Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст. очима французьких сучасників / Жан Руссе де Міссі (1725)

Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст.
очима французьких сучасників

Жан Руссе де Міссі (1725)

Луняк Є.

З праці Жана Руссе де Міссі [263] («боярина Івана Івановича Нестезюрануа») «Мемуари про царювання Петра Великого, імператора Росії, батька вітчизни, і прочая, і прочая, і прочая» (1725)

Розповідь про козаків, багато свідчень у якій запозичено з праці Божо

Р. 215. – Ці козаки мешкають в Україні і є мабуть єдиним народом, що носить ім’я відмінне від назви їхньої країни. Але ця назва була їм дана, щоб пояснити

Р. 216. – одну з головних їхніх особливостей, а саме те, що вони з легкістю роблять набіги на ворожі землі. Тому «козаки» і «нападники» означає те ж саме. Цей народ сформувався з охочих людей, що були поляками, русинами, татарами. Свобода, якою вони пишалися, багатства, які множилися від набігів, та гучна слава, яку вони швидко завоювали, приманювала до їхніх лав велике число волоцюг різних мастей, котрі склали таку чисельність, що змогли робити напади в Чорному морі й ходили по здобич аж до передмість Константинополя та міста Трапезунда в Азії. Польща зметикувала, що може отримати велику послугу від цього войовничого люду, щоб протистояти частим набігам татар, і взяла його під свою протекцію. На сеймі в

Р. 217. – 1562 р. було постановлено, що Річ Посполита сплачуватиме їм певну винагороду чи річну платню. Король Стефан Баторій вирішив закріпити їх в Україні, надавши їм у вигляді столиці місто Трахтемирів [264]. Козаки, що здобули повагу від татар, своїх невгамовних сусідів, вели мирне життя в цій прекрасній провінції й почали навертатися тут до землеробства. За короткий час Україна перетворилася на одну з найбагатших провінцій Польщі. Вона могла навіть стати тим, що ми визначаємо терміном «велике королівство», зважаючи на її простір, кількість добре укріплених великих міст, які козаки тут враз побудували, нарешті, багатство її території, де земля жирна, родюча й щедра. Тому поляки й називали її

Р. 218. – «землею молока та меду». Найголовніші вельможі Польщі мали тут кращі землі, з яких отримували значні прибутки. Козаки мали свого окремого генерала, і їхні війська завжди збиралися окремо, як союзники та конфедерати, але не як залежні від коронної армії. Можна було побачити в них до 200-300 тисяч чоловік. Історія Польщі доводить, що Річ Посполита була непереможною, доки володіла цією щасливою країною й доки не посварилася з козаками, сміливість яких була загальновідомою. Вони стійко зносили всі тягарі війни та непогоди, не переймаючись цим. Вони були гарними партизанами, відважними піхотинцями, зухвалими солдатами, навіть трохи жорстокими. Але польська шляхта, забажала приборкати свободу цього войовничого народу, й почала ставитися до його представників з таким деспотизмом, як до найзлиденніших селян.

Не раз козацькі генерали повставали проти цього, і, коли вони взяли участь в поході Дмитрія, минуло не так багато часу від їхнього другого повстання, що було придушене через трагічну загибель їхнього генерала Наливайка (General Nelevasko). Залишок їхньої історії, особливі риси, які цей дивовижний народ мав, являють собою майже повну руїну. Але як ця прекрасна та родюча Україна перетворилася на жахливу пустелю, не є темою нашої оповіді. Ми сподіваємося, що потрібно було дати пояснення про козаків і ким вони були раніше, щоб показати всю важливість їхнього приєднання до польської армії, яка зібралася для відновлення Дмитрія на царському троні [265].

Про антипольське повстання в Україні під проводом Хмельницького

Р. 356. – Польське королівство перебувало в жахливому стані в останні роки правління Владислава через повстання козаків під проводом відомого Хмельницького. Можна сказати, що вони притягнули до себе всі оті біди, яких вони зазнали, через власне поводження з цим козацьким начальником (ce Chef des Kosaks) та

Р. 357. – всією його войовничою нацією. Коли помер Владислав, вони почали проникати аж у Польщу, де спричиняли неймовірні спустошення. Виходило, що той, кого оберуть козаки, буде проголошений наступником Владислава. Цар Олексій мав напоготові прекрасне військо, він пропонував полякам використати його, щоб відновити лад, якщо ті погодяться віддати йому корону. Побачивши, що ним знехтували, він вдався до погроз, які втім не мали жодних наслідків. Оскільки Франція, зацікавлена у сходженні на трон володаря, який був би прихильний до неї, використала так доречно свої гроші, щоб вгамувати козаків під час елекції, то принц Ян-Казимир, брат Владислава, був обраний за умови одруження з принцесою де Гонзагою, вдовою свого брата.

Новий король зовсім не бажав брати участь у чварах

Р. 358. – поляків з козаками. Він вважав, що свою зброю останні підняли досить справедливо, й коли представники шляхти вимагали від нього стати на чолі війська, щоб покарати цих бунтівників, як вони їх називали, він обмежився відповіддю, що не варто було їм самим палити млини Хмельницького та чинити наругу над його жінкою та дітьми. Нарешті, козаки, залишені перед Збаражем татарами, своїми союзниками, самі запропонували мир Яну-Казимиру. Мир було укладено, але, оскільки вони не бажали підкорятися полякам, одна частина їх воліла бути під протекцією турків, в той час як інша шукала її в царя.

Як було царю Олексію не гніватися на погорду поляків, яку ті йому виказали, коли він пропонував їм вигідну допомогу, щоб отримати корону, та не скористатися перебігом

Р. 359. – подій у цій війні. Смоленськ, Київ, Чернігів, які були віддані за останнім мирним договором, стали досить скромним трофеєм для російської нації, щоб відплатити за той довгий час, який ці міста знаходилися в чужих руках. Поляки самі отримали ці міста, лише скориставшись з того печального становища, яке самі ж і спричинили в Росії, підтримуючи стількох самозванців. Чи не був у праві цар Олексій скористатися, у свою чергу, плачевним становищем, у якому опинилися ці смертельні вороги Росії? Він це зробив дуже вдало. Чисельна армія з росіян і козаків рушила на Смоленськ, який був обложений. Саме з цього й почалася ця ворожнеча.

Облога видалася довгою. Цьому не варто дивуватися. Крім того, що це місто було одним з найбільш укріплених на кордоні, поляки, яким важливо було його зберегти, далекоглядно

Р. 360. – тримали тут здавна сильну залогу й усе необхідне для тривалої оборони, оскільки, бачачи невдоволення царя, вони очікували щодня на цей напад, на який цей монарх наважився однак лише після того, як його схвалила вся імперія, представлена в сенаті 29-ма боярами, з яких 14 були князями [266]. Після року постійної облоги місто, нарешті, здалося, й це завоювання відкрило двері російській армії до глибин Литви, де вона обложила Ригу, яка не змогла утриматись дуже довго. Росіяни поводилися в усій Литві, як у підкореній країні, й спричинили тут стільки зла, що Велике князівство ще довго не могло оговтатись.

Тоді ця армія не знаходила нічого, що могло б їй опиратися, аж до кордонів Пруссії. Інше військо, ще більш чисельне

Р. 361. – через підтримку козаків, теж не мало особливих труднощів на берегах Бористену, де вся Чернігівська провінція, а особливо важливо Київ, знову повернулися під владу свого стародавнього суверена [267].

