Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст. очима французьких сучасників / П’єр Гюйо-Дефонтен (1735)

Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст.
очима французьких сучасників

П’єр Гюйо-Дефонтен (1735)

Луняк Є.

З «Історії революцій у Польщі від початку цієї монархії до смерті Августа ІІ» абата П’єра-Франсуа Гюйо-Дефонтена [316] (1735)

Про відмінність Чорної та Білої Русі

Р. 151. – Чорна Русь поділяється на три воєводства, з яких можна назвати Львівське (de Leopold), Холмське (de Chelm) та Белзьке (de Belez). Місто Львів до нашого часу залишається тут столичним і найголовнішим. Це місто укріплено двома замками, з яких один розташовано всередині міських мурів, а інший – на сусідньому пагорбі. Русь, яка належить царю Московії, називається Білою Руссю (la Russie Blanche), щоб відрізнити її від тієї, що до сьогоднішнього дня складає частину королівства Польського.

Про козаків

Р. 240. – Ця нація веде своє походження від скопища розбійників, котрі прийшли з усіх сусідніх держав й отаборилися на островах, які формує Бористен у своєму гирлі.

Р. 241. – Вони живуть тільки за рахунок війни та награбованої здобичі. Вони навіть кілька разів мали сміливість здійснювати свої набіги через Чорне моря до воріт Константинополя.

Вони одягаються взимку у баранячі шкури, з яких виробляють вовну. Зачерствілі від випробувань долі, голоду, спраги, вони не відчувають занепокоєння через суворість погоди. Вони ніколи не укріплюють свого табору, їхні вози складають всю їхню фортифікацію, однак тут вони обороняються з надзвичайним завзяттям.

Баторій зміг перетягнути на свій бік цих варварів і прив’язати їх до Польщі. Він дав їм місто Трахтемирів (Tochtimirow) і територію навколо нього по берегах Бористену. Тут вони могли служити бар’єром проти набігів татар і турків. Часто вони їх зупиняли, коли ті хотіли вдертися до королівства, або ж громили тих, коли ті з нього верталися. Поляки хотіли їх уярмити, однак ця дика нація вміла зберегти свою свободу всупереч всім зусиллям цього могутнього королівства, інтереси якого взагалі-то вимагали її підтримувати.

Guyot Desfontaines Pierre-François, abbé. Histoire des révolutions de Pologne. Depuis le commencement de cette Monarchie jusqu’à la mort d’Auguste II. Par M. l’abbé Desfontaines. – Amsterdam: Chez François l’Honoré, 1735. – T. I. – XXIV+243 р.

Про козацькі війни з татарами
у 1589-1590 [317] рр.

Р. 11. – Ці розбійники [тобто козаки – Є. Л.] здійснили раптовий набіг на Татарію, захопили кілька кораблів на узбережжі Чорного моря й пограбували Козловію (Coslovie) [тобто Гезлев-Євпаторію – Є. Л.]. Татари, підштовхувані турками, перейшли Бористен, маючи 70 000 коней, і отаборилися між Амадоцьким озером (le Lac d’Amadoka) і Львовом Руським (Leopold de Russie), звідки спустошували весь сусідній край.

Польський шляхтич. Малюнок Жана-П’єра Норблена де Гурдена

Польський шляхтич.
Малюнок Жана-П’єра Норблена де Гурдена (1745-1830)

Туди був відправлений Ян Сарій Замойський. Він наказав зміцнити Кам’янець, побоюючись, щоб турки, котрі були у Валахії, де очікували звістки про успішний набіг татар, не атакували це місто, останню фортецю християнства у цій місцині. Козаки, заохочені присутністю Замойського, вирушили на зустріч з ворогом. І, хоча вони не мали успіху у перших зіткненнях,

Р. 12. – честь і жага помсти додали їм сил і сміливості та, нарешті, принесли цілковиту перемогу. Хан [318] пішов на допомогу своїм підданим з новим військом і зміг заманити до пастки козаків, яких привело сюди засліплення успіхом. Оточені з усіх боків і намагаючись врятувати свої життя, вони запропонували здачу в полон. Однак татари, котрі не бажали слухати жодних умов, відчули на собі, як небезпечно доводити до відчаю своїх хоробрих супротивників. Присягнувшись один одному битися до останнього подиху та вирішивши задорого продати свої життя, козаки кинулися з такою фурією на татар, що змогли прорватися крізь батальйони, які їх оточували. Вивільнившись з цього скрутного становища, вони продовжували далі битися вже до перемоги.

