Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст. очима французьких сучасників / Максиміліан Вюртемберзький (1740)

Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст.
очима французьких сучасників

Максиміліан Вюртемберзький (1740)

Луняк Є.

Відображення обставин українського походу Карла ХІІ в 1708-1709 рр. у «Мемуарах про Максиміліана-Емануеля, герцога Вюртемберзького, полковника драгунського полку на шведській службі» [322] (1740)

Р. 283. – Однак шведський король не мав наміру переслідувати ворога на московському шляху, і трохи згодом виявилося, що його марш від Могильова до Старишів (Tartschin) був лише удаваним, щоб відволікти його увагу. Прибулий до цього місця Карл довірив свій задум у цілковитому секреті генерал-майору Лагеркрону, виділивши тому з армії 6 000 чоловік і наказавши повернути на південь у Сіверське князівство (le Duché de Sévérie), щоб потрапити звідти до України, чи країни козаків (l’Ukraine ou le pays des Cosaques), провінції, що була під протекцією московитів, і якомога швидше заволодіти всіма важливими укріпленнями, які траплялися б на його шляху. Секретні переговори, які шведський король підтримував з Мазепою, начальником козаків, дозволили здійснити цю нову експедицію.

Р. 284. – Цей генерал з нетерпінням очікував, коли, нарешті, зможе позбутися всевладдя царя, котрий трактував козаків як рабів, подібних до своїх підданих, і вже давно шукав сприятливої можливості, яка б дозволила йому позбавитися ярма московитів й отримати незалежність. З огляду на це, він наважився перейти зі своїми військами на бік Карла. Пересвідчившись у дружніх почуттях того, вів запропонував йому свої послуги. Карл прихильно ставився до цих порад, оскільки потребував військ і харчів. За цих обставин 2-тисячний козацький корпус під керівництвом Мазепи був дуже доречним для посилення його армії, яка втомилася та скоротилася після стількох згубних переходів. Він міг би надати велику допомогу проти московитів в глибині країни, що була майже невідома шведам. Україна – провінція надзвичайно родюча – також могла запропонувати йому великий достаток продовольства, щоб підкріпити зголоднілі війська та розмістити тут військові склади. Вона прилягає до Польщі, й це могло б посприяти в отриманні ним від короля Станіслава допоміжних частин проти ворога, що перебував з усіх сторін.

Р. 285. – Такими були уявні переваги, які представляв королю Карлу союз з козацьким генералом. Тож, чи варто було гаяти з рішенням, яке він приховав з такою ретельністю, що обманутий ворог продовжував тікати щодуху до Москви, даючи йому свободу заволодіти без опору Сіверщиною та Україною.

Яким би привабливим не здавався цей проект, він не відвів провалу, а лише прискорив падіння короля Швеції до безодні лих, з якої тому вже не судилося піднятися, як ми побачимо в подальшому.

Перед тим, як вирушити в путь, щоб розпочати здійснення свого наміру, він відправив наказ генералу Левенгаупту, котрий вій йому війська та припаси, прискорити свій марш і слідувати за ним до України.

Він отаборився у Старишах наприкінці вересня 1708 р. з армією, готуючись рушати до Сіверщини за генералом Лагеркроном. Потім він пройшов відстань у 16 миль, більшою частиною через місця, де той пройшов за кілька днів перед цим.

Р. 286. – Щоб випередити намір супротивників, він надзвичайно прискорював марш військ. Вони проходили до 6 миль на день, незважаючи на хвороби та нестачу харчів. Щоправда, у Черікові було знайдено сіль і горілку в досить великій кількості, однак цього було явно не досить для всієї армії.

Довелося перетнути величезний ліс, перерізаний болотами, які робили цей перехід нестерпним. Король, волів якнайшвидше об’єднатися з Лагеркроном, відправив попереду частину піхоти з принцем [Максиміліаном-Еманелем – Є. Л.] на чолі, залишившись з рештою війська та обозом, що рухалися дуже повільно. 3 жовтня він, нарешті, досягнув краю лісу та прибув у Нивне [323] (Niuno), міста розташованого в межах Сіверщини. Це князівство є однією з найкращих земель у володіннях царя. Земля тут напрочуд жирна, вона народжує дуже багато збіжжя, смачних фруктів і має прекрасні пасовища. Тут були великі села та гарні міста, де ослаблена через втому та хвороби шведська армія могла зручно розташуватися та знайти всі достатні припаси, необхідні для її підкріплення. Але, яким же було здивування,

Р. 287. – коли все це було знайдене зачиненим, під охороною московських гарнізонів і навіть мешканців цього ж краю, яким було змальовано жахливий портрет шведів, і ті не мали жодного бажання їх приймати. Навпаки, вони зробили всі приготування, необхідні для завзятої оборони у випадку атаки. Села повсюди були порожніми, їхні мешканці, довідавшись про підхід шведів, залишили їх, забравши з собою провізію та речі. Було знайдено тільки трохи фуражу для коней.

Такою була пильність московитів, які зруйнували намір, задуманий Карлом, про раптове завоювання цієї країни. Коли ті дізналися від шпигунів про рух шведської армії від Кричева (Cruizow), вони передбачили прагнення шведського короля та заколот Мазепи, котрий відмовився виконувати накази царя. Намагаючись обігнати шведів і випередити їх, вони прийшли сюди найкоротшими дорогами, приведені добрими провідниками.

Генерал Лагеркрон, навпроти,

Р. 288. – проблукавши довгий час різними шляхами, зміг прийти вже після короля до Goszenize [324], де його величність призначив йому зустріч.

Тим часом армія отаборилася на широких полях Сіверщини, очікуючи прибуття військ і конвою, ведених Левенгауптом, на які покладалися найбільші сподівання…

Р. 292. – Всі ці думки змушували його відхилити мир, який пропонував йому цар на дуже вигідних умовах.