Про діяльність Петра Дорошенка
та війну в Україні

Р. 413. – В той час, як Росія була збурена цим повстанням, в Польщі було спокою не більше. Це було спричинено запорозькими козаками під проводом їхнього ватажка Дорошенка. Принаймні, вони завдали стільки ж лиха, що й військо Стеньки на берегах Волги. Слабкий Михайло Вишневецький щойно був обраний на місце короля після Яна-Казимира, який раніше з кардинала перетворився на короля, а потім знову з короля – на абата паризької обителі Сен-Жермен і кількох інших абатств. Король Михайло спочатку надіслав посольство до Москви і поновив давні переговори з царем Олексієм. В цей час Порта, підтримуючи татар, які стали союзниками Дорошенка, а тим більше, зважаючи на сумний стан, у якому знаходилося Польське королівство, розірване страшним розколом, пануючим посеред шляхтичів, приготувалася до війни,

Р. 414. – щоб цим скористатися. Цар, який не сумнівався, що, якщо турок нападе на Польщу в ситуації в якій вона знаходиться, йому потрібен буде лише гарний військовий похід, який обернеться на легке завоювання. Щоб його зброя не обернулася проти Росії, цар відправив посла до Константинополя, щоб засвідчити поновлення альянсу з диваном й оголосити тому, що цар не зможе уникнути розірвання з Портою у випадку, якщо та атакує Польщу.

Однак татари та козаки Дорошенка продовжували свої вторгнення й перетворилися на господарів доброї частини України. Турки визнали свободу цієї провінції, щоб мати привід до війни, яку вони хотіли вести проти Польщі. Великий Правитель підкреслював, що мешканці України [268] є народом вільним,

Р. 415. – який має жити під протекцією Високої Порти.

Кажуть, що Великий Правитель не приготувався б до війни без підбурювання з боку Франції, яка мала багато причин для невдоволення проти польського двору й, крім того, шукала можливості, щоб відволікти імператора [Священної Римської імперії – Є. Л.], який обов’язково мав втрутитися до цієї суперечки, переслідуючи інтерес всюди протистояти просуванню турків. Вся ж Європа, за винятком Франції, стояла на боці Польщі. Але, по правді, З’єднані Провінції [тобто Голландія – Є. Л.], Франція та Англія були тоді зайняті. Цар обіцяв Польщі велику допомогу у 20 тисяч солдатів, під проводом старого Хованського (Gowaski), в той час як інше військо з донських козаків і запорожців здійснювало похід в Крим, який став диверсією, досить сприятливою для Польщі.

Р. 416. – Але ніщо не могло завадити захопленню важливої фортеці Кам’янець. Раз калмики поставили собі за мету піти у похід, щоб продовжити вторгнення, можна сказати, що воно відбувалося замість миру, який був укладений між польським королем і султаном. Татарський хан Селім-Гірей, змушений залишити Польщу, щоб йти на порятунок Криму, прикривав свій відхід шляхетним приводом зробитися посередником цієї угоди, яка була укладена незабаром, бо він знаходився природно поміж двох цих могутніх держав, з яких одне було повністю розгромлене. Кам’янець і Поділля залишилися туркам, Україна – козакам. Крім того, Польща повинна була задовольнити вимогу татарського хана й мала виплатити йому 11 тисяч екю та надати відшкодування такої ж вартості, а також відправляти щорічно до Порти данину

Р. 417. – в 22 000 дукатів. Жодних згадок про росіян не було. Турки й татари забрали чи вбили в цій короткій війні більше 300 тисяч поляків.

Ми побачили, що поділ, який відбувся поміж козаками, змусив їх шукати протекцію – одних у Росії, інших у Великого Правителя, бо, згідно останньому договору, Польща мала відступити Україну. Султан вимагав, щоб цар вивів своїх людей з міст, якими там володів. Для цього він відправив до нього одного агу, якому цар у відповідь наказав відрізати ніс і вуха, сказавши, що «він не може собі дозволити плазувати й схилятися перед магометанським собакою і що, коли Великий Правитель загрожує йому своєю кривою шаблею, він сподівається, що і його власна шабля на щось згодиться».

Про похід на Крим в 1673 р. запорожців Івана Сірка, що допоміг Яну Собеському здобути перемогу під Хотином

Р. 430. – Цар мав в Україні прекрасну армію з 150 тисяч воїнів, і Сірко, козацький ватажок (Siesko Chef des Kosaks), зміг завдати стільки клопотів татарам, що вони не мали ні часу, ні можливості прийти на допомогу Гусейн-паші, який стояв на чолі османського війська. Дійсно, козаки здійснили своє вторгнення до Криму так успішно, що, після того як вони перебили велике число ворогів, вони звідти вивели більше 20 000 полоняників, чоловіків, жінок і дітей, перетворили на попелища більше 40 міст, поширили жах повсюди і розбили табір поблизу того міста, де хан мав свою резиденцію, залишаючись тут більше 24 годин.

Ця диверсія немало посприяла славетній перемозі великого генерала Яна Собеського,

Р. 431. – отриманій під Хотином над турецьким військом, яке перебувало тут озброєне до зубів. Перемозі, яка відзначила його польською короною в той самий час, коли він відновив честь нації і змусив Порту погодитися з мирними умовами більш почесними. З усього цього велика частина належить тій допомозі, яку цар надав їй з таким благородством.

Король Михайло Вишневецький помер у Львові 10 листопада 1673 р., напередодні того дня, коли Собеський здобув цю блискучу перемогу. Міжкоролів’я тягнулося до 22 травня наступного року.

Про походи російських військ царя Олексія Михайловича проти козаків Дорошенка, прихід останньому на допомогу турків і татар, польську участь в цій війні та спустошення України

Р. 436. – Тож його царська величність надіслав в Україну ще більш сильну армію, ніж була попередня, під орудою генерала Ромодановського. Він поділив її на три частини: перша вирушила до Чигирина [269], резиденції відомого бунтівного козака Дорошенка, який підняв зброю проти Польщі, привів турків в Україну й став зачинателем всієї цієї війни. Другий корпус взяв шлях на Канів [270], а третій, під командою козака Ханенка (Hanenko), просунувся до Черкас [271]

Р. 437. – і в путі, під Мотовилівкою (Motowidlo), мав зіткнення з козаками Дорошенка, які билися запекло й були майже всі порубані на шматки. Росіяни атакували Чигирин, але Дорошенко, який не почувався тут достатньо сильним, щоб захистити таке велике місто, наказав все підпалити й відступив до замку, сподіваючись отримати незабаром допомогу від татар. Російський генерал задовольнився тим, що наказав оточити їх у цій фортеці, й використав найбільшу частину своєї армії для того, щоб зайняти всю решту інших містечок України та дати відсіч маленьким татарським загонам, які робили набіги. Щоб розвідати настрої поляків, росіяни пустили чутку, що начебто Великий Правитель не бажає чогось іншого, як укласти мир з Польщею, за умови, що корона приєднається до нього, щоб

Р. 438. – вигнати росіян з України. Поляки, у яких завоювання росіян у цій провінції викликало заздрість, потрапили у пастку і не переймалися більше цим відокремленням, розраховуючи на цю угоду. Цар почав скаржитися на неї через свого посланця, пропонуючи в той же самий час поєднати обидві армії, щоб діяти у згоді. Але ніщо не могло розвіяти недовіру, існуючу між двома дворами, а також позбавити поляків палкого бажання не ділити славу перемоги зі своїми сусідами.

В той час, коли такі речі діялися навколо Дніпра, шведський король Карл ХІ, який наслідував трон свого батька, відчував сильні труднощі. Він зайняв сторону Франції, очікуючи від цього великих вигід…

Р. 442. – Дорошенко, замкнений в Чигиринській фортеці, не припиняв прискорювати Великого Правителя надіслати військо на Україну, щоб вигнати росіян…

Р. 443. – Нарешті, османське військо, перейшовши раптом Дністер поблизу Сороки, вторглося на Україну, де воно захопило Кальник (Kosniek), Лисянку (Sciana), Ямпіль (Jampul), Гайсин (Kuzsyn) та багато інших містечок. Вони негайно відправили 5 000 чоловік на допомогу Дорошенку. Однак росіяни напали на них під час переходу й всіх піддали мечу. Це так розсердило цього бунтівника, що він порадив туркам розорити всю Україну, за виключенням кількох міст, щоб позбавити росіян можливості прохарчуватися. Цієї страшної поради дотримувалися не в повній мірі, бо вже менш ніж за 15 днів ця прекрасна провінція, яка була вкрита гарним врожаєм і різнорідними плодовими деревами, була обернена на жахливу пустелю, оскільки того року турецька армія нараховувала близько 400 000 чоловік.

