ніж Замойські, Даниловичі, Любомирські, Конецпольські та інші, оскільки вони володіють майже всім простором поміж цих двох вищезгаданих рік, тобто всім Галицьким каштелянством з його величезним простором до Дністра на кордонах двох провінцій – Русі та Поділля.

Про похід Якуба Собеського
на Кам’янець-Подільський в 1687 р.

Р. 257. – Нехай мені пробачать цей відступ, який був недаремний для розуміння взаємин у Польському королівстві.

Р. 258. – Я повертаюся до бучацького табору.

Всі ці рішення були прийняті у відповідності до повідомлень, які надходили з околиць Кам’янця. Генерали пішли попереду, а принц Якуб рушив за ними за два дні по тому з багатьма загонами на чолі з офіцерами, охочими людьми та особистими воїнами сеньйорів. Він мав всі відзнаки вищого командування. Насамперед, бунчук (le Bonchouk) височів над цим полководцем, начебто він був королем. Він прибув до війська з показною пишнотою. Воно вже отаборилося за 5 льє від Кам’янця, й він повів його на це місто, взявши трохи ліворуч, щоб перейти вище маленьку річку Смотрич, яка тече по долині й огортає собою пагорб, на якому стоїть дане місто. Потім він повернув у степу праворуч і розташував табір вздовж переднього виступу, котрий виходив до ворожої країни.

Для того, щоб краще зрозуміти цей похід і розташування табору, треба дати певне невеличке пояснення положення Кам’янця й уявити собі величезну прірву, оточену овалом високих уривчастих гір на зразок амфітеатру, усіяних скелястими виступами. Посередині цієї долини розташовано

Р. 259. – ще один величезний шматок скелі, повністю відокремлений від тих гір, які його оточують і над якими він цілковито височіє. Тож з країв верхньої платформи можна побачити все, що коїться в місті, побудованому на окремій та ізольованій скелі. Ця місцевість є неоднаково уривчастою з різних сторін, маючи інколи рівні схили, на які можуть підійнятися без зусиль навіть 200 вершників по фронту. Проте ця висота майже скрізь оточується водами Смотрича. Ця річка залишає вільним тільки один край, обернений до Русі, де є також є доволі просторі водойми, якими можна затопити всю нижню частину. Отже, гора, ізольована таким чином, ніде не поєднується з навколишніми висотами, окрім двох місць, завдяки кам’яним мостам, що ведуть до міських брам. Перед однією з них звели окрему оборонну споруду на місці перед цією безоднею. Ця фортеця є старовинним дуже масивним кам’яним замком, складений з багатьох міцних веж з терасами та платформами, як у Бастилії. Він стоїть одразу на краю мосту, що йде від цього міста. Цей міст є

Р. 260. – ще однією дуже масивною будівлею, арки якого були муровані турками. Останні також прибудували парапети, в силу чого прикрили його від міста до замку. Тут мешкає паша. Це місце називається Старим Замком, оскільки було ще витвором Корони. Проте інше, незакінчене, яке зветься Новим Замком, слугує для захисту першого ззовні. Ось найголовніше місце цієї фортеці, до якого можна підступитися тільки завдяки проведенню правильних облогових робіт. Саме таким чином його штурмували й турки. Тоді необхідно було починати з руйнування мосту гарматним пострілами з двох підтягнутих батарей, а далі спускати війська до прірви, щоб видиратися до міста, котре не має жодних інших фортифікацій окрім природних, створених самою скелею, на якій воно розташоване. Ця скеля, маючи природні виступи, є для нього й мурами, й укріпленнями, до яких додали ще кілька кам’яних прибудов, веж, гарно збудованих оборонних кавальєрів, терас. Місто не потребує жодних інших захисних огорож, оскільки треба спочатку відкрито спуститися до самого низу, видиратися на цю скелю, не маючи змоги ні закріпитися, ні укритися десь. Крім цього, є повноводна річка у підніжжя

Р. 261. – цієї гори та широка долина. Тож підступи до міста тут дуже утруднені. А на додачу до цього татари-липки [186] (les Tartares Lipka) з цього гарнізону влаштували собі стійбища внизу по берегах річки, зайнявши весь цей глибокий простір та захистивши його чимось на зразок контрескарпу чи валу з ямою. Ці житла мають тепер також насаджені садки, немовби це своєрідне передмістя. Саме тут і відбулися перші бої, коли відкрилася ця кампанія, як я вже зазначав на початку даної глави.