Він надіслав загін з 500 чоловік до Мглина (Mlin), маленького містечка по сусідству з його генеральною квартирою. Воно оборонялося 300 чоловік регулярних військ і кількома тисячами селян. Загін, що почав вимагати здачі міста, отримав град мушкетних куль і був відбитий із значними втратами.

Р. 293. – Наступного дня король вирішив особисто піти разом з принцем, очоливши кілька полків, на пошуки ворогів. Але ті таємно відступили протягом ночі, залишивши у місті зовсім мало провізії.

Король тут не зупинився, заглиблюючись далі в цю країну й сподіваючись знайти в ній припаси для підтримки свого війська. Він рушив на Новгород, який ми називаємо також Сіверський, щоб відрізнити його від Новгорода, розташованого на кордонах Лівонії. Генерал Крейц був відряджений з кількома полками, щоб заволодіти ним, проте знайшов його зайнятим сильною залогою московитів, котрі його випередили. Король вирішив за недоречне їх атакувати й продовжив свій путь до містечка Горки (Horky), де розташував свою квартиру.

Тут він прийняв депутатів від Мазепи, які повідомили йому, що їхній генерал перебуває зараз у дорозі разом з козаками й збирається висловити королю свою покору та перейти під його протекцію. Дійсно, Мазепа не забарився приїхати. Його супроводжувало

Р. 294. – 1 500 чоловік. Він мав намір прийти з усім козацьким військом, яке перебувало під його командуванням. З огляду на це, він перейшов річку Десну зі своїми загонами, які нічого ще не знали про його задум. Тоді він розсудив за доречне відкритися в ньому найголовнішим офіцерам, однак більша частина з них не хотіла підтримати його прагнень, залишила його разом зі своїми полками й негайно перейшла з ними річку на інший бік. Хоча шведський король розраховував на більш значну допомогу від козаків, він радо зустрів цього генерала, котрий виявився вірним своєму слову й міг бути корисним для завоювання цієї країни та Московії, які він чудово знав. Він був поляком від народження й узяв своє ім’я від містечка Мазепинці, де народився (Il était Polonois de naissance, & avoit pris son nom de la ville de Mazeppe, où il étoit né). Він служив у юності королю Собеському в якості камерпажа [325]. Згодом він потрапив у полон до запорозьких козаків, які повстали проти

Р. 295. – Польщі, якій були підпорядковані.

Його було доставлено в Батурин, столицю України. Його розум став відомий генералу козаків, який оточив того своєю повагою та довірою. Він відзначився з великим успіхом у багатьох важливих справах, які йому були доручені, й за свої вміння та доблесть був відзначений достоїнством генерал-лейтенанта козаків.

Цар піддав немилості та заслав попереднього генерала до Сибіру, а Мазепа був обраний на його місце козаками, оскільки було відомо, що той користується царською повагою та дружніми почуттями. Він мав племінника на ім’я Войнаровський (Wienerousky), який мав стати спадкоємцем його майна й був дуже до нього прив’язаний, слідуючи за ним аж до Бендер і розділивши з ним всі його лиха. Так було аж до того часу, коли він зміг відновити царську милість до себе та повернувся до московського двору [326].

Щодо Мазепи, то він має не дуже показну зовнішність. Він низького зросту, має кучеряве волосся, завите за польською модою. Хоча йому вже набагато більше 60 років, він зберіг ще багато вогню та честолюбства, що роблять його здатним до найвеличніших справ.

Р. 296. – В якості князя та генерала козаків він, зазвичай, наказував нести перед собою срібний жезл, а позаду кінський хвіст, який є турецьким штандартом.

Король зупинився на кілька днів у Горках і тут радився з цим генералом про поточний стан справ, після чого рушив зі своєю армією до Десни. Король і принц були першими, хто зустрілися на ній з генералом Спаром. Вони знайшли річку захищеною на іншому боці московитами, які готували міни, щоб завадити її перетину. Карл не забарився віддати негайний наказ про наведення мостів через річку. Для цієї справи 700 чоловік було відряджено, щоб відігнати ворогів з протилежного берегу, що й було виконано. Вони перетнули цю перепону на плотах і досягли іншого берегу без опору з боку супротивника, який кинувся навтьоки, залишаючи шведам вільний перехід через річку.

Армія йшла далі прямо на Батурин з великою швидкістю, щоб відігнати московитів, котрі прийшли його обложити одразу після виходу з нього Мазепи.

Р. 297. – Однак Карл дізнався дорогою, що вороги щойно оволоділи цим містом штурмом, перебили всіх його мешканців, розграбували та спалили його разом з 30 млинами, розташованими поряд вздовж Сейму (la Seisse).

21 листопада король наказав розбити табір у Городищі (Horodiske), що вже знаходилося, власне кажучи, в Україні (її треба відрізняти від князівств Сіверського та Чернігівського, які тут закінчуються). Тут він очікував підходу решти війська, яке йшло вздовж Сейму.

Україна оточена на сході Малою Татарією, на півдні – Чорним морем, на півночі – Московією, а на заході – Польщею. Вона має близько 70 миль вздовж і 25 – впоперек. Її перерізає Бористен, який тече з півночі на південь, впадаючи у Чорне море. Козаки, які населяють цю країну, є людьми бродячими та незалежними. Щоб захистити свою свободу від турка, небезпечного сусіда, вони спочатку піддалися під протекцію Польщі, яка їх пригнічувала. Тоді вони скинули це ярмо й зробилися данниками імператора Московії…

Р. 300. – Під час зимової квартири, яка тривала лише місяць, відбувалися постійні сутички з противником, й це змушувало весь час бути насторожі. Московити раптово захопили Білу Церкву (Bialazerkieu), важливу фортецю, розташовану по той бік Бористену на заході

Р. 301. – України.