Польський король витлумачив інакше, ніж Великий Правитель,

Р. 444. – це вторгнення османської армії в Росію й уявив, що його високість не забариться з тим, щоб обернутися з більшими силами проти Польщі, після того як розіб’є росіян. Тому він вирішив йти на допомогу своїм союзникам. Ось чому, отримавши новину, що турки, розоривши все, взяли Ладижин [272], де 4 000 козаків захищалися з величезним завзяттям у місті та фортеці, і що 100 000 турків обложили велике місто Умань [273], він просунувся з коронним військом до Яворова, де відрядив чотири великих загони для проведення диверсій і надання росіянам засобів не лише

Р. 445. – врятувати Умань, але й взяти також Чигирин, який вони досі облягали, та захопити, нарешті, цього бунтівника Дорошенка. Цей володар наказав бути готовими доброму числу васалів, щоб перекинути міст через Дністер і перенести вогонь на землі ворога. Нарешті, Хованський на чолі калмицьких татар вдерся до Криму. Однак все це не врятувало Умань. Турки підірвали разом 8 великих мін, які утворили широку дорогу, щоб йти на штурм. Після нього з більш ніж 100 000 осіб врятувалося дуже мало. Ромодановський помстився за цю різню так, як зміг татарам, веденим особисто ханом, які поверталися на допомогу Криму. Російський генерал напав на його військо, і вщент його розгромив. Попри все, почувши, що все турецьке

Р. 446. – військо виступило в похід, Ромодановський відступив за Дніпро. Це принесло такий переполох до Москви, що цар негайно надіслав підкріплення до цієї армії, командування якою доручив князю Долгорукову, вирішивши надалі особисто стати на чолі цього війська. Тому перед відправленням він наказав визнавати свого сина Федора Олексійовича за наступника. Коронна армія під керівництвом короля перебувала між Львовом і Кам’янцем, щоб викликати занепокоєння у гарнізону цієї останньої фортеці. Зважаючи на те, що турки не бачили більше ворогів, а їхня армія щодня зменшувалася через хвороби та нестачі їжі, вони повернули назад до Дунаю.

Отже, цар втратив одним махом плоди двох військових кампаній, під час яких було підкорено велику частину

Р. 447. – України. Саме тоді відкрилася вся заздрість поляків. Вони відправили повноважного посла до Кадиного (Kudzin), щоб вести перемовини з росіянами, на яких поскаржилися на те, що не було в точності виконано умов Андрусівської угоди (le traité d’Ardeskou), оскільки не було повернуто Києва в 1670 р. Росіяни зі свого боку поскаржилися, що в багатьох польських посланнях відсутні ті знаки уваги стосовно царя, які повинні там міститися, й пропонували якусь заміну Києву.

Під час цих суперечок, коронна армія, яка не мала проти себе нікого, крім купки бунтівних козаків з партії Дорошенка, підтриманих татарами, почало захоплювати місце за місцем, в силу чого менш ніж за шість тижнів вона підпорядкувала собі всю Україну аж до Києва. Тепер вже росіяни, у свою чергу, ревнували до цих завоювань і

Р. 448. – відмовлялися надавати провізію навіть за гроші полякам, які отаборилися по сусідству з цією фортецею. Це призвело до скарг короля, й цар відправив свої накази київському воєводі ні в чому не відмовляти війську союзників. Але вони не забули нічого, щоб завадити Дорошенку укласти мир з королем Польщі, оскільки залишення йому Чигирина могло б повернути під його владу всю Україну.

У цих справах Олексій Михайлович помер.

Про російсько-турецьку війну
в Україні у 1677-1681 рр.

Р. 452. – Князь Федір Олексійович, народжений в 1657 р., мав 18 років, коли він зійшов на престол. Його батько визнав його за свого спадкоємця за рік до своєї смерті, коли прийняв рішення йти на чолі своєї армії в Україну. Отож, цей молодий правитель знайшов справи трохи розладнаними. Українська війна (la guerre d’Ukraine) точилася впродовж трьох років і переросла майже одразу у війну, яку цар був змушений вести проти козаків, через що фінанси прийшли в значний безлад.

Р. 453. – Попри все, він продовжив намір свого батька стосовно України, і навіть з найбільшою рішучістю, на яку був здатен, оскільки йшлося про те, щоб зобов’язати ворога до укладення вигідного миру. Хоча здавалося, що немає жодного підгрунтя для цього, зважаючи на Польщу, з якою була сварка з приводу Києва, котрий вона без сумніву втратила і котрий залишився у нього, раз цар йому його передав, крім того, Корона докладала всіх зусиль, щоб отримати мир з турком, який наступив у той самий рік, що й смерть царя Олексія.

Впродовж цього року російська армія залишалася в обороні на березі Дніпра, однак Сірко (Siersko) разом з донськими козаками та калмиками знову зробив, хоча й з меншим успіхом, по правді, вторгнення до Криму. Але через мир, укладений між турками та королем

Р. 454. – Польщі, який, нарешті, скасував ганебну данину, визначену попереднім договором, але в той же час залишав Кам’янець туркам, ці війська змушені були закінчити похід…

Турки повертали Польщі велику частину України до Дніпра на сході, включаючи Білу Церкву, Паволоч, Немирів тощо.

Р. 455. – Вся ж південна частина була обіцяна бунтівнику Дорошенку. Російська армія також провела успішну кампанію, не зустрівши ворога, який міг би чинити опір її планам. За короткий час вона знову повернула царю не тільки всі міста України, які були зайняті турками, включаючи добре укріплене місто Чигирин, однак і також кілька інших польських міст. Що було найважливішого в цьому поході, так це захоплення бунтівника Дорошенка. Це був запорозький козак, який, невдоволений Польщею, підкорився туркам і татарам і закликав їх до походу на Польщу, а особливо на Україну. Підступний і непослідовний, він часто приваблював Польщу укладенням миру, однак завжди відверто її обманював, і, коли Великий Правитель йому відправив генеральський жезл (le baton de General) [зрозуміло, що мається на увазі гетьманська булава – Є. Л.],

Р. 456. – він почав знову шукати протекції тепер вже царя Олексія, якому передав цю відзнаку свого достоїнства, щоб вона не потрапила до рук комусь іншому. Але й з ним він учинив так само, як і з королем Польщі. Тож правда, що зрадник – завжди зрадник, яке б становище він не займав. Деякі діють обережно, й, коли інтерес того вимагає, вдаються до зради. Але ніколи немає найменшої довіри до зрадників.

Ця військова експедиція стягла проти Росії всі сили османів, для яких найпершим завданням була облога Чигирина. Однак росіяни їх прийняли з такою доблестю, що ті втратили перед цим містом частину своєї армії, обоз, артилерію й повернулися досить засмученими, не маючи змоги для проведення жодного іншого заходу під час цієї кампанії. Проте треба було стерегтися того, щоб

Р. 457. – Турок не повернувся з набагато більшими силами для помсти за свою образу. Ось чому цар негайно відправив на початку 1678 р. якогось міністра в Польщу просити, у свою чергу, допомоги, як він колись вчинив сам, бачачи, що його сусіди перебувають у скрутному становищі. Але поляки, які не були готові віддячити йому подібною люб’язністю, не стільки згадували про ту підтримку, котру він надав, скільки вибачалися за своє сумне становище, до якого останні потрясіння та остання війна привели королівство, говорили про новий договір, укладений з Портою, що був би порушений у разі відправлення допомоги, про яку просилося. Однак король сам відправив до Москви двох послів – Северинського (Sevorinski) та Сапегу [274] (Sapieha), щоб скористатися утрудненнями, які відчував цар, і надіслав тому кілька самовпевнених вимог.

Вони наполягали на тому, щоб їм «було видано

Р. 458. – генерала Дорошенка, як бунтівника; щоб їм повернули Київ і Смоленськ; щоб їм дали відшкодування за те, що не приєднали до їхньої армії корпус у 30 000 чоловік; і нарешті, щоб все це було закріплено в останньому трактаті [275].