Таким є положення Кам’янця, столиці Поділля. Ця назва входить до титулу одного каштелянського старости та великого єпископства. Місто отримало свою назву від грунту, на якому розташоване. «Kamin», у перекладі з польської означає камінь або скелю. Звідси мурований будинок, зведений з каменю чи цегли, має особливу назву, щоб відрізнити його від загального поняття будинок, які всі тут зроблені або з дерева, або з іншого матеріалу. Ця осібна назва є «кам’яниця» (Kaminitsa), яка звучить латиною як Lapidea. Подібно до того як родове поняття «Господь» – Domo або Gospodi.

Принц Якуб вийшов лівіше від цього міста, щоб переправитися через Смотрич

Р. 262. – на один льє вище. Він зробив обхід навколо нього, перед укріпленнями, щоб розбити табір навпроти іншого боку, більш придатного для батарей. Він знайшов у цьому місці старі ретраншементи, які прислужилися його армії. Я гадаю, що це були рештки тих, які побудували турки, коли обложили це місто. Він приготував війська до бою майже перед самими укріпленнями в двох різних місцях. Одне було зайняте полками корони, а інше – литовцями. Останнє військо підійшло від Дністра, який з цього положення опинився ліворуч. Гармати та мортири були розташовані по всій довжині цього фасу навпроти Старого Замку, який тепер проглядався з правого флангу. Такою була диспозиція даного бомбардування, яка не мала нічого особливого. Місто та форт відповіли потужними гарматними залпами, оскільки турки мали десь 400 стволів. Втім паша віддавав такі розумні накази й обіцяв таку добру винагороду тим, хто гаситиме пожежі, що можна було побачити солдатів і городян, які завзято бігли в місця, куди падала якась бомба, щоб знешкодити її дію. Щоправда, турки не здійснили жодного нападу на наші розташування. Проте вони не зробили й жодного перегрупування людей, нагромаджених деінде. Навпаки, вони доволі байдуже спостерігали за нашим просуванням і дивилися з великим презирством до нашого вогню. І дійсно, чи можна було очікувати якогось толку від близько 750 залпів бомбами та снарядами з подібної ж кількості гармат, що палили по такому укріпленому місту? Звичайно, не здобувши жодної відчутної переваги, армія згодом повернулася до свого попереднього місця в польській стороні, звідки за кілька днів по тому принц приєднався до їхніх величностей у таборі під Язлівцем, куди вони підійшли, як я вже казав.

Про перебування Яна ІІІ Собеського у Язлівці

Р. 272. – В той час, як польський принц йшов до табору великого гетьмана, збираючись розпочати бомбардування, двір зняв свій табір поблизу Бучача, щоб наблизитися ще на півтора льє до війська. 26 серпня [1687 р. – Є. Л.] після обіду, він підійшов до Язлівця, де було вирішено очікувати звісток про успіх згаданої експедиції. Спустилися до долини, що знаходиться за містом Бучачем і розташована в низині ліворуч від пагорба. Перейшли на відстані одного пострілу з рушниці до його мурів річку Стрипу по бридкому дерев’яному мосту й спустилися далі. Цей простір тягнеться аж до гори, котра замикає цей глухий кут. Далі видерлися на її бік, зробивши досить довгий підйом,

Р. 273. – проте не дуже виснажливий. Далі йшли десь три чверті льє між двома лісами, при виході з яких знайшли висоту, яка мала гарну платформу й відкривала прекрасний вид на всі цю чудову країну, доволі рівнинну, простір якої тягнувся ліворуч, гублячись з поля зору. Вона не мала ні дерев, ні кущів. Праворуч виділялися кілька лісистих узгір’їв або пагорбів, котрі віддаляючись все далі й далі формували перспективу доволі розмитого пейзажу, який приємно милував око…

Місто Язлівець знаходиться у цьому заглиблені, розташованому по інший бік пагорба, починаючи від згаданої рівнини й до низу, де протікає струмок. Це все нагадує амфітеатр. Цей струмок є доволі широким. Через нього перекинуто кам’яний міст. Він огинає всю цю долину внизу, протікаючи підніжжям трьох пагорбів, які він розмежовує. На ньому колись розташовувалося місто. Його укріплення включали в себе всі три пагорби до