Після захоплення цієї фортеці Мазепа, який там мав найбільшу частину своїх скарбів, втратив більше 2 млн.

Повсюди утворювалися юрби селян, які віднімали у шведів харчі та речі. Король, щоб помститися їм за це, наказав спалити їхні села. Однак це не відновило втрати шведів. Лейтенант-полковник Функ вирушив на чолі 500 чоловік, щоб зупинити ці безпорядки. Він розправився з усіма, хто опирався його походу, вбивши у Черцях (Terci) 1000 козаків з ворожого табору та перетворивши місто на згарище. Подібне він учинив і з Недригайловим (Drihalow), сподіваючись залякати цим і здобути повагу від решти мешканців країни.

Король, щоб привабити на свій бік козаків і в той же час покращити цим становище шведів, наказав опублікувати в цій країні маніфест, складений латиною, у якому він пояснював справжні мотиви, що змушували його вести війну проти московитів.

Цей маніфест, досить добре складений, не спричинив великого ефекту. Козаки залишалися на стороні царя,

Р. 302. – справедливо гадаючи, що, якщо вони стануть на бік шведського короля, московити, сусідами яких вони є, помстяться їм згодом за їхнє відступництво, коли вони вже не будуть захищені шведами.

Однак росіяни продовжували, незважаючи на суворість холоду, тривожити шведську армію, полки якої були дуже віддалені один від одного й заледве могли надавати один одному допомогу. Неприятель підійшов з основними військовими силами до міста Гадяча (Hadiats), де полковник Дальдорф перебував на зимовій квартирі з двома полками, й атакував його з великим завзяттям. Його вдалося відбити, але скоріше завдяки чисельності, ніж хоробрості. Попри все полковнику навряд чи вдалося б опиратися подальшим штурмам, які постійно робили свіжі війська, якби він не отримав допомоги. Дізнавшись про атаку на Гадяч, король негайно вирушив на допомогу. Він залишив свою квартиру й пішов до цього міста з піхотним гвардійським полком і кількома ескадронами драгунів. Він зустрів за кілька миль до Гадяча ворожий загін,

Р. 303. – атакував його, вбивши 40 чоловік та змусивши решту тікати. Принца Максиміліана ледве не було вбито при цій оказії. Один московський вершник напав на нього ззаду й неминуче відрубав би йому голову, якби в той момент, коли він підвів руку, принц не вивернувся й спритно не ухилився від удару, який йому завдавався. Решта загону почала тікати у напрямку міста, повідомивши про прихід короля московитам, які продовжували свій завзятий штурм. Після цієї новини вони, перед тим як відступити, пустили вогонь на передмістя, захоплені ними, та спалили велику частину фуражу, зібраного тут шведами.

Між тим армія отримала наказ готуватися в дорогу з обозом, щоб розміститися в Гадячі. Саме під час цього переходу, зробленого в одну з найсуворіших зим, які ніколи не доводилося так відчувати, шведським військам було завдано такого лиха і втрат, яких вони ніколи не знали на полі бою. Більше 2 000 чоловік загинули від холоду поблизу Гадяча, дуже велике число воїнів відморозили собі кінцівки й зробилися нездатними до служби. Не було майже нікого,

Р. 304. – хто не зазнав би відморожень. Король і принц не стали в цьому винятком: перший відморозив собі носа, другий – ногу. На санях везли всіх тих, хто загинув у путі. Тут і там знаходили вартових або охоронців, що замерзли на своїх постах. Холод, страшніший за чуму, перетворив за три дні будинки Гадяча на шпиталь. Вони були сповнені хворих, що лежали на лавах або прямо на долівці. Дехто відходив у мареннях, подібних до тих, які викликає жар лихоманки, інші помирали сидячи, зберігаючи спокій. Здається, не залишилося жодного, хто не загинув би, потрапивши занадто швидко з сильного морозу в тепло. Ті ж, хто, навпроти, передбачливо розтирали свої тіла снігом, перед тим як увійти до теплих приміщень, уникли цього, так зробили король і принц.

На початку січня 1709 р. Карл, незважаючи на жорстокий мороз, вирушив з кількома полками до Зінькова (Czinkova), а звідти до Веприка (Viepric), де було розміщено

Р. 305. – московську залогу. Він вимагав від цього міста здатися, загрожуючи коменданту, що накаже його повісити, якщо той своїм опором змусить його вдатися до штурму. Почекавши, доки сплив час, відведений на проведення наради з приводу своєї вимоги, він наказав почати штурм міста. Однак той було відбито із втратою трьох полковників, одного лейтенант-полковника, 60 нижчих офіцерів і великого числа солдатів. Рукав одягу принца був пробитий мушкетною кулею, а фельдмаршал Реншильд отримав прикру контузію в живіт. Наступної ночі комендант наказав подати сигнал про капітуляцію й здався на милість переможця. Він запевнив, що, якби король відтермінував приступ на чверть години, він здався б без бою. Гарнізон перетворився на військовополонених разом з міщанами та селянами, які тут переховувалися. Він нараховував 1 140 чоловік. Король, щоб помститися за втрати, які він зазнав під час штурму, наказав перетворити місто на попелище й зруйнувати його дотла. Звідти він повернувся до Зінькова, де отримав звістку, що корпус з 5 000 московитів

Р. 306. – розташувався неподалік від цього міста. Він відрядив, щоб розбити їх, полковника Дукера з 2 000 вершників. Цей полковник напав на них, вбивши 100 чоловік і полонивши 1 000, а також захопив частину їхнього обозу. Після цього він наказав спалити містечко, де вороги розташувалися, і повернувся, щоб приєднатися до короля.