Р. 459. – Тут ні словом не йшлося про те, що диверсії зроблені в Україні та Криму, були більш корисними для коронного війська, ніж приєднання навіть 50 000 чоловік. Нарешті, після досить гострих дебатів у переговорах, було укладено угоду, яка включала:

1) Що перемир’я має тривати 15 років, включаючи сюди 2 роки,

Р. 460. – які залишилися ще від попереднього перемир’я.

2) Що цар заплатить Польщі за Київ і Смоленськ 200 000 рублів, половину одразу, а половину в листопаді, під час сейму.

3) про евакуацію росіянами міст в Литві;

4) про повернення військовополонених;

5) про вирішення питання про допомогу на майбутньому сеймі.

Почалися приготування до наступної кампанії. Жодним чином не

Р. 461. – помилялися, очікуючи на сили, які виставлять турки. Вони повернулися до України ще більш грізними, ніж в попередньому році, вирішивши завоювати Чигирин за будь-яку ціну. Генерал Ромодановський, який командував російською армією, сміливо рушив на допомогу цьому місту й навіть здійснив кілька нападів на обложників, які, тим не менш, не полишили через це облоги. Навпроти, їхні підкопи, підведені до самих мурів, якось вибухнули з великою силою, що утворило широкий отвір, через який вони взяли місто штурмом і посікли в ньому близько 30 000 чоловік. Взяття цього міста вразило російську армію, яка відступила. Оттомани переслідували її аж до Бужина (Bukzin) й напали на її ар’єргард, однак не отримали жодної користі, крім того,

Р. 462. – що розгромили кілька маленьких загонів, залишених, щоб їх відволікати, в той час як головні військові сили досягли того місця, де їм вже не було чого боятися. Хоча генерал Ромодановський провів цей відступ у повному порядку й на виду у грізного війська, його поводження не сподобалося царю, і той потрапив у немилість. Попри це, однак, цей відступ змусив турків припинити кампанію…

Р. 464. – Порта не отримала жодних переваг в цій війні проти Росії, оскільки всі її завоювання, які вона змогла зробити в Україні, не вартували й чверті тих витрат, які вона змушена була зробити, щоб привести свою армію до цієї провінції. Тому диван вирішив, що варто піти на мир з царем, і султан дав наказ

Р. 465. – татарському хану, щоб він запропонував своє посередництво його царській величності.

Nestesuranoi Iwan. Memoires du regne de Pierre le Grand, empereur de Russie, pere de la patrie, etc. etc. etc. La Haye: Chez R.C.Alberts, Amsterdam: Chez Her.Uytwerf, 1725. – T. 1. – 510 p.

Про Кримський похід 1687 р.

Р. 25. – Голіцин на початку травня очолив армію, яку повів до Полтави.

Російська Україна (l’Ukraine Russienne), яку ця армія повинна була перетнути, перерізається багатьма маленькими річками, які в цю пору року, зазвичай, виходять з берегів. Тому потрібно було багато часу, щоб їх перейти через тягар обозу та артилерії. Таким чином, лише в середині червня було досягнуто берегу Самари, річки не дуже значної й останньої в Україні, перед тим, як вступити до країни ногайців. Повсюди армія

Р. 26. – не зустрічала жодних ворогів, і після чотирьох днів походу їхніми землями, знов-таки нікого не було видно. Однак стало неможливо просуватися далі, оскільки виявилося, що простір у 50 льє цієї країни зруйновано, точніше, краще сказати випалено, аж до Перекопу (Precop), ця назва означає укріплення, зведене на перешийку, що перетворює Крим майже на острів. Дізналися згодом, що хан наказав випалити весь цей степ за порадою Івана Самойловича, гетьмана або генерала козаків (Iwan Samuelewitz, Hittman ou General des Cosaques), щоб завадити цій грізній армії піти далі, через нестачу харчів, а особливо води та фуражу.

Князь Голіцин, побачивши це, змушений був змінити свій задум і повернути війська до місця, з якого вони вийшли. Він відправив на розвідку кінне військо з 30 000 чоловік у бік запорожців, а сина гетьмана на чолі козацького загону в протилежний бік, в той час як армія рушила назад до Самари, звідки пішла до Бористену, на березі якого сподівалася знайти трохи фуражу та якихось харчів. Однак через те, що бракувало всього цим загонам, які очікували знайти необхідну їжу у ворожій країні, куди вони сподівалися прийти, нестатки спричинили хвороби

Р. 27. – та дизентерію, а голод призвів до загибелі найкращої частини цієї прекрасної та грізної армії. Тому ця експедиція призвела до наказу арештувати гетьмана козаків, влаштувати над ним суд, позбавити його всіх посад і вислати до кінця його днів у Сибір. Генералісимус поставив на його місце іншого, на ім’я Мазепа, з козацької нації, який виховувався при польському дворі і мав репутацію чоловіка хороброго та знаючого. Він згодом відіграв важливу роль і залишив своє ім’я прославленим в історії.

Не можна, однак, сказати, що не було жодної користі з цієї експедиції, головною метою якої було завадити татарам піти на Польщу. А саме цього було досягнуто. Крім того, князь Голіцин вивчив, якщо можна так сказати, країну. Він побачив сам, в чому може бути тут успіх, а чого не вистачатиме в тих заходах, які росіяни здійснюватимуть щодо Криму. Він відзначив, зокрема, що немає жодного складу на кордоні, тому завжди буде невдача, якщо не вистачатиме військового спорядження та продовольства. Ось чому він визначив місто на Самарі, щоб побудувати тут місто. Цей задум був втілений на початку наступного року. Отже, після повернення генералісимуса до Москви 30 000 росіян, підтриманих козацьким корпусом, були відряджені

Р. 28. – на будівництво цього міста за планом, розробленим одним голландським інженером. Воно отримало назву Новобогородицька (Novobogrodilla).

Про Кримський похід 1689 р.

Р. 34. – Зустріч полкам була призначена в Україні, однак війська

Р. 35. – мали наказ виходити раніше, ніж зазвичай. В силу цього, на початку квітня, вони вирушили в похід до Самари, де між солдатами було розділено харчі на чотири місяці в сподіванні, що Голіцин зміг би взяти Перекоп прискореним маршем. Це місто, якщо можна дати йому таку назву, яке включало в себе не більше 400-500 будинків, було розташоване на перешийку в 300 кроків від західного узбережжя. Воно мало рів у 20 стіп ширини та 8 стіп глибини, за яким був земляний вал такої ж висоти, що й глибина рову, товщиною у 15 стіп. За цим укріпленням був замок, обнесений подвійним муром. Від цього міста й аж до моря, на захід, тягнувся широкий рів. Звідси й походить польська назва цього міста Перекоп, що означає «рів» або «канал». Від цього імені й перекопські татари, але такого імені ці люди зовсім не знають, оскільки самі називають це місто «Ор». Вони ж є частиною татар ногайських. Цей рів і це місто слугують немов би бар’єром, який закриває вхід до Криму чи до майже Кримського острова, який князь Голіцин впевнено прагнув завоювати.

Гетьман Мазепа приєднався до армії в поході разом з козаками. Однак просуватися вперед можна було тільки дуже повільно

Р. 36. – через перевантаженість обозом і артилерією, які були великими. Дорогою зустріли кількох російських татар [??? – Є. Л.], підданих хана, від яких дізналися, що цей володар не готувався до приходу цієї армії й перебував у Буджаку. Це те ім’я, яким називають східну частину Бессарабії, що розташована між Дністром і рукавами Дунаю й заселена різновидністю вільних татар, котрі не залежать ні від хана, ні від турків, але які живуть під протекцією і одних, і інших. Угорська війна привела хана до цієї провінції. Він прагнув бути в змозі діяти разом зі своїми татарами на тій стороні, де того року втратив свого старшого сина султан-нураддін-калгу [276], якого безчесний Єген – сераскир Румелії – мав зухвалість наказати удушити в присутності багатьох вельмож з татарського двору. Проте це відбулося вже після закінчення кампанії з росіянами.