Хан здійснював марні зусилля, щоб зарадити цьому, але бачив, як тут і там гинули його сини. Його самого було серйозно поранено. Розсіяні війська покинули його, окрім кількох вірних солдатів, які жертвували собою, щоб врятувати свого суверена, котрого могли вбити чи полонити. Залишкам цього війська пощастило врятуватися у сусідніх лісах. Однак голод змусив їх звідти вийти. Ці нещасні були перебиті, як скажені тварини. Після цієї перемоги вже ніщо не могло зупинити ярості переможців, які, всупереч навіть наказам самого Замойського, поширили по всій Татарії вогонь і кров.

Польський генерал наказав повідомити

Р. 13. – турецькому паші, який керував турками на берегах Дністра, що він особисто дотримуватиметься давніх угод, та були невірні, котрі їх порушили і яких видно з турецького табору завдяки вогнищам, розпаленим козаками у Татарії. Налякані цією поразкою союзники татар не наважилися йти далі й відступили.

Наступного року козаки захопили ще більше кораблів турецьких купців, котрі, покладаючись на домовленості, ремонтували їх руками екіпажів на чорноморському узбережжі. Їх було пограбовано. Далі козаки вторглися до Понтійського Херсонесу [тобто Криму – Є. Л.] і вчинили тут розгром ще більш жахливий, ніж раніше. Вкрай обурений цим Мурад, звинувачуючи поляків у заохоченні нападів козаків, наказав хану здійснити набіг на королівство, а своїм пашам повелів приготувати війська, щоб допомогти татарам. Ці грабіжники, жадібні до здобичі, одразу сіли на коней, вдерлися до Польщі і, захопивши багато дорогоцінного майна, вже поверталися до своєї країни, коли козаки, через яких і спалахнула ця війна, напали на них і розгромили. Замойський, котрий підійшов до кордону, щоб протистояти туркам, які отаборилися на межі з Валахією, наказав запитати у паші, що тут командував, прийшов той як друг, чи як ворог. Турок відповів, що він не буде розпочинати жодних ворожих дій, якщо покарають козаків за їхню зухвалість. Трохи згодом англійський посол, котрий мав велику довіру у Порті,

Р. 14. – посприяв забуттю цих взаємних образ і завадив розірванню мирних угод.

Про Хмельниччину

Р. 51. – Козаки перебували під протекцією Польщі й захищали її кордони від набігів татар і турків. Король Стефан Баторій зрозумів користь цього війська, відвів йому землі й затвердив привілеї, які зберігали їхні вольності та релігію. Однак Україна, де вони мешкали, стала притулком для незліченного числа польських селян, змучених податками та роботою на панщині, яку шляхтичі від них вимагали. Вони приєднувалися до козаків і намагалися користуватися їхнім імунітетом. Деякі пани намагалися повернути собі своїх кріпаків. Отримавши відмову від козаків видати цих нещасних, шляхта замислила скоротити привілеї цієї нації та навернути її до такого ж кріпацтва, що й серед селян Польщі. Такою була причина цієї довгої та жахливої війни, яка поставила Польщу за волосину від загибелі.

Конецпольський увійшов спочатку до України

Р. 52. – зі своїми загонами і наказав звести фортецю Кодак (Kudac) на берегах Бористену, щоб стримувати діяльність цих непокірних людей. Побачивши цю фортецю, котра загрожувала їхній свободі, вони взялися за зброю. Однак їхні перші зусилля виявилися невдалими, й вони змушені були покоритися. Їм було дано амністію, з якої не дотримано жодного пункту угод. Павлюка (Pauluk), їхнього генерала, та найголовніших начальників цієї нації було заарештовано й відтято голову, всупереч умові цього договору. Замість того, щоб вивести свої війська з їхньої країни, було надіслано сюди нові. На сеймі, скликаному з цього приводу, було постановлено, що всі їхні привілеї знищено та скасовано та буде забрано навіть фортецю Трахтемирів (Tretimirow), яку король Стефан їм надав.

Щоб виконати це рішення, польська армія вирушила до цього міста, маючи намір обложити його. Однак мешканці цього краю її доблесно відбили й змусили відступити. Не маючи жодного бажання вийти з-під влади польського короля, вони воліли тільки одного – зберегти свою свободу під протекцією того володаря, якому їхні предки підпорядковувалися. Перемігши, вони одразу заявили про свою покору, сподіваючись, що їм дозволять користуватися своїми правами. Вони запевняли, що за цієї умови вони ніколи не порушать тієї вірності, яку завжди зберігали. Доки вони були

Р. 53. – зі зброєю і їх боялися, їх не чіпали та обіцяли їм все, що завгодно. Однак, коли вони повернулися до своїх домівок, польські пани вчинили тисячі насильств по Україні, відправили сюди загони, щоб брати полонених, віднімали у козаків грецькі церкви, котрі були у їхньому володінні. Своїми безчинствами вони, нарешті, довели до краю цю войовничу націю, яку повинні були б підтримувати, якби, насправді, дбали про інтереси Речі Посполитої.