Нарешті, надійшов час, коли принц міг досягнути того, чого його честолюбство змушувало його пристрасно бажати вже давно. Смерть лейтенант-полковника Врангеля створила для нього сприятливу можливість. Згаданий офіцер наблизився до одного міста, зайнятого московитами, зі своїм зброєносцем та двома слугами, щоб зробити розвідку, але був убитий пострілом з фальконету, один з його слуг розділив таку ж долю, а зброєносцю відірвало руку. Оскільки через цю смерть залишалася вакантною посада очільника драгунського полку, командувачем якого загиблий був, декілька осіб порадили принцу просити це місце у короля, запевняючи, що він його неодмінно отримає. Принц, якому було важко особисто висловити це прохання, спочатку

Р. 307. – не наважувався на це. Однак, будучи чоловіком рішучим, він обрав для цього сприятливий момент. Король не дав принцу жодної позитивної відповіді на це, однак віддав секретний наказ негайно виготовити патенти полковника й принести їх йому. Він зберігав їх у себе кілька днів, нічого не кажучи принцу, котрий перебував у сумнівах, про які всі знали, й був не радий, що попросив посаду полковника. Принц, боячись, щоб його величність не вирішив це питання на користь іншого, не залишав того аж до часу, коли все, нарешті, прояснилося. Якось він вирушив з королем до Опішні (Opuzna), де розмістилися десять московських полків під керівництвом генерала Шомбурга. Вони спочатку відступили, залишивши місто шведам, але трохи згодом повернулися, маючи намір отримати його знову в свої руки. Хоча король мав тільки п’ять полків, і переважно кавалерійських, а не піхотних, він, не вагаючись, атакував. Він пішов на них у наступ з великою сміливістю, примусив їх до втечі та взяв кількасот полонених. Звідси він просунувся до кордонів Московії, де мав

Р. 308. – різноманітні сутички з неприятелем і майже завжди з неуспіхом для того. Загубивши поблизу Краснокутська (Krasnakut) більше половини полку, який було порубано на шматки після того, як він спалив багато міст і сіл, король знову приєднався до основних сил армії, що перебували в Гадячі. Саме під час цієї експедиції його величність довірив принцу посаду драгунського полковника та вручив йому відповідні патенти, що були складені в термінах, котрі підкреслювали особливу повагу до того з його боку. Він супроводжував цю милість подарунком у 10 000 флоринів, доводячи цим продовження свого благовоління та симпатії. Принц, вражений добротою короля, відправився до свого полку, який перебував у Диканьці (Deukalunka), на відстані п’яти миль від генеральної квартири.

Тим часом московити під керівництвом генерала Шереметєва здобули під Рашевкою (Reschova) значну перемогу над шведами. Вони напали спочатку на 120 чоловік, які заготовлювали фураж поблизу міста, й порубали всіх на шматки, після чого відправили 12 полків інфантерії проти шведських драгунів,

Р. 309. – котрі перебували у Рашевці. Ті оборонялися з неймовірною хоробрістю. Але, оскільки вони билися в невигідних умовах, не спішуючись з коней, більшу частину з них було вбито чи забрано в полон. Полковник Альбендель розділив долю останніх. Однак один майор з 300 чоловік зміг пробитися крізь ворогів і відійти до Лютеньки (Lutinka). Шведи втратили в цій справі частину обозу, всіх артилерійських коней і обслугу, що супроводжувала обоз двох полків.

Шведи, побоюючись, щоб вороги, натхнені цією перемогою, не наважилися атакувати їх у Гадячі, де залишалася найбільша частина обозу, приготувалися до рішучої оборони. Проте московити, обрадувані щойно здобутою перемогою, не зробили жодних спроб, щоб захопити обоз, який перевозився через Лютеньку до Опішні та Будищ (Budizin), де король зробив свою квартиру.

Втрати, яких шведи зазнали під час останнього нападу, були відновлені 8-тисячним корпусом

Р. 310. – запорозьких козаків, яких Карл навернув на свій бік. Вони довели йому свою вірність і хоробрість під час атаки на одне місто, яке вони захопили штурмом, перебивши до ноги 1 600 московитів та взявши 105 у полон. Ворог помстився за це полку принца, порубавши 16 драгун і лейтенанта, які перебували в Зінькові. Ця поразка, якою б маленькою вона не здавалася, спричинила великий сум принцу. Вона відбулася вперше з того часу, коли він взяв під своє керівництво полк. Тому, щоб не допустити таких втрат у майбутньому, зважаючи на те, що вороги могли напасти на нього з будь-якої сторони, а також через нестачу харчів, він попросив дозволу наблизитися до генеральної квартири й отримав його.

Саме тоді цар почав знову настійливо вимагати обміну полоненими. Шведський король відправив до нього свого генерал-аудитора, щоб провести переговори про це. Карл не погоджувався з тим, як цар пропонував провести обмін, прагнучи передати царю лише стількох полонених, скількох той погодиться випустити. Цей імператор був тоді у Воронежі, де наказав

Р. 311. – будувати судна, у 18 милях від табору московитів. Він запитав у генерал-аудитора, чи не збирається великий король Карл привітати його особисто, й наказав передати тому компліменти зі свого боку.

У сумному становищі, в якому опинилася шведська армія, яка була сильно ослабленою і якій бракувало харчів та одягу, король не бачив іншого виходу, щоб залагодити справу, як захопити Полтаву (Pultawa), одне з найбільших міст України. Воно слугувало армійським складом для ворожого війська та приховувало в собі всі скарби країни, які сюди звозилися й охоронялися сильною залогою. Карл, захопивши це місто, сподівався відновити всі свої втрати. Він міг би тут очікувати на військову допомогу, яку мав привести йому король Станіслав через Бористен, та знову взяти гору над супротивником.