Р. 274. – єдиного обширного контуру. Його вулиці були широкими, його будинки – кам’яними чи цегляними, прикрашеними архітектурними виробами чи барельєфами. Воно мало склепінчасті прекрасні ворота, прикрашені слов’янськими чи польськими написами. Подібним чином були побудовані й церкви, які стояли на місцях підвищених і рівних, що створювало чудовий вигляд. Поміж цих католицьких храмів знаходилася одна синагога з щільного каменю квадратної форми. За міськими межами на початку цього узгір’я, яке займало головну частину цього міста, стояли грецькі церкви та цвинтар того ж обряду, сповнений широких могильних каменів у вигляді пірамід на місцях поховань, де можна було розібрати написи, які мали слов’янський характер. Подібні їм можна було побачити й на будинках міста.

Все, що я щойно говорив, являє собою тепер не більше, ніж халупи. Язлівець на сьогоднішній день цілковито знищено та занедбано. Чагарники вкривають залишки будинків і мурів. Проте залишається ще достатньо для того, щоб зрозуміти, що це було одне з найкраще побудованих і найбагатших міст Польщі. Воно займало схили трьох пагорбів, розділених струмком, про який я казав, котрий звивався наче змія навколо всього цього. Він мав добру забудову й був таким же великим, як і

Р. 275. – Львів. Тут відбувалися ярмарки, про які йшла гучна слава. На них можна було побачити дивовижні скопища левантійських, грецьких, турецьких, вірменських, арабських купців.

Над містом височіє з півдня широка гора, на вирівняній верхівці якої розташовано кавальєр. Вона тягнеться до тих гір, які займають цю долину, поширюючись у північному напрямку. Струмок, який звивається навколо міста в цих проміжках, йде далі до підніжжя цієї гори, котру він омиває повністю, подібно до Смотрича біля Кам’янця, заповнюючи тим самим весь овал долини й течучи між великими садами, що ростуть вздовж. Ось такий доволі привабливий з усіх боків вигляд відкривається з гір, розташованих навколо. Та, що виділяється з решти, про яку я казав, є доволі високою й уривчастою з трьох сторін, маючи тільки одну дорогу, прокладену схилом, оберненим до міста, якою можна дістатися до верхньої еспланади. Там стоїть замок з каменю та цегли, доволі неправильний і дуже масивний, який займає половину цієї висоти. Решта використовується як військовий майданчик перед брамою, де можна легко

Р. 276. – розмістити 3 000 бійців.

Саме цей пункт захопив польний гетьман, взявши замок, тоді коли король разом з військом наступав на татар вздовж Дністра [йдеться про 1684 р. – Є. Л.]. Ця будівля не дозволяє говорити, що вона має вигляд античної величі, хоча й зроблена в неправильній формі. Її вежі, її платформи, перетворені на кавальєри, її вигини, фланги, контргарди, внутрішні приміщення були придатними для оборони й мали чудову архітектуру. Проте перебування тут є дуже сумним і похмурим, як і в Бастилії чи в замку П’єр-Сіз. Це лише халабуда. Навіть донжон ще залишається у досить зруйнованому вигляді. Однак завдяки невеличким зусиллям все це можна було б відновити. Турки, які захопили цей замок у 1672 р., тобто в період тієї ж кампанії, коли вони здобули й Кам’янець і Бучач, підправили найнеобхідніше для оборони та перебування гарнізону. В 1676 р. вони завершили руйнування міста та його знелюднення. Ще й досі в одній з церков тут можна побачити сліди відбудови та малюнки, зроблені в 1672 р. В могилах і під завалами знаходять майже непошкоджені тіла. Це все позначає пізніше поруйнування цього міста після

Р. 277. – першого набігу невірних на Поділля. Повернувшись сюди вдруге (з метою збереження замку), вони побудували кілька плетених хиж на схилі цієї гори, притиснувши їх до скель на тій стороні, що обернена до міста. Ще кілька інших розташовувалися в долині по берегах струмка. Вони були оточені садами та городами, що поширювалися на всю околицю підніжжя цієї гори. Це все залишилося й до сьогодні. Польський управитель, якого король сюди направив після відходу турків, намагається все це ретельно обробляти, як і підтримувати у гарному стані житла.