Козаки обрали собі хороброго ватажка, який мав велике бажання помститися також за образи, завдані йому особисто. Цим чоловіком був Богдан Хмельницький (Bogdan Kmielniski), під проводом якого вони прагнули відновити свою свободу, розхитавши до основ Польське королівство. Він мав литовське походження, хоча його батько перебрався для проживання в Україну. Захоплений татарами, він був викуплений своєю матір’ю та повернувся на батьківщину, де майже невідомий він займався обробкою спадкових володінь, які батько залишив йому неподалік Чигирина (Czehrin). Згодом він приєднав до цього батьківського спадку ще кілька необроблених земель, які були по сусідству, й почав їх приводити до ладу. Ця річ, яка здається такою малозначною, спричинила однак ту пожежу, котра охопила Польщу. Дійсно, Чаплинський (Czaplinski), намісник у Чигирині, захопив ці покинуті землі,

Р. 54. – які Хмельницький хотів обробляти. Він звернувся щодо цих пусток до Владислава, котрий віддав ці землі польському офіцеру, залишивши козаку тільки невеличку ділянку, яку заледве можна було обробляти. Хмельницький повернувся до свого міста, скаржився на несправедливість судового рішення стосовно нього, виявляв таке поводження до цього лейтенанта короля, що останній наказав його арештувати та публічно приректи до вигнання. Деякі історики додають, що Чаплинський забрав у нього дружину, згвалтував її, а потім наказав убити її разом із сином. Як би там не було, обурений козак залишив Чигирин і подався на острови Бористену, де почав закликати на повстання всю націю й був проголошений генералом її військ.

Польща опинилася в тим гіршому стані, що до небезпеки кровопролитної війни, на довершення її бід, додалася передчасна смерть, яка забрала її володаря. Владислав ІV помер, не залишивши спадкоємців, у Меречі в Литві, на 53-му році після 16 років правління.

Щойно він помер, як перепона, яка стримувала козаків, була знята. Вони завзято почали боротися за свою свободу в період міжкоролів’я. Хмельницький, цей неосвічений селянин, показав розважливість і відвагу, які могли зробити честь найвидатнішим полководцям. Він виявив досить велику розсудливість, переборовши закоренілу ненависть, яку його нація відчуває до татар, й уклавши угоди з цими

Р. 55. – людьми, що споконвічно були ворогами України. Разом з ними він вирушив проти великого генерала Потоцького, розгромив його під Корсунем, змусив до втечі неподалік Костянтинова на Волині другу польську армію і пройшов, нарешті, все Поділля та Русь. Львів уник пограбування, тільки відкупившись значною сумою грошей. Всіх шляхтичів, які потрапляли до рук цих розлючених людей, було перебито. Найменш нещасними були ті, кому пощастило просто втрати свої маєтки. Терор поширився навсібіч. Столиця королівства не могла почуватися в безпеці. До іншого місця було вивезено королівські регалії, щоб приховати їх у схованці подалі від набігів повстанців. Їхні грабежі перетворили на пустки ті провінції, що колись були такими заселеними, як у сторону Московії, так і в сторону Татарії. Вони залишилися сьогодні майже безлюдними.

Сейм, зібраний у Варшаві був ними так наляканий, що кілька найбоязкіших або найобережніших панів навіть пропонували перенести цю асамблею до Данцига. Ці побоювання були небезпідставні, і без щасливого лиха, що відбулося незабаром, вірогідно, виникла б потреба підкоритися цим мудрим порадам. Дійсно, Хмельницький, скориставшись своїми перемогами, просунувся аж до Пилявців (Pilawc), знову розбив поляків і захопив їхній табір, де знайшов здобич у більш ніж 6 мільйонів. Ця втрата стала порятунком Польщі. Татари

Р. 56. – підійшли, щоб взяти участь у розподілі награбованого. Однак, оскільки вони не брали участі у небезпеці, тобто битві, козаки відмовилися віддати їм їхню частину здобичі, й, побоюючись, щоб ті не спробували захопити її силою, відступили на Україну.