Наважившись на облогу цього міста, шведський король пішов до нього 10 травня з частиною армії. Принц, сміливість якого завжди змушувала його шукати випадків, щоб себе проявити, отримав від короля

Р. 312. – дозвіл приєднатися до цієї облоги зі своїм полком. З наближенням шведів московська армія, що просунулась уперед, щоб допомогти місту, почала слідувати за ними, не бажаючи вступати в двобій, який міг би стати вирішальним. Цар для здійснення диверсії пішов до Опішні з 12 000 чоловік. Він наказав кинути на місто 260 гранат і атакував так стрімко шведів, котрі тут розташувалися, що король змушений був надіслати їм військову допомогу, якою доручив командувати принцу. Коли він став перед містом, обложені здійснили вилазку на московитів, і змусили їх відступити. Всю ніч було проведено у бойовому споряджені, очікуючи, що ворог поновить напад. Однак він не з’явився. Наступного дня шведи підпалили місто й вирушили на з’єднання з основними військовими силами.

29 травня король прибув до Полтави й розпочав її блокаду. Неприятель, попри все, знайшов можливість перекинути вночі до міста гренадерський полк, який перейшов по мосту річку Ворсклу, на якій розташовано Полтаву. Щоб розірвати

Р. 313. – всі комунікації з містом, король наказав провести оборонну лінію від берегу річки до табору. Ледве встигли її завершити, як вороги почали її атакувати, підтримані обложеними, які здійснили в той самий час вилазку на шведів, відтіснили їх і перебили поміж ними близько 1 000 чоловік. У цьому ділі був взятий у полон бригадир Головін [327] з 12 московитами.

Король наказав далі всім приготуватися до наступу, прагнучи закінчити облогу якомога швидше та з найменшими втратами. Він хотів прокласти до неї шлях за допомогою мін. Вже були вириті кілька підкопів під містом, коли обложені викрили міну та зруйнували її. Це було тим більшою помилкою нападників, бо їм вже явно почало бракувати пороху й не було жодної надії його поповнити. Однак вони прискорювали облогу з таким запалом, хоча й не мали значного успіху. Тож повинні були лише просувати роботи. В перших же атаках було вбито чи поранено багато інженерів та офіцерів, не кажучи вже про солдатів. Більша частина померла від ран через гангрену,

Р. 314. – яка спричиняла страшний жар, що вів до смерті.

Хоча фортифікації цього міста не були значними, король однак не мав достатньо артилерії та боєприпасів, щоб здійснювати повноцінну його облогу. Він сподівався заволодіти ним мало-помалу, змусивши його здатися через голод.

Значну допомогу на початку облоги могли надати козаки, беручи участь в наступах і підтримуючи короля. Практично ніхто не сумнівався у щирості їхніх дій, однак Карл не погодився на це, оскільки не хотів надати їм такої честі, й очікував сприятливої можливості віддалити їх від цього міста та його багатств, яких так потребували його війська.

Однак обложені захищалися з надзвичайною сміливістю та пильністю. Вони мали чисельний гарнізон і не відчували нестачі ні в артилерії, ні в боєприпасах і продовольстві. Шведи нічого не могли протиставити їхнім гарматам, які стояли по всіх сторонах. Обложені також здійснювали часті

Р. 315. – вилазки, отримуючи підтримку московитів, які розмістилися поблизу річки. 16 червня вони зробили раптовий напад на полк полковника Горна, прагнучи взяти в полон Мазепу, однак були відкинуті із значними втратами.

25-го московити, перейшовши річку, напали на бригаду генерала Крейца, відтіснили її він місця, яке вона займала, захопили її обоз і підпалили все те, що не змогли забрати. Завдяки цьому вони звільнили 1 200 полонених московитів та їхнього генерала, які перебували під охороною цього полку.

Ці дії ворожого армійського корпусу дозволили просунутися всьому війську під особистим проводом царя, яке перетнуло Ворсклу, не маючи жодної протидії з боку Карла. Цар розташував свій табір на відстані півмилі від шведів, наказавши побудувати перед ним ретраншемент, укріплений редутами, які знаходилися на відстані одного пострілу та були захищені військами й артилерією. Шведи скоро наблизилися числом до 8 полків, переважно піхотних, ніж кавалерійських, щоб спостерігати за переміщеннями неприятеля…

Р. 318. – До шведського табору прибув вісник з турецьким ескортом і приніс королю листи Великого Правителя та хана Татарії. Шведський секретар на ім’я Клінкенстром доставив також йому депешу зі Стокгольма, в якій повідомлялося про смерть герцогині голштинської, його сестри [328]. Граф Піпер, котрий знав про особливу дружню приязнь, яку король завжди мав до цієї принцеси, розсудив за доречніше приховати цю тяжку звістку, боячись, щоб вона не спричинила ускладнень і не призвела до погіршення стану пораненого.

Однак шведський король, бачачи себе стиснутим та оточеним московитами, котрі перерізали йому сполучення з Польщею, наважився розпочати вирішальну битву й піти у наступ на ретраншемент московської армії, яка втричі перевершувала за чисельністю його власну та знаходилась під захистом потужної артилерії. Маючи такий намір, він віддав відповідні накази про диспозицію до бою в ніч з 7 на 8 липня.