Двір був зустрінутий по прибутті до Язлівця кавалерійською бригадою, тобто полком, під командуванням холмського каштеляна, якого генерали відрядили раніше з основних частин війська для забезпечення охорони їх величностей. Бригада складалася з десяти рот панцерників, волохів і козаків, нараховуючи 1 000 – 1 200 вершників. До неї також були приєднані кілька драгунських і рейтарських загонів. Король розбив табір з цими військами вище міста та замку, ближче до того місця, де стояли колись батареї. Табір було обернуто до степів у напрямку Кам’янця. Двір розташувався позаду укріпленої лінії, ближче до верхівки гір, які височіли над

Р. 278. – долиною, прикривши фланги та фронт драгунами й рейтарами, розташованими за межами польської кавалерії. Попри все ця позиція була б з легкістю подолана, якби за діло взялися французи чи німці. За кілька днів по тому табір отримав підкріплення з близько 400 чоловік (драгунів, волохів, панцерників і козаків) з тих військ, які князь Любомирський [187], великий конюший коронний, був зобов’язаний виставити за утримання деяких королівських маєтків.

Про Олесько

Р. 286. – 17-го [вересня 1687 р. – Є. Л.] ми зробили зупинку в Кривому (Krivé), що за 2 льє від Підгайців, а ночівлю мали ще за 2 льє далі, навколо Конюхів (Koignouki). Перше село знаходиться в доволі зручній низині, земля довкола якої добре скультивована та дуже родюча. Двір провів наступний день у таборі, вище другого. Там король змушений був попрощатися з королевою, щоб зробити огляд певної місцевості, праворуч від міста Зборів (Sborouf), перед тим як знову приєднатися до її величності в Олеську (Olesko), неподалік від витоку Бугу. Тож королева перебувала 19-го в Золочеві, що в 4 великих льє від табору. Тим часом король оглядав, попутно займаючись полюванням, окраїну тих земель, де розташовувалися його села, котрі він ще не бачив. Йому довелося їх тоді побачити вперше й востаннє, бо татари їх спалили 25 січня наступного року під час великого набігу, який вони здійснили на кордони Русі, наблизившись аж до Жовкви, тоді як поляки даремно гаяли час у Гродні в безглуздих суперечках.

Королева провела лише один день у

Р. 287. – Золочеві й наступного дня вирушила до Олеська, котрий належав до землі, що давала 25 000 франків ренти, колись був власністю матері короля. Саме в цьому замку й народився цей славетний герой.

Олесько… – це маленьке містечко, обнесене земляним валом, котрий прикритий настилом з дощок, що розділяється на дві частини болотом, яке його перерізає. Воно містить доволі

Р. 288. – велике число мешканців – євреїв і поляків, досить гарні корчми, досить приглядний цегляний костел, ксьондз якого отримує 6 000 франків і призначається єпископом Валахії, родичем короля. Крім цієї латинської церкви, є також одна руська.

Олесько розташоване посеред болотистої рівнини, майже у підніжжя високих гір, вкритих лісами, подібними до тих, що розкинулися навколо Жовкви та Львова. Замок віддалений звідси на близько 1 500 звичних кроків, або один мушкетний постріл. Сюди ведуть з міста дві широких дороги чи скоріше земляних насипи, кінець кожної з яких дорівнює ширині відповідного місця. Згадані дороги є єдиними місцями, придатним для руху в цьому степу, де грунт завжди дуже пухкий всюди, окрім цих двох доріг. На такому терені, про який я щойно казав, досить несподівано побачити земляний горб, доволі високий, котрий не видається в жоден бік, немов перенесений звідкись шматок або витвір людських рук. Саме поверх нього й зведено цей замок, немов голуб’ятню. Всі знають, що цей пагорб є одним зі стародавніх військових мавзолеїв, які

Р. 289. – римські армії створювали для своїх полководців на великих дорогах або у визначних місцях. Такими є подібні пам’ятки, які зустрічаються в багатьох кінцях Франції та Фландрії… Їх називають у Польщі «могилами» (Mohilé), що є для них загальним терміном. Так називають також нагромадження гілок, накиданих у лісах в місцях, де поховали якихось невдах-подорожніх, імітуючи ці старовинні мавзолеї. Кампанії у Валахії та на Поділлі показали багато таких витворів. Між ними найкрасивішими є два, які я бачив. Перший – Ряба [188] (Rebea) – має 19,5 туазів [189] висоти та пропорційну цьому основу, він височіє над полями неподалік від Ясс. Другий – це в Олеську, який має десь 14 туазів висоти. Платформа на верхівці досить простора й уся зайнята будівлею, яка трохи нагадує кавальєр. Ця споруда вся зроблена з каменю та цегли, дуже масивна та доволі висока. Вона не має ні веж, ні флангових укріплень, ні захисних прибудов, ні