Генералісимус покладав великі сподівання на цей новий похід. Тим більше, що бранці його запевняли, що хан, повіривши чуткам,

Р. 37. – уявляв рух цієї армії лише для будівельних робіт, як у минулому році. Голіцин зробив з цього висновок, що зможе заскочити своїх ворогів зненацька. Проте, якщо хан і був у Буджаку, то султан-калга мав залишатися для охорони Перекопу. І дійсно, за кілька днів по тому гінці повідомили, що з’явився неприятель… під командуванням султана-калги. Опір, який противник зустрів, змусив його відступити, щоб здійснити напад на лівий фланг, де перебував генерал граф Шереметєв з гетьманом Мазепою. Це було найслабше місце у війську. Також і кавалерія відступила спочатку. Й ворог захопив би обоз, якби князь Голіцин, який знаходився з головними силами, не наказав йти кільком полкам на порятунок Шереметєва, які разом відбили татар і змусили їх тікати. Російська армія слідувала за ними по п’ятах й отаборилася за 20 верст, тобто 5 льє,

Р. 38. – від Перекопу. Хан, поінформований через вісників, відправлених його сином, про підхід росіян до своїх володінь, негайно вийшов з Буджаку, маючи 4 000 вершників, поспішаючи на захист своєї держави. Він йшов з такою швидкістю, що, перетнувши Бористен, випередив підхід росіян. Він боявся, що ті вже могли перейти до Перекопу. Потім хан вийшов до них у Чорну долину (Tharn-Dolina), маючи 40 000 вершників, поділених на окремі полки. Саме тому російська армія враз виявилася немовби оточеною. Оскільки татари самі не знали про сили, які хан набрав у Буджаку, не можна було нічого довідатися про них від захоплених бранців.

Проте, бачачи, як татарські сили розгортаються, можна було легко судити про їхню кількість. Тож росіяни, котрі так завзято просувалися вперед, загрожуючи всій цій країні, раптом змушені були самі перейти до оборони, замість того, щоб наступати. Вони укріпились у таборі, виставивши велику кількість рогаток проти кінноти, позаду яких поставили свої вози й артилерію, щоб прикрити піхоту, коли кавалерія залишатиме цей ретраншемент.

Р. 39. – Три чи чотири татарські полки, по тисячі людей у кожному, намагалися розгромити кавалерію, й саме тому їй було наказано відійти, через що вона опинилася позаду обозу. Татари, розпалені цим успіхом, напали тоді на козаків, очолюваних якимось думним дяком Омеляном (Emilian Dumenoi-Diaki), для котрого війна зовсім не була його фахом. Тож його було розбито, а татари почали з цього краю наступ на ретраншемент, перевертаючи вози та багаж, вбивши багатьох коней і діставшись навіть його центру, звідки вони забрали б 20 гармат, якби боярин Рука [277] (le Boyar Rouka) не завдав їм такого раптового удару, що вони були збиті з пантелику й змушені відступити. В цей час Шереметєв повів своїх людей в атаку вдруге зліва, проявивши мужність і поводження, яке він завжди виказував в усіх таких випадках, до яких потрапляв. Таким чином, він відбив татар, які відступили, прихопивши деяку здобич.

Військо провело ніч у таборі під посиленою охороною й наступного дня відновило свій марш до Перекопу, проте, щоб не бути заскоченими зненацька, було наказано кавалерії рухатися між рядами возів. І всі ці війська, які нараховували 200 000 чоловік, сформували єдиний бойовий порядок, для якого

Р. 40. – обоз і гармати слугували укриттям. Крім цього, інфантерія несла рогатки проти кінноти. Якщо б з’явилися татари, з них би негайно утворили огорожу, яка б стримала натиск цих вершників. Під час цього руху багато разів з’являлися численні татарські загони, які кружляли навколо цієї армії, але, не знайшовши ніякої нагоди для вдалого нападу, вони відійшли, щоб укріпити оборону Перекопу.

Наступного дня побачили це місто, розташоване на висотах. Татари запалили паланки, тобто передмістя, побоюючись, щоб росіяни їх не захопили. Табір розбили на відстані майже одного гарматного пострілу з цього міста. Армія мала Чорне море праворуч, а ліворуч – пустелю. Обстрілу міста не проводили, хоча подекуди впродовж дня спалахували перестрілки. Наступного дня хан наказав передати, що він охоче піде на переговори. Князь Голіцин надіслав одного офіцера, а хан зі свого боку – Снілех-мурзу (Snilech Murza), котрий проявив великі здібності при виконанні цього доручення, які полягали в затягуванні переговорів якомога довше, щоб росіяни знову опинилися без води та харчів у цій безплідній пустелі, звідки було ретельно забрано все,

Р. 41. – що могло стати їм у нагоді. Цим знову намагалися їх змусити до відходу без жодного видимого успіху. Як хан і передбачав, князь Голіцин вимагав, щоб хан зобов’язався ніколи більше не здійснювати набіги на російські землі, щоб він відмовився від вимоги 80 000 рублів щорічної виплати від царського двору, які вже не сплачувалися три роки, зрештою, щоб він не турбував більше поляків і не надавав жодної допомоги туркам. Мурза дав певні обнадійливі свідчення, хоча й прекрасно розумів, що ці вимоги неприйнятні. Він надіслав гінця хану, також він кілька разів відходив і повертався.

Кінець-кінцем хан заявив, що не хоче жодних інших умов миру, окрім тих, які були закріплені останньою угодою [278], укладеною з царем. Князь гнівно відкинув ці пропозиції, побачивши, водночас, що татарин його дурить, виграючи час для того, щоб покращувати боєздатність своєї оборони та підводити сюди нові війська й підвозити припаси, тоді як російська армія даремно нудиться в своєму таборі без провізії та фуражу й без надії його знайти, окрім як повернутися назад тим же самим шляхом. Саме це Голіцину й довелося зробити, й він пішов до

Р. 42. – Каланчака, звідки через три неділі переходу повернувся на береги Самари. Звідти він відправив гінців до Москви та польського короля, щоб повідомити царів і цього монарха, що він розбив татар і гнав їх до Криму, дійшовши аж до Перекопу. Він залишив боярину Волинському [279] (Valenski), новобогородицькому воєводі, 5-6 тисяч чоловік з найкращих загонів і взяв з рештою війська шлях на Полтаву.

Про облогу Азова в 1696 р. та залякування кримським ханом турецького султана загрозою з боку росіян і козаків

Р. 94. – Хан відправляв гінця за гінцем султану, що повідомити тому про небезпеку, яка загрожує Криму й особливо османській навігації по Чорному морю, господарями якого можуть стати росіяни та козаки.

Про приєднання війська Мазепи до армії Петра І у Смоленську в 1706 р.

Р. 475. – В той час, як цар перебував у Смоленську на чолі 20-тисячного відбірного війська, до нього приєднався генерал Мазепа з 30 чи 40 тисячами козаків.

Nestesuranoi Iwan. Memoires du regne de Pierre le Grand, empereur de Russie, pere de la patrie, etc. etc. etc. Nouvelle Edition augmentée.– Amsterdam: Chez les Wetsteins & Smith, 1740. – T. 2. – 496 p.

Про наказ Петра І загонам козаків і калмиків спустошувати все на шляху шведів і про відправлення козацьких і калмицьких частин на Волинь у 1708 р.

Р. 59. – Загони козаків, калмиків і волохів поширилися в різні сторони між Вільною, Мінськом і Березиною, спустошуючи всю країну. Не можливо було побачити нічого, крім диму та полум’я з усіх боків…

Генерал Гольц мав наказ піти на Волинь з 15 тисячами чоловік, де до нього мали приєднатися 12 тисяч волохів і козаків, щоб вдарити з флангу по шведах.