На світанку король, залишивши кілька полків перед Полтавою, щоб спостерігати за обложеними, пішов зі своєю армією на ретраншементи

Р. 319. – московитів і вишикував перед ними свої війська у бойовому порядку. Наказавши переносити себе у ношах, він розмістився в центрі на чолі інфантерії. Полк принца він розташував на чолі лівого крила. Армія складалася лише з кількох полків кавалерії та 18 батальйонів регулярних військ. Шведи розпочали наступ з певним успіхом. Вони атакували з такою нестримністю ворожу кінноту, яка була поза укріпленнями, що розбили її, змусили до втечі та заволоділи двома редутами. Цар, котрий змушений був прийти на допомогу своїй кавалерії на чолі піхоти, наказав тій вийти за оборонні лінії та відтіснив шведів і змусив їх відступити. З іншого боку генерал Роос [329], який затримався з приєднанням до решти шведської піхоти, був відрізаний неприятелем, котрий, наступаючи з усіх боків, змусив того здатися в полон зі своїми людьми.

Не дивлячись на таку значну втрату, Карл знову вишикував свої війська у бойовий порядок, приготувавшись до другої атаки. Піхота пішла в наступ з надзвичайним завзяттям,

Р. 320. – однак швидко почала уповільнювати хід через вогонь ворожої артилерії, яка вражала шведів по всьому фронту, кладучи їх на землю цілими рядами та роблячи жахливі спустошення. Тоді ж ворожа кавалерія, вийшовши зі своїх ретраншементів, атакувала ззаду кілька батальйонів і завадила їм підтримати передні війська. Бій розгортався навсібіч з великим запалом. Реншильд, для затримки натиску кавалерії московитів, пішов вперед з кількома драгунськими полками, яким наказав пробиватися вздовж лісу через вогонь неприятеля. Але, ще до того, як він завершив приготування до бойового порядку своїх людей, він побачив себе оточеним московитами та був взятий у полон.

Сум’яття та безлад поширилися на всі боки у шведському війську. Король докладав всіх зусиль, щоб його знову зібрати докупи, але даремно. Коні з його візка були вбиті ворожою артилерією. Він наказав запрягти інших, яких також рознесло гарматним ядром, яке розбило вщент ноші короля та викинуло його. Нечисленний загін драбантів, б’ючись навколо його персони та захищаючи його проти цілого натовпу ворогів,

Р. 321. – завадив переможцям отримати їхнього господаря собі в руки. Відступивши до менш небезпечного місця, намагалися посадити короля на коня, але кінь був одразу вбитий. Замість нього один полковник запропонував свого, але, щойно злізши з коня, він був убитий на очах короля. Тож останній зберіг тому життя ціною власного. Маленький загін з офіцерів і кавалеристів згрупувався навколо Карла й показуючи дива хоробрості зміг прокласти собі шлях через московитів і супроводити короля до армійського обозу.

Однак принц захищався з неймовірною сміливістю. Від початку бою його полк був оточений ворогами, які захопили його штандарт. Він був так вражений цією втратою, що, намагаючись виправити справу, кинувся в середину московитів і, будучи атакованим одним корнетом, вирвав у нього знамено. Трохи згодом він захопив у ворога ще одне. Кілька разів він проривав ряди московитів, не маючи змоги їх перемогти. Двоє коней було вбито під ним. Після того, як праве крило шведів почало відступати, він продовжував стримувати

Р. 322. – більшу частину сил супротивника. Не думаючи про здачу та розчищаючи собі шлях через військо московитів на чолі свого полку та полку з Остроготії, він був переслідуваний більше милі 6 драгунськими полками та 2 000 козаків і калмиків. Нарешті, ясно побачивши, що він перебуває у ворожому оточенні, а вороги посікли вщент 2 шведських полки, за виключенням 100 чоловік, він зліз з коня, воліючи дорого продати своє життя чи свободу. Йому наслідували Врангель [330], лейтенат-полковник драбантів і кілька офіцерів. Але, перед тим, як вони встигли приготуватися до оборони, московити накинулися на нього й узяли в полон разом з офіцерами, що його оточували, та кількома солдатами.

Московські офіцери осипали принца тисячею люб’язностей, прийнявши його спочатку за короля. Його супроводили спочатку до бригадира Гропендорфа, а згодом до царя, який виказав тому великі знаки поваги.

Тим часом король, діставшись військового обозу, приєднався до групи шведських офіцерів. Смуток був

Р. 323. – викарбуваний на його обличчі, скорботне мовчання відображало тяжкість його страждань. Саме Карл, ще більш величний посеред горя, ніж під час процвітання, зміг зберегти твердість духу, незважаючи на карколомні переміни, які щойно йому довелось зазнати.

Він може бути яскравим прикладом того, наскільки мінливою є людська доля. Цей монарх ще кілька років тому був жахом Півночі, загрожуючи розчавити того, хто не підкорявся його завжди переможній армії. Він міг позбавити престолу одного короля та звести на нього іншого, був арбітром і миротворцем всієї Європи. Тепер він бачив, що вся його слава розсіялася через поразку в єдиній битві, а сам він змушений був тікати від ворога, якого зневажав, і шукати притулку у турків. Одна частина його військ була порубана на шматки, інша – шукала порятунку втечею. Його обоз було розграбовано, його канцелярія та військова каса були захоплені у таборі московитами.

Він запитав з нетерпінням, де принц Вюртемберзький, граф Піпер і фельдмаршал Реншильд. Але ніхто не міг йому щось повідомити. Необхідно було безперервно

Р. 324. – рухатися далі, щоб позбутися переслідування ворогів. Короля, який дуже страждав від поранення, перенесли до карети барона де Сіттмана, прусського посланця, і взяли путь до Бористену.