Р. 290. – ровів, бо кільце укріплень охоплює все довкілля, подібно до гребня скелі. Та у цьому й немає необхідності, бо пагорб є високим і доволі уривчастим, тому не дуже просто на нього вдертися. Крім цього, він обведений навколо високим земляним валом, подібним до великим насипів. Цей вал прикриває пагорб до половини й має настил з дощок.

Вхід обернено на північ, зважаючи на широке болото, яке знаходиться з боку Польщі. Воно межує з тим, що оточує місто, й утворює, по суті, єдину з ним яму, що закінчується на протилежному березі високими горами, про які я казав. Тут по горбах або маленьких гірках розташовуються гарні села, прикрашені з усіх боків дивовижним пейзажем і різноманітними природними декораціями. Я зазначав, що думки розходяться з приводу предмету погодження пагорба на цьому місці. Те ж саме й стосується болота. Багато людей вірять, що воно колись було озером, не можучи сказати ні звідки, ні як, у ньому з’явилася вода.

Внутрішні приміщення замку облаштовані досить недбало: двір занадто тісний, кімнати без переходів і розкидані без порядку, проте всі вони чудові,

Р. 291. – широкі, високі, добре освітлені вікнами, вимощені великим плитами з обтесаного мармуру. Комори на першому поверсі мають дивовижні склепіння, а колодязь сягає неймовірної глибини. І дійсно, щоб викопати його, треба було прокопати вглиб весь цей пагорб, який, складаючись з насипної землі, не має іншого джерела питної води для життєзабезпечення. Загалом, все тут нагадує старовинний будинок заможного сеньйора, навіть капличка, прикрашена мальовничими фресками. Попри все, з першого погляду, це печальне житло, позбавлене вуличок і місць для прогулянок. Тут можна хіба що набрати поважного вигляду, як вартовий на вежі чи воротар у будці, й залишатися в такому стані, подібно до Симеона Стовпника [190].

Королева наказала навести тут лад і прикрасити все, що було можна. Тут додали кілька дерев’яних будівель, чистих і просторих, біля підніжжя валу та на еспланаді, перед самим болотом. Тут створили сад з квітником, який майже весь загинув.

В той час, коли ми перебували тут в очікуванні на короля, було влаштовано різні розваги та полювання. Польський принц дав два чи три святкових бали у своєму прекрасному будинку в Підгірцях (Podohors) та в цитаделі міста Броди (Brody), які

Р. 292. – дісталися йому незадовго до цього від попереднього власника, померлого без спадкоємців своєї гілки роду [191]. Ці два землеволодіння належали Конецпольським. Один з них був великим гетьманом коронним [192], який утворив собі просторий домен у цьому закутку Русі, придбавши землі із застосуванням сили; розповідали багато історій про чвари, які відбулися між цим сеньйором, володарем Олеська, та навколишніми панами. Останній з цієї гілки був сином сестри князя Замойського, першого чоловіка королеви, котра доводилася йому тіткою. Його зробили подільським воєводою, й він намагався підтримати це достоїнство своїми послідовними справами та грошовою підтримкою кожного шляхтича. Він помер досить молодим від подагри, не залишивши спадкоємців, і віддав своє майно польському принцу та іншим дітям королеви. Але головним чином найстаршому, зокрема, село та цитадель у Бродах, замок у Підгірцях. Все це складало найкращу частину цього спадку.