Український козак. Малюнок Жана-П’єра Норблена де Гурдена

Український козак.
Малюнок Жана-П’єра Норблена де Гурдена (1745-1830)

Про початок українського походу армії Карла ХІІ

Р. 74. – Великі обіцянки, які зробив йому гетьман Мазепа, змусили його [Карла ХІІ – Є. Л.] прийняти таке рішення. Його армія зменшувалася з дня на день, а повернення назад не робило б честі. Крім того, не було впевненості, що йому буде легко це зробити, оскільки коронна армія на чолі з генералом Сенявським, завжди союзна царю, панувала на полях Польщі. Мазепа був на чолі 30 000 запорозьких козаків, і цар довірив йому оборону України. Цей гетьман мав біля короля Швеції свого фаворита Бистрицького (Bistnizki), який повідомляв тому, що народ України розглядає його, як свого визволителя і що вони просять його руки. Що ще було потрібно, щоб привабити цього володаря до такого рішення? Скоро ми побачимо, що з цього вийшло…

Р. 87. – Королю Швеції не залишалося іншого вибору, як приєднатися скоріше до Мазепи й увійти до України, сподіваючись отримати тут війська та провізію, яких бракувало його армії, що звикла жити

Р. 88. – в скромності у Саксонії, Польщі та Литві, а тепер знаходилася в країні, насправді, родючій і щедрій, однак пустельній і залишеній людьми.

Про діяльність Мазепи, місії Бистрицького та Войнаровського, початок бойових дій в Україні й політику тут Петра І в 1708 р.

Ми говорили про Мазепу в попередньому томі, у якому можна було побачити, як він отримав посаду гетьмана, а також ті добродіяння, що він отримав від царя, котрий нагородив його навіть орденом святого Андрія. Іван Мазепа походив з шляхетної фамілії зі своєї нації, не маючи жодного козацького варварства. Навпроти, від поєднував з хоробрістю, притаманному цій нації, довершений розум і делікатність, а також велику розсудливість.

Великі справи шведського короля привели його в захват, він сподівався бачити нового Олександра [мається на увазі Македонський – Є. Л.], завдяки чому міг би отримати частину його переможної слави. Він волів краще допомогти тріумфу безсумнівного властителя, підштовхуваний до цього прагненням звільнити свою націю від усіх видів рабства й бути визнаним, як її перший суверен. Щоб пояснити свої задуми всій нації, тобто війську, що було під його керівництвом і складалося з 30 000 чоловік, він розпочав підкреслювати всі ті страждання, яких вони зазнали з боку російських міністрів, котрі ставилися до них, як до невільників. З іншого боку, хвалячи їхню хоробрість і славетні

Р. 89. – справи, він підносив їм вигоди правління вільного та незалежного. Нарешті, він дав їм зрозуміти, чого вони б могли очікувати від короля Швеції, котрий збирається визволити їх від нестерпного ярма, під яким вони вже не витримували.

Щоб надати цьому повстанню подібність справедливості, він порадив їм відправити до царя послання, щоб зробити йому демонстрацію проти його міністрів. Ця пропозиція отримала загальне схвалення. Виконати це небезпечне доручення було покладено на Войнаровського (Woynarowski), племінника Мазепи. Царя цілковито повідомили про поводження його дядька. Він знав, що фаворит того Бистрицький (Bistnizky), перебуває поряд з шведським королем. В іншому випадку, цар скористався б з цих свідчень, щоб наказати заарештувати Мазепу й покарати його невірність і зрадництво. Однак при тому стані речей, який існував, його величність розсудив за доречніше приховати своє знання, обмежившись наказом спостерігати за козаками армії князя Меншикова, котрий, не викликаючи гетьмана до себе, щоб не дати тому жодних підозр, обмежився лише тим, що передбачливо розташував свою армію між його військом і військом шведів. Але, коли цар побачив Войнаровського, він не зміг стримати свого справедливого гніву, і, замість того, щоб його вислухати,

Р. 90. – наказав кинути його до в’язниці, звідки тому пощастило, тим не менш, врятуватися. Мазепа, поінформований про долю свого племінника, вже не сумнівався, що його інтриги викриті, тому, щоб врятувати свою голову, він поспішив приєднатися до шведської армії. Оскільки генерал Шереметєв перебував у Новгороді [Сіверському – Є. Л.] з дуже сильним гарнізоном, королю шведському було нелегко знайти перехід через Десну. А Мазепа розуміючи, що все залежить від того, чи зможе він передати тому Батурин, свою столицю, намагався прискорити їхнє з’єднання.

Врешті-решт, нетерплячий гетьман перейшов цю річку під приводом того, що збирається атакувати корпус шведів. Коли він був вже на іншому березі, то відкрив своїм солдатам намір, про який знали лише офіцери. Незабаром ті, хто виступили проти подібного задуму, відступили. Деякі навіть радилися, чи не краще їм заарештувати їхнього генерала. Тож тому не залишалося нічого іншого, як кинутися з 2 000 людей, що залишалися йому вірними, до табору шведів в Шептаки (Sezeptaki). Двоє з його полковників поспішили з кількома тисячами людей до Батурина, щоб передати це місто шведському королю, а решта козаків пішла до армії князя Меншикова.

Ця подія спричинила жах і безлад по всій Україні. Князь

Р. 91. – Меншиков, дізнавшись про все, спочатку блокував Батурин, до того, як шведи змогли до нього наблизитися, і, скориставшись з незгоди, яка панувала між козаками, він пішов на штурм міста, заволодів ним і після цього наказав перебити всіх, хто тут знаходився. Він колесував офіцерів, а саме нещасне місто піддав розоренню, що, звичайно, не відповідало хитрим задумам зрадника Мазепи. Тут було знайдено сотню гармат, багато військового спорядження та грошей. Подібним чином зробили й з кількома іншими містами навколо, які могли б посприяти гетьману й звідки ворог зміг би отримати велику допомогу харчами та грошима. Без цього повстання могло б розповсюдитися по всій країні й навіть перекинутися до донських козаків, завжди схильних до підтримки таких намірів.

Обережність, проявлена царем, його діяльність, коли він пильнував на всі боки, що відбувалося, увага, з якою він відзначав найменший порух свого супротивника розладнали за 15 днів два з його найголовніших задумів – приєднання Левенгаупта та Мазепи. Ще два місяці тому його шведській величності передрікали успіх у цих двох проектах. І, якби вони, насправді, видалися успішними,

Р. 92. – для Російської імперії це б стало найскладнішим випробуванням. Гордий швед тоді став би її господарем, оскільки не знайшлося б жодних засобів, щоб зупинити нестримний натиск його перемог. Тож ми маємо тут гарний матеріал, щоб зробити похвалу великому володарю, про якого ми пишемо цю історію, відзначивши всі переваги його тогочасної мудрої неквапності, з якою він переслідував крок за кроком свого ворога, руйнував всі його наміри, замість того, щоб наслідувати киплячий запал тих, хто пишаючись своєю чисельністю, прагнув дати баталію перед переходом Дніпра. Навіть, якщо це б мало успіх, то призвело б лише до продовження війни, оскільки, все-таки, хоч ворог і був би розбитий, він знаходився б у країні дружній, де для нього було не так вже й неможливо поповнити втрати, що він міг би отримати.

Повернімося ж до Мазепи. Шведський король, побачивши до чого призвели всі його великі обіцянки, коливався, чи не варто йому покарати того, як зрадника та як людину, що затягла його до України лише за тим, щоб передати в руки царя. Він спостерігав за ним протягом кількох днів, однак, поміркувавши про рішучість, з якою той опинився у його владі, про нестійкість людей та про жорстокість, з якою

Р. 93. – російські генерали вчиняють з усіма тими, хто його підтримує, він вирішив, що може звинувачувати в цій лихій події лише нещасливу фортуну, і звернув всю свою довіру на цього знаменитого зрадника.

В той час, як все це відбувалося на іншому березі Десни, князь Меншиков, хазяїн Батурина, тут провів нараду з усіма козацькими начальниками та старшинами, щоб підтвердити їхні привілеї й закликати їх обрати собі іншого гетьмана, після початку судової справи над Мазепою. Цей князь і граф Головкін, кавалер ордену святого Андрія, розірвали патенти, які свідчили про обрання того кавалером цього ордену, зірвали з його опудала, зробленого напередодні на цьому місці, блакитну стрічку, яку почали топтати ногами, потім кат накинув йому мотузку на шию й потяг до того місця, де височіла шибениця. Тут був прочитаний вирок, де пояснювалася його зрада.