Тим часом Карл відправив генерала Меєрфельда до російського табору, щоб вести переговори про обмін кількох полонених і укласти перемир’я з царем. Барон де Сіттман, який супроводжував короля під час втечі, запропонував йому через генерала Понятовського укласти договір про посередництво прусського короля, свого господаря. Карл наказав відповісти тому, що не зможе дати жодної відповіді до повернення Меєрфельда. Однак цей генерал приєднався до короля тільки у Бендерах. Коли Карл прибув на береги Бористену, прусський посланець знову запропонував свої послуги. Генерал Спар отримав наказ сказати тому, що в теперішній обстановці неможливо обговорити пропозиції короля Пруссії, але в подальшому вони могли б бути погоджені.

Далі король переправився через ріку в одному човні з генералом Мазепою, у супроводі багатьох офіцерів і близько

Р. 325. – тисячі вершників, які перетнули ріку вплав разом з кількома піхотинцями позаду. Барон де Сіттман з дозволу короля здався вночі з одним шведським барабанщиком московській армії, що розташувалася на пагорбі на бористенському шляху. Він просив князя Меншикова від імені кількох шведських генералів, котрі перебували з рештками армії поблизу ріки, припинити ворожі дії до того часу, коли він отримає нові накази від царя після завершення переговорів з Меєрфельдом. Але Меншиков йому відповів, що він не очікуватиме жодного іншого наказу, крім того, що йому вже щойно дав його господар, і який вимагав від нього повсюди переслідувати шведів і брати їх у полон. Він додав, що, коли шведи жадають отримати почесну капітуляцію, вони не повинні затягувати з прийняттям тієї, котру він їм пропонує.

Барон де Сіттман відразу повідомив про це шведам. Ті зібрали військову нараду й обговорювали на ній долю, яку слід обрати. В результаті генерал Крейц, полковник Дукер і

Р. 326. – генерал-ад’ютант граф де Дуглас з’явилися перед князем Меншиковим, щоб узгодити з тим умови, на які вони могли б пристати. Ці офіцери були доставлені на квартиру Меншикова, затвердили пропоновану їм капітуляцію, після того, як отримали рішення генеральної наради шведів. У ній йшлося про те, що солдати стають військовополоненими, офіцери зберігають свою зброю та майно, і всі вони можуть бути відпущені без викупу у разі укладення миру. Барон де Сіттман поклопотався про шведів і добився від князя Меншикова на користь солдатів, що всім тим, кому не було виплачено платню, потрібно було видати гроші з полкової каси.

Тим часом принц Вюртемберзький, перебуваючи в московській армії, мав тут всілякі задоволення і переймався не своїм становищем бранця, а горем, що розділило його з шведським королем, страждання якого причиняли йому сильні муки. Цар виказав честь принцу, запросивши того за свій стіл, і засвідчив тому особливу повагу, яку відчував до його особи, а також наказав повернути тому шпагу, котру той, зазвичай, носив. Він віддав наказ, щоб тому забезпечували все

Р. 327. – необхідне: намети, коней, карету та необхідний багаж.

Князь просив себе повернути до Вюртемберга до принцеси, своєї матері, щоб відпочити від своїх військових справ. Він отримав на це дозвіл через князя Меншикова на певних умовах. І, щоб здійснити зручну та впевнену подорож до кордонів Німеччини, він очікував відправлення московської армії, котра мала виступити до Польщі.

Трохи згодом він у доброму здравії вирушив з Полтави разом з армією, однак вже наступного дня він відчув себе настільки погано, що змушений був зупинити свій шлях і наказав перевезти себе до Лубен (Lubin), міста, розташованого за 15 миль від Полтави. Тут його часто відвідували цар і князь Меншиков, висловлюючи тисячі дружніх почуттів [331]. Оскільки хвороба викликала сильний жар, який щодня збільшувався, це не дозволяло йому продовжувати свій путь. Йому порадили залишатися в Лубнах до відновлення сил. Для цієї справи його царська величність залишив поряд з принцем одного зі своїх лікарів і кількох тілоохоронців, щоб наглядати за ним. Скласти компанію йому дозволили лейтенант-полковнику Врангелю та корнету на ім’я

Р. 328. – Герд, котрого було взято в полон під Полтавою. Комендант міста також отримав наказ надавати принцу всі знаки пошани і не відмовляти тому ні в чому, що могло б доставити йому радість.

Під кінець п’ятого тижня він відчув себе достатньо зміцнілим, щоб бути в стані продовжувати свій шлях. Він дістався до Києва й тут зустрівся з генералом Ренном, потім продовжив путь разом з ним до Острова [332] на Волині (Ostrow en Volhinie), де новий напад лихоманки прикував його до ліжка. Ренн робив щодо принца весь необхідний догляд та здійснював всі можливі турботи. Через кілька днів генерал змушений був залишити його, щоб виконувати накази, які йому були доручені. Після його відправлення принц наказав перевезти себе до Дубна (Dubno), де шведська армія перебувала три роки тому. Хвороба стрімко посилювалася, позбавляючи його всіх сподівань на одужання, він приготувався до смерті з великою смиренністю й звернув всі свої думки у бік вічності. Він причастився святих дарів і таїнств, хоча вже робив це перед битвою під

Р. 329. – Полтавою. Обравши священика, котрий мав його соборувати перед тим, як він залишить цей світ, він сказав тому, що не шкодує щодо обов’язкового для всіх людей закону, який доводить суєтності цього життя, і зовсім байдуже помирати кількома роками раніше чи пізніше. Потім, обернувшись до лейтенант-полковника Врангеля, він просив того запевнити шведського короля, що він помирає з серцем сповненим найщирішої подяки за всі ті милості, котрими був від нього обдарований, і що, якби його життя було більш довгим, він би обов’язково мав би обов’язок і задоволення перебувати на його службі.