Про Підгірці та Броди

Р. 300. – Замок у Підгірцях дійсно є найпрекраснішим будинком цієї країни, хоча й має невеличкий розмір. Він міг би видатися чарівним фортом у будь-якій іншій місцевості. Він має дуже вишукану архітектуру, яка виконана вмілими руками. Це головний корпус з двома невеличкими прибудовами та маленькою баштою, що звужується догори й утворює зверху купол, що надає всій будівлі надзвичайного вигляду. Вона цілком зроблена з цегли й орнаментована каменем, проте не дуже значної величини та маленької висоти. Зважаючи на це, вона нагадує будинок заможного сеньйора тільки довершеністю своєї структури та прикрасами, які її супроводжують. Цей замок розташовано на схилі високої гори. Чотири маленьких бастіони, обкладені цеглою, оточують цю споруду, а також куртина, рів, контрескарп якого зроблено з каменю, та хитрості для унеможливлення підкопу. Отже, ці укріплення скоріше забавка, ніж справжній захист. Двір замку дуже маленький, проте гарно зроблений: галереї з балюстрадами, вимощені камінням, портики, що підтримують колони, сходи на під’їздах, вкриті куполом. Ці апартаменти є

Р. 301. – і практичними, і гарно оздобленими. Все тут зроблено пречудово: бруківки, комини, мармурові ворота, ліпні прикраси, розфарбовані й позолочені. Загальне розташування має подвійну анфіладу в італійському стилі, що веде до великого та просторого салону, який відповідає двом традиційним апартаментам. Тут є великі двері та виходи на балкон. Звідси можна вийти на насипні площадки бастіонів і куртин, муровані каменем на манер терас. Всередині цього головного корпусу знаходиться капличка, над якою височіє гарний купол. Це справжня прикраса, як за своєю архітектурою, тобто за висотою та пропорцією, так і за картини, мармурові вироби, позолочені речі, які збагачують її вигляд.

Немає нічого гарнішого за вигляд цього будинку. Він стоїть перед простором безмежних чарівних долин, які починаються від схилу гори, і має п’ять або шість терас з балюстрадами, які формують навколо садків чи квітників один за одним кілька поверхів. Ці сади прикрашені гротами, статуями, басейнами, будиночками, котрі з двох боків підтримуються цегляними колонами, парапетами, зробленими з каменю. Все це поєднується подібного ж роду балюстрадами, з неймовірними сходами з двох сторін, щоб переходити з однієї тераси на іншу. На перший погляд це майже те ж саме, що й

Р. 302. – фасад у Шато-Неф де Сен-Жермен, котрий має подібне розташування. Решта гори від останнього саду до краю великої дороги являє собою приємний фруктовий сад, що знаходиться між двома великими стежками, зробленими у формі кінської підкови, які утворюють два широких підйоми на гору ліворуч і праворуч терас, від низу аж до верхівки.

Цей задум не було завершено. Те, що доробили, зруйнували козаки, під час громадянської війни, яка вибухнула слідом за повстанням в Україні. Однак будинок, фортифікаційні споруди і навіть перша тераса чи садок уникли люті бунтівників, а 100 000 [йдеться про гроші, дані на відкуп – Є. Л.] їх заспокоїли. Є огидне село поряд з замком на схилі гори, що розташоване на трьох чвертях її висоти й має чарівне диво всередині. Це одне з найкрасивіших джерел, яке тільки можна побачити, з якого можна зробити дивовижний ні з чим незрівняний фонтан, пустивши це джерело в гроти та басейни квітників, у сам будинок. Крім цієї води, що тече з великою швидкістю, вона в одному місці, падаючи з надзвичайної висоти, утворює водоспад, відбиваючись від

Р. 303. – каменю на значну відстань.

Що стосується Бродів, які знаходяться за сто великих льє звідси, трохи ліворуч на схід, поблизу Руського князівства. Це велике село з дерева, проте гарно побудоване. Його пронизують широкі вулиці, котрі виходять на прекрасну площу. Воно дуже залюднене й досить багате. Особливо це можна сказати про єврейських купців, котрих тут дуже велика кількість. Тут можна побачити цегляні будинки майже такі самі, як і в Ярославі. Якби такі стояли в краю більш комерційному, ніж цей, не було б жодного порівняння між цими містами. Хтось відносить Броди до Волині, проте можна точно визначити їх приналежність до Русі. І це є її крайня точка, а Волинь починається за чверть льє звідси. Містечко розташоване у широкій піщаній долині, оточений смерековими лісами, які ростуть з інтервалами, перемежаючись з маленькими гаями, котрі розриваються озером або болотом, на березі якого й стоїть цитадель. Озеро оточує її з трьох боків. Це досконалий і гарно зроблений п’ятикутник. Бастіони обкладено каменем, насипи та інші прибудови – валунами. Проте зовні немає ніякого равеліну при вході. Рів є занадто вузьким.