Сейм, усвідомивши тоді, що небезпека відійшла, почав шукати засоби, щоб зупинити наступ бунтівників і завершити згубне міжкоролів’я. Стосовно першого питання, було постановлено розпочати нові набори до війська, а щоб полегшити їх церква зобов’язувалася надати половину своїх прибутків. Що ж до обрання короля, Юрій Ракоці, князь Трансільванії, здавався гарним кандидатом, бо був на чолі 30-тисячного війська, яке міг використати проти козаків, якби був обраний, або ж міг приєднатися до них, якби його вимоги було відхилено. Почав підвищувати голос на свою честь і цар Московії, намагаючись включитися в боротьбу за корону, яка мала стати результатом вільного вибору цієї нації. Однак загрози цих двох претендентів було відкинуто, а їхнє поводження позбавило їх будь-якої підтримки.

Ян-Казимир, брат покійного короля, отримав найбільше число голосів. Однак Станіслав Заремба [319], єпископ київський, амбіції якого підштовхували його тішитися надією посади гнезненського архієпископа, створив тому небезпечного суперника. За порадами цього прелата, Карл-Фердинанд [320], єпископ вроцлавський і плоцький, останній син Сигізмунда ІІІ, сформував фракцію,

Р. 57. – що протистояла прибічникам Яна-Казимира, його брата. Він був спочатку підтриманий Христиною, шведською королевою, котра клопоталася на його користь, щоб покласти йому на голову корону. Єдиним її резоном була його неможливість носити цю корону. Політична обстановка змушувала Христину боятися отримати по сусідству з собою досить вправного володаря.

Ян-Казимир був єзуїтом, і, щоб звільнитися від обітниць, які він давав у цьому товаристві, папа довірив йому кардинальську шапку. Однак цього виявилося недостатньо, щоб можна було так просто всьому зарадити. Єзуїти, захоплені своїм завзяттям проти протестантів-євангелістів, спричинили великі потрясіння в період останнього правління в королівстві. Ненависть кількох вельмож до цієї корпорації відбилася й на принца, який був її частиною. Однак те, що ввижалося київському єпископу та протестантам, до яких він приєднався, приводом для відкинення претендента, було саме тим мотивом, який надихав католиків, котрі поділяли побожні погляди та релігію цього принца, прив’язували їх до нього й підштовхували до його обрання з більшим завзяттям.

Жемайтійський єпископ говорив про нього з такою силою і так добре розвіяв видимість незгоди, спричинену обітницями Казимира, що викликав невпевненість серед прибічників Карла-Фердинанда, й незабаром вони приєдналися до його брата. Клопотання папського нунція та французького посла визначили голоси більшості депутатів. Нарешті, і шведська королева,

Р. 58. дізнавшись про перемовини вроцлавського єпископа з австрійським домом, виступила проти нього. Тож його суперник зміг поєднати всі голоси й був обраний 20 листопада, а коронований 17 січня наступного року.

Війна проти козаків була не по душі новому королю, і, якби йому довірились, він міг би владнати справу миром і заспокоїти договором лють цих людей. Однак вся польська шляхта була протилежної думки. Одні з мотивів жадібності, сподіваючись повернути під свою владу цих селян, інші через бажання помсти за те, що Річ Посполита була атакована цими грабіжниками, – вони голосно вимагали початку військової кампанії. Король, який розумів справжні інтереси держави, був непохитний у своєму прагненні. Саме тому шляхта, спричинивши розкол, котрий став фатальним, підняла самостійно війська, без дозволу цього правителя, та рушила на Україну.

Хмельницький, передбачаючи цю загрозу, готувався дати достойну відсіч. 340 тисяч чоловік йшли під його прапорами, а хан особисто з’явився йому на допомогу. Що могли 9 000 поляків проти цього грізного війська. Обложені у Збаражі (Zbarras), вони сміливо оборонялися, і, якби вони мали проти себе тільки повстанців, вони могли б змусити тих відступити. Однак їм бракувало харчів, а злиденність була такою великою, що вони їли

Р. 59. – своїх коней, оскільки бракувало фуражу. Готові до найгіршого, втомлені ворожими нападами, виснажені голодом, знесилені і підтримувані тільки єдиною хоробрістю, вони закликали на допомогу свого короля, який, хоча й був проти їхнього виступу, був змушений прийти їм на допомогу. Хан і Хмельницький вирушили йому на зустріч з 140-тисячним військом. У Казимира було не більше 20 тис. чоловік. Однак цей корпус було утворено з найхоробріших людей Польщі.