Після цього було оголошено про позбавлення його всіх чинів. Кат розламав його фамільний герб і шаблю перед обличчям опудала, яке було повішено. Після цієї страти очільники цієї нації пішли до церкви й прослухали службу, по завершенні якої, зібрані на цвинтарі в присутності князя Долгорукова, царського комісара, обрали собі за гетьмана Івана Ілліча Скоропадського (Hittman Iwan Iliewitz Skoropaazki), який був негайно затверджений його царською величністю

Р. 94. – й отримав у володіння цей чин під гуркіт гармат і мушкетних пострілів.

Суворість цього покарання, хоча й цілком заслуженого, привернула до Мазепи співчуття його людей. Це очевидно. Можна бачити, як нерозумна чернь завзято біжить на місце страти нещасливця, котрого сама ж проклинає за злочин, й починає жаліти його, проливаючи сльози. З тих пір, як шведський король пересвідчився у почуттях козаків, він опублікував маніфест, щоб заохотити їх переходити на його бік, обіцяючи їм все те, що обіцяють у подібних випадках. Таке поводження мало успіх, і багато тих, хто спочатку проклинали цю акцію гетьмана, тепер воліли до нього приєднатися. Це змусило царя поставитися до цієї нації, як до ворога, щоб повернути її до свого підданства. Однак шведський король розташував свої загони на зимові квартири навколо Батурина, де наші генерали мали 4-тисячний гарнізон. Під час цієї тяжкої зими між військами двох націй відбувалося багато сутичок, таких само малозначних, як і майно кількох халуп, з приводу чого шведські історики однак підняли багато галасу. Можна легко зрозуміти скромність їх наслідків, якщо подати тут опис України; однак сказавши, що крім Батурина, Полтави, Рильська [280] та ще кількох

Р. 95. – інших міст, які мають досить погані дерев’яні укріплення, всі інші є відкритими, буде достатньо спрямувати читача до описів багатьох авторів, зроблених стосовно цієї провінції, особливо до шевальє де Божо [281]. Можна прийти до висновку, що завоювання, зроблені в цій провінції, не були варті ні тих страждань, ні крові, яких вони коштували.

Про перемоги Петра І
та його союзників у Польщі

Р. 96. – Війська росіян і польських конфедератів також отримали кілька перемог на загонами

Р. 97. – короля Станіслава, особливо поблизу Конецполя [282], де Рибинський і Потій [283] (Ribinski & Pociey), атаковані київським воєводою [Юзефом Потоцьким – Є. Л.] та князем Вишневецьким, розгромили тих, перебили більше 3 000 чоловік і взяли у полон кілька цілих полків…

Р. 98. – Цар, уважний до всього, не обмежуючись лише веденням переговорів проти свого ворога, спробував позбавити того будь-якої підтримки та допомоги в Україні. Ми бачили вище, що співчуття навернуло багатьох козаків до партії Мазепи. Вважаючи, що це наслідок маніфесту, який шведський король безперестанку поширював у народі, цар наказав розповсюдити свій, у якому пояснювалося ставлення його величності до ворогів, а також стан речей, що в ньому перебувала й одна сторона, й інша.

Пояснення терміну «Мала Росія»

Р. 98. – «Мала Росія» (la Рetite Russie): так російський двір називає Україну, яка, насправді, разом з Поділлям у Чорній Русі складала колись частину імперії росіян і є спадковим володінням князів з царського дому (C’est ainsi qu’à la Cour Russienne on nomme l’Ukraine; qui effectivememnt avec la Podolie de la Russie Noire a autrefois fait partie de l’Empire des Russes, & étoit l’apanage des Princes de la Maison Czarienne), як можна було побачити в першому томі цих мемуарів.

Про бойові дії в Україні у 1708-1709 рр.

Р. 114. – Цар оприлюднив трохи згодом інший маніфест проти Мазепи, у якому його царська величність повідомляв людям України про намір того повернути їх знову під Польщу. Я не вдаватимуся жодним чином ні в деталі маршів і контрмаршів обох армій у цій обширній провінції, ні всіх тих зіткнень, які мали місце між багатьма маленькими загонами то там, то сям, й майже завжди приносили виграш росіянам. Тож можна сказати, що цар перемагав шведського короля по частях, вбиваючи тут 500, там 1 000, а деінде і 2 000 чоловік. Саме таке поводження зробило для нього перемогу набагато легшою.

Шведський король, постійно зайнятий проектом проникнути до Великої Росії, рухався до її кордонів. Однак кілька сутичок, які він мав, особливо поблизу Holka [284] з генералом Ренном, розладнало весь цей проект. Російський генерал отримав повну перемогу. Не бракувало випадків, щоб король був взятий у полон або навіть загинув, оскільки росіяни не давали нікому пощади. В одній з акцій під ним було вбито коня та дюжину його супутників. Втрати, яких зазнали шведи, настільки ослабили їхню армію,

Р. 115. – що козаки, злякавшись переміною фортуни, раптом залишили її та почали благати царського милосердя. Через це шведський король був змушений повернутися до України, сподіваючись отримати кілька підкріплень з Польщі, або, нарешті, перейти через Дніпро. Однак стан речей змінився. Цар не дозволяв шведам просуватися до кордонів Великої Росії, інакше, як там, де це для них було неможливо через болота, ліси та місцевості, в яких вони не могли б знайти й хлібної зернини. Крім того, його царська величність дуже сподівався скористатися цим хибним переходом, щоб відрізати ворогу шлях до відступу, який той тішив себе надією здійснити у бік Польщі. І дійсно, крім одного з’єднання у 15-20 тисяч чоловік, яке його царська величність надіслав з цього берегу Дніпра під проводом генерала Гольца, щоб поєднатися з великим генералом Сенявським, його величність розташував різні корпуси між шведами та Дніпром. 5 000 чоловік перебували у Полтаві. Генерал Ронн прикривав кордони Великої Росії, а решта російської армії знаходилася навколо Ромен вздовж Сули.

Р. 116. – Таким чином, шведська армія була оточена з усіх боків. Її генеральна квартира знаходилася в Будищах (Buditzin), там генерал Штакельберг мав зіткнення з генералом Ронном поблизу Ворскли, де росіяни мали повний успіх, так само, як і 7 травня поблизу Опішнянського замку (le Château d’Opochnouw).

Нарешті, шведський король прийняв рішення згорнути будищинський табір, де він провів увесь квітень та частину травня. На військовій нараді він вирішив про необхідність облоги Полтави. Це рішення володарю навіяв Мазепа, повідомивши тому, що він знайде там всі види припасів для підтримання війська, не рахуючи величезних коштів, які він сам там приховав, прийнявши рішення стати на бік шведів. Генерал Реншильд і граф Піпер безуспішно опиралися цьому задуму, оскільки пророче передвіщали його величності, до чого все це може призвести.

Полтава ніде, крім України, не була б містом більш-менш важливим. Вона розташована на Ворсклі в близько 16 льє, або 64 версти, від Бористену (бо його більше не називають в цьому місці Дніпром). Ворскла ділиться там

Р. 117. – на багато рукавів, які утворюють болота, вкриті лісом. Тож отримати доступ сюди досить складно. До початку війни Полтава не була укріплена, однак в цих умовах цар розсудив, що вона б могла стати прихистком для людей рівнинної країни, й розмістив там кілька військових складів. Він наказав прикрити її кількома ретраншементами, досить значної висоти, до яких було додано 9 редутів. Генерал-майор Алард, шотландець і інженер-аншеф його царської величності, направився до згаданого міста за наказом цього володаря, коли стало відомо, яке небезпека йому загрожує. Він мав 5 000 чоловік відбірного війська. Цей чоловік був налаштований проти шведів, через те, що, як кажуть, вони досить погано поводилися з ним, коли він перебував в їхньому полоні, й сподівався дорого їм помститися за їхнє загарбання.

Цар розглядав цей задум облоги зовсім інакше, ніж шведський король і Мазепа. Шануючи цього монарха, хоробрість і кращі риси якого він безмежно цінував, цар пішов на жертву, запропонувавши тому досить вигідну мирну угоду, погоджуючись повернути тому всі завоювання, за винятком Петербурга та Шліссельбурга, важливою місцевістю навколо яких шведський король мав йому поступитися.