Р. 304. – Щоправда, його прикриває болото, яке займає значну частину зовнішнього вигляду цього місця. Його еспланада з боку міста є чудовою та має чіткі пропорції. Тут дуже зручний в’їзд з широким склепінням, звідний міст, доволі великий, військовий майданчик всередині просторий і чистий. Зрештою, за своїм розміром і плануванням вона нагадує цитадель у Стене [193], та й самі Броди дуже походять на це місто. Проте внутрішній вигляд Бродівської цитаделі виконаний у зовсім іншій манері та має більш вдалу структуру. Її куртини є великими склепінчастими анфіладами, зведеними з каменю та залізних підпор. У дворі вони мають приємні вікна. Вони оточені балюстрадами з високими опорами, що тягнуться навколо всієї цієї фортеці.

Між цими куртинами розташовано п’ять сходів у римському стилі, подібно до терас Тюїльрі, які дозволяють підійматися на насипи та бастіони. Будівлі тут досить правильні і дуже зручні. Також на військовому майданчику відсутні жодні сторонні забудови. Є доволі простий головний корпус з дерева, зведений у польській манері, який слугує осідком управителя. Нижня частина бастіонів також призначена

Р. 305. – для проживання гарнізону та має конюшні для кавалерії. Це широкі склепінчасті проходи з єдиною перегородкою, розміщеною посередині. Все це, як і куртини, крім товщини та цементної замазки, вкриті ще, принаймні, на десять стіп землею. Посеред двору знаходиться гарний колодязь, а арсенал, що під куртиною, дуже зручний і гарно прикритий. Два бастіони фасу, що обернені до міста, мають доволі високі кавальєри. Все це захищається литими гарматами, які позначені гербом власника. Між іншим, стволи восьми чи десяти кулеврін, можуть заряджатися 12-фунтовими ядрами й мають значні розміри. Решта інших значно менші. Арсенал також приховує у собі все, що може знадобитися для будь-якої мислимої війни: невеличкі ядра, снаряди, залізні та скляні гранати, ланцюги, картуші, мортири, бомби, холодна зброя – зрештою, все це слугує для захисту міста й повністю доводить могутність господаря, який наказав побудувати цю фортецю й укріпити.

Тож у такому стані принц і отримав все це, бо йому дісталося все разом. Місто також повинно було мати окрему фортифікацію з дев’яти

Р. 306. – бастіонів. Проте роботи тут так і не було завершено, а тільки накреслено. Передбачався й вал з настилами та рогатками.

Dalerac François Paulin. Les Anecdotes De Pologne, ou Memoires Secrets Du Regne De Jean Sobieski III. Du Nom. – Amsterdam: Chez Henry Desbordes, 1699. – T. ІІ. – 410 p.


Примітки

181. Ці мемуари були написані задовго до смерті польського короля Яна ІІІ (примітка з оригінального французького тексту).

182. 1672 (примітка з оригінального французького тексту).

183. Мартин-Казимир Контський (1636-1710), київський воєвода в 1684-1702 рр.

184. Дніпро – мовою цієї країни (примітка з оригінального французького тексту).

185. Хаджи II Гірей (1644-1689), кримський хан у 1683-1684 рр.

186. Татари-липки, або литовські чи білоруські татари, етнографічна група татар. Сьогодні їх нащадки живуть на теренах Білорусі, Польщі та Литви.

187. Юзеф-Кароль Любомирський (1638-1702), один з найвпливовіших польських магнатів, військовий і політичний діяч.

188. Йдеться про курган Ряба Могила.

189. 1 туаз дорівнює близько 2 м.

190. Симеон Стовпник (бл. 390-459), християнський святий з Сирії, який 47 років простояв на стовпі у пості та молитві.

191. Йдеться про Станіслава-Яна Конецпольського (бл. 1643-1682), краківського каштеляна. Цю посаду він отримав незадовго до смерті. Не маючи спадкоємців, визнав одним з них Якуба Собеського, котрому заповів Підгірці та Броди.

192. Мається на увазі Станіслав Конецпольський (1591-1646), дід Станіслава-Яна Конецпольського.

193. Місто в Лотарингії на північному сході Франції.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 153 – 176.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 530

Модифіковано : 14.06.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.