Не бракувало ні ліків, ні догляду за хворим, щоб його поставити на ноги. Але все було даремним. Його хвороба посилювалася, а сили зменшувалися з дня на день. Попри все, він зберігав всю міць свого духу аж до останніх годин перед смертю, коли почав марити, повторюючи постійно ім’я короля своїми вустами та відзначаючи все те, що свідчило про найбільшу прив’язаність, яка пов’язувала його з ним. Його агонія не тривала довго. Прийшовши до тями за кілька годин перед відходом, він спокійно вислухав і сприйняв

Р. 330. – утішання проповідника й закінчив своє життя на руках лейтенант-полковника Врангеля 25 вересня 1709 р., між 3 і 4 годинами ранку, у віці 20 років і 7 місяців.

Такою була доля цього принца, померти в ліжку від виснаження після того, як йому пощастило тисячі разів уникнути небезпек і перешкод, завдяки проявленій ним хоробрості та завзяттю. Не будучи навіть пораненим у кривавій Полтавській битві, хоча й відзначився у самій її гущавині, він проявляв свою відвагу у місцях найсмертоносніших. Серед більш ніж 40 битв і сутичок, в яких він побував, він отримав тільки одне трохи небезпечне поранення на річці Березині, яке бездоганно загоїлося.

Шведський король, дізнавшись про передчасну смерть принца Вюртемберзького, був дуже цим засмучений. Він сказав тим, хто його оточував, що втратив найкращого зі своїх друзів. Скорботи цього монарха, який сам відзначився великими чеснотами й не роздавав навсібіч знаки своєї поваги, були найбільшим панегіриком покійному. Цар також взяв участь у долі померлого принца.

Р. 331. – Він воздав хвалу його хоробрості і, щоб засвідчити свою пошану до його пам’яті, наказав провести в Дубні поховальну церемонію з великою урочистістю та пишнотою. Тіло принца було забальзамоване, а потім перевезене до Кракова під супроводом 30 московитів. Тут його зустрів саксонський генерал Гольц і наказав розмістити в церкві до тих пір, поки не отримає дозволу від принцеси Вюртемберзької на його поховання. З цією метою полковник Маєр і лейтенант-полковник Врангель були відправлені до Штутгарта, щоб дізнатися про волю принцеси та висловити їй співчуття з приводу смерті принца, її сина. Вона попросила імператорський двір дозволу поховати його на кордонах Сілезії в протестантській церкві Бичини [333].

Імператор дозволив їй це зробити й надіслав незабаром наказ директорату Сілезії отримати тіло принца на кордонах і здійснити його поховання з усіма належними знаками пошани.

Однак спустошення, яке зробила

Р. 332. – чума у Польщі, змусило відтермінувати виконання цього наказу до квітня наступного року. Генерал-ад’ютант Шиллінг, який перевозив з Кракова тіло померлого з московським ескортом до кордонів Сілезії, передав його імператорським комісарам, котрі надали кавалерійський загін, щоб доставити його до Бичини, де мало відбутися поховання у церкві.

Труна була вкрита яскраво-червоним покровом, прикрашеним всередині дамастом. Тіло принца також було одягнуто в білий дамаст, доповнений червоногарячою тафтою, і покладено на перину з того ж матеріалу, вигаптуваним по краях дивовижним мережевом. Голова покоїлась на подушці, наповненій багатьма ароматними травами. Поблизу ніг можна було побачити скриньку, де зберігалися печінка та легені. Нутрощі було поховано в Дубні разом з одним слугою принца, який помер незабаром після нього. Серце було доставлено в Ансбах і покладено до труни маркграфині, матері принца Вюртемберзького. Отже, таким чином, тіло принца було розділене між багатьма

Р. 333. – місцями, віддаленими одне від одного.

Наступного дня йому влаштовано дивовижні поминки. Його було покладено до склепу, влаштованому за олтарем, потім місцевий проповідник виголосив у церкві поховальну промову про принца в присутності багаточисельного зібрання знаті країни.

F. P. Memoires de Maximilien-Emanuel duc de Wirtemberg, colonel d’un regiment de dragons au service de Suede. – Amsterdam-Leipzig: Chez Arkstée & Merkus, 1740. – VІІІ+333 р.


Примітки

322. Можливо, перекладених з німецької й відредагованих Йоганном-Генріхом-Самюелем Формеєм (1711-1797) французьким філософом, просвітником, енциклопедистом, перекладачем і літератором, що мешкав у Німеччині. В основі даного твору лежить праця Йоганна-Венделя Барділі (1676-1740), секретаря та духівника принца Вюртемберзького.

323. Нині село Суразького району Брянської області в Росії, свого часу найпівнічніша точка Чернігівщини.

324. Очевидно, мається на увазі слобода Гостенка чи Гастьонка на Стародубщині.

325. Молодий Мазепа служив Яну ІІ Казимиру, тож час правління Яна Собеського ніяк не можна віднести до його юності. Вочевидь, автор сплутав двох королів.

326. Як відомо, повернення Войнаровського не було добровільним, а доля його після повернення виявилася сумною.

327. Олексій Олексійович Головін (?-1718), захопившись переслідуванням відступаючих шведів, потрапив у полон і був визволений з нього після завершення Полтавської битви.

328. Гедвіга-Софія (1681-1708), герцогиня гольштейн-готторпська, доводилася бабцею російському імператору Петру ІІІ.

329. Карл-Густав Роос (1655-1722), сподвижник Карла ХІІ.

330. На полі Полтавської битви залишилося 22 представники рода Врангелів.

331. Як відомо, незабаром Петро І тяжко захворів і зупинився у Києві.

332. Очевидно, мається на увазі нинішнє село Острів Дубенського району на Рівненщині.

333. Місто в сучасній Південно-Західній Польщі.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 306 – 321.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 134

Модифіковано : 6.12.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.