Татари безуспішно атакували його табір поблизу Зборова (Zborow) впродовж трьох днів поспіль. Їхні втрати зробили їх більш схильними до мирної угоди. Тож заговорили про замирення. Король обіцяв заплатити хану субсидії чи річні виплати, які, зазвичай, тому давалися, і які Владислав ІV скасував. Козаки отримували амністію. Їхні привілеї підтверджувалися. Збільшувалася чисельність їхнього війська. Відправи грецької релігії дозволялися по всій Україні. Хан зі свого боку присягався, що поважатиме кордони Польщі й захищатиме їх у разі потреби. Хмельницький також обіцяв, що козаки зберігатимуть вірність, яку вони мали раніше, Речі Посполитій.

Однак цей мир тривав недовго. Селяни, які не були включені до війська, жодним чином не бажали знову визнавати своїх панів і не дозволяли тим

Р. 60. – повертатися до своїх володінь в їхніх землях. Також отримали звістку про те, що Хмельницький, їхній генерал, клопотався про підтримку від султана, щоб утворити під його протекцією незалежне князівство в Україні по берегах Бористену.

Ян-Казимир, дізнавшись про те, що козаки, причину яких до повстання він на початку вважав справедливою, знову схиляються до заколоту, вирішив тоді, що вся Річ Посполита повинна взяти участь у цій війні. Тож він зібрав 100-тисячну армію й змусив до втечі спочатку 300 000 татар неподалік від Берестечка (Bereteskow). За кілька днів по тому панічний жах охопив козаків. Богун (Bohun), заступник Хмельницького, вийшов зі свого табору з загонами перевірених воїнів, щоб атакувати брацлавського воєводу [321], який з’явився неподалік з 2-тисячним корпусом, весь табір, перелякавшись, що їхній головнокомандувач їх залишає, почав тікати в цілковитому безладі.

Вражені цієї поразкою, козаки запросили миру й отримали його. Хмельницький одержав також прощення за свій заколот. Однак запорозьке військо (la Milice Zaporovienne) було скорочене до 20 000 чоловік. Ця угода продержалась лише до того часу, доки цей віроломний козак не переконався в тому, що може її порушити безкарно.

Тоді московити, бачачи, як поляки, зайняті війною зі своїми бунтівними підданими, зайняті настільки, що не зможуть відбити їхні наступи, скористалися цим тяжким становищем

Р. 61. – і вторглися до Литви зі сторони Смоленська. Хмельницький також відрядив туди великий загін з тих військ, які були під його проводом, і дав йому наказ поєднатися з росіянами, які отримали тут значні перемоги, в той час, як інший корпус з козаків і татар спустошував одну за одною землі Польщі.

Про союз Карла ХІІ з Мазепою

Р. 187. – Карл ХІІ… заручився підтримкою Мазепи, князя козаків (Mazeppa Prince des Cosaques), котрі мешкають у цій країні. Він уклав секретну угоду з цим генералом, який хотів помститися царю

Р. 188. – за погане поводження з собою. Цей володар повідомив йому про свій намір приборкати козаків, бродячий народ, як і татари. Мазепа спробував тому довести неможливість здійснення цього проекту. Це спричинило такий великий гнів царя, що останній почав загрожувати тому посадити живцем на палю. Цей генерал був здатен привести 30 000 чоловік шведському королю, який його нетерпляче очікував, та даремно. Задуми козаків були викриті московитами, які це передбачили, порубали на шматки його загони. Він зміг знайти порятунок поблизу шведського короля лише з 6 000 чоловік, слабкими рештками його військ. Його міста були захоплені, майно розграбоване, ворог панував в усіх його володіннях, спустошуючи все залізом і вогнем. Той залишився без жодної підтримки, якщо не рахувати прив’язаності своїх козаків.

Guyot Desfontaines Pierre-François, abbé. Histoire des révolutions de Pologne. Depuis le commencement de cette Monarchie jusqu’à la mort d’Auguste II. Par M. l’abbé Desfontaines. – Amsterdam: Chez François l’Honoré, 1735. – T. IІ. – 206+38 р.


Примітки

316. П’єр-Франсуа Гюйо-Дефонтен (1685-1745), письменник, просвітник, журналіст і історик, критик Вольтера.

317. Тут бачимо перегук із свідченнями анонімної брошури «Розгром татар і турків, вчинений сеньйором Яном Замойським» (1590), втім основна інформація запозичена з «Всесвітньої історії» де Ту.

318. Гази ІІ Гірей (1551-1607), правив у Криму в 1588-1607 рр.

319. Станіслав Заремба (1601-1653), польський військовий і релігійний діяч.

320. Карл-Фердинанд (1613-1655), найменший син Сигізмунда ІІІ Вази й, відповідно, молодший брат Яна-Казимира. Один з претендентів на трон в 1648 р.

321. Йдеться про Станіслава Лянцкоронського (1597-1657).

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 297 – 306.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 151

Модифіковано : 6.12.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.