Р. 118. – Ці пропозиції було відкинуто із звичною зухвалістю. Шведський король дав зрозуміти, що прагне позбавити царя престолу і що росіяни мають заплатити йому 30 млн на покриття військових витрат, яких він зазнав від саксонців і поляків.

Генерал Розен отримав наказ оточити Полтаву, а князь Меншиков рушив уперед з основними силами кавалерії та піхоти, щоб оточити невеличку шведську армію, яка зменшилася до 15-18 тисяч чоловік. Цього не можна визначити з достовірністю, бо не існувало ні жодного полка, ні відділення, яке було б повним. Шведи навіть не мали, якщо вже так казати, навіть артилерії. Тож доводилося атакувати редути Полтави зі шпагою в руці. Вони захопили три з них, але це коштувало їм близько 3 000 життів. Однак вони продовжували свою справу з таким завзяттям, що князь Меншиков почав непокоїтися за це місто. Ось чому він намагався надати йому допомогу. Хоча він мав багато випадків, щоб показати свою службу царю, своєму господарю та доброчинцю, те, що він зробив у цьому випадку, перевершує всі інші, оскільки ця допомога була дуже вчасною для Полтави, яка так сміливо боронилася

Р. 119. – проти нападників. Це призвело до відчайдушного рішення, яке прийняв шведський король, дати згубну баталію, яка поклала кінець цій війні та його великим проектам. Ось якою стратагемою скористався князь Меншиков, щоб мати успіх у своєму задумі та провести формування з 12 сотень чоловік до міста через болото, про яке ми вже говорили вище.

Він надіслав два загони зі своїх військ з гарматами, один вище міста, інший – нижче, й наказав їм зчинити сильний вогонь, в той час, як допоміжні загони просувалися по мосту, щоб увійти до міста. Це було вночі, тож не можна було побачити, що відбувається, а вогонь росіян був дуже сильним. Шведський король, не сумніваючись, що його війська були атаковані, вирушив сам на порятунок свого гвардійського полку, який знаходився нижче міста, й відрядив інші загони, щоб підтримати тих, хто був вище. Тим часом загони допомоги, споряджені фашинами, зробили собі міст через болото й непоміченими увійшли до міста, після чого росіяни взяли укріплений пост на іншому березі річки й почали там, коли вже наступив день, споруджувати редут з гарматами, щоб прикрити свій міст і забезпечити сполучення.

Р. 120. – Гарнізон звів зі свого боку лінію навколо своїх мурів. Все це відбувалося на виду в обложників, які не чинили жодної спроби цьому завадити.

В той час, як все це відбувалося, цар прийняв рішення закінчити, нарешті, цю війну повним розгром свого противника, оскільки, якби він коливався дуже довго, той міг би дочекатися змін, які б віддали в його владу Полтаву та владнали його справи, хоча б на деякий час. Крім того, для впевненої перемоги достатньо було тільки атакувати його. Він вже привчив свої війська тріумфувати над шведами, які вже не були здатні до свого згубного мистецтва розбивати їх у першому ж натиску. Чисельна перевага також була на боці царя. Можна згадати й про кураж, про відчай, злидні та страх в стані шведського короля.

Його війська, що складалися ще з 18 000 чоловік, були позбавлені всього: верхнього одягу, сорочок, панчіх, чобіт. Більша їх частина не мала пороху та свинцю. В них не залишалося нічого, крім шпаги та багнету. Це були два єдині засоби, які могли допомогти їм вийти з того скрутного становища, в якому вони перебували. Перемогти чи померти. Саме в той час, коли цар наказав перейти Ворсклу, щоб дати битву ворогу, вигнати його з-під Полтави та з усієї України, шведський король прийняв відчайдушне рішення

Р. 121. – дати баталію росіянам, не сумніваючись, що зможе їх настрахати своїм заходом, досить зухвалим. Як можна це назвати? Біда закону не знає. Треба було перемагати чи гинути. Помираюча слава шведського короля неминуче вимагала від нього самого наважитися на баталію, яка була невідворотною.

Шведський король переплив маленький рукав Ворскли з 30 гвардійцями, збираючись розвідати ворога й оглянути укріплення генерала Спара, котрий з 300 воїнами займав пост, поруч з яким розташувалися 10 російських полків. В той час, коли цей володар був у воді, куля пробила йому чобіт і ногу. Він не сказав нічого, чи то не бажаючи тривожити своїх людей, чи то вважаючи поранення незначним, чи то, можливо, навіть не відчувши його. Попри все, рана була серйозною. Це не завадило йому завершити те, для чого він перейшов річку. Кров рясно витікала з його чобота, вказавши на ту небезпеку, у якій він перебував. Його покваплювали піти звідси, щоб надати йому допомогу, але він не хотів. І лише, коли його нога так розпухла, що не могла залишатися в чоботі, він дозволив розрізати його на шматки. Але який же сум огорнув тих,

Р. 122. – хто був поруч нього, коли хірурги виявили, що від рани вже почалася гангрена і що врятувати його можна, лише відтявши ногу. Він наказав зробити собі глибокі розрізи, і спостерігав спокійно, подібно до глядача, як витікає чорна кров, зберігаючи ясність і силу духу, так начебто це робилося його ворогам. «Ріжте, – говорив він, тримаючи свою ногу сам. – Майте страху не більше, ніж я». Ця жахлива операція зупинила гангрену, й незабаром король перебував у тому стані, який дозволяв переносити його в ношах.

Дуже перебільшують твердість шведського короля в цьому випадку. Я особисто, не бажаючи принижувати доблесть цього героя, до якого завжди мав щиру повагу, не знаю, чи не заслуговує більше осуду, ніж похвали, те, що він так довго приховував це поранення. Адже він мав розуміти, що порятунок 20 000 чоловік, які заради нього зазнали стількох небезпек, залежить від його збереження, тож найменші речі, які можуть йому загрожувати, повинні б були здаватися йому значними. Тим більше, зважаючи на поранення, таке як це. Тому, чи не було це скоріше проявом жорстокості та відчаю, ніж стійкості та сміливості, в тому спокої, з яким він спостерігав за розрізанням своєї ноги. Ця рана, без сумніву, мала

Р. 123. – великий вплив на той розгром, що за цим слідував. Однак вона дозволила зберегти життя цьому герою, який обов’язково був би убитий у цій битві, щоб не пережити занепаду своєї слави, якби мав змогу увірватися до середовища своїх ворогів, котрі нікому не давали пощади.

Він отримав це поранення 13 червня старого стилю. Цар, перейшовши зі своїм військом через Ворсклу, зупинився за одну версту, тобто чверть льє, від шведів. Його царська величність, розташувавши кавалерію між двома перелісками праворуч, використав піхоту для будівництва ретраншементу, підсиленого гарматами, та редутів, щоб не бути зненацька захопленими шведами. 16-го [285], на світанку, ті випередили росіян, і, вийшовши зі своїх розташувань, навалилися всією своєю армією на російську кінноту з завзяттям, якого цар не очікував. Хоча кавалерія мала визначене завдання, вона була відтіснена й примушена відступати за ретраншемент до тих пір, поки інфантерія не прийшла їй на допомогу. Незабаром розпочався жахливий артилерійський обстріл з редутів, праве крило ворога було відкинуто, а генерал Шліпенбах потрапив у полон.

Під час цієї першої атаки цар

Р. 124. – відправив князя Меншикова з генерал-лейтенантом Ренцелем [286], щоб завдати удару по загонах облоги й спробувати їх вигнати з укріплень. Дорогою князь Меншиков зіштовхнувся з 3 000 чоловік з ар’єргарду правого крила, він сміливо пішов на них, перебивши одну їх частину, а інших полонивши. Прибувши до траншей, він знайшов там генерала Розена, якого й атакував з такою стрімкістю, що корпус, яким той командував, здався на милість переможця. Так відбулася перша сцена того вікопомного дня.

Ворожа кавалерія, яка трохи відступила, поєдналася з піхотою. Та вишикувалась спочатку з усіма своїми військами в повному бойовому порядку за чверть льє від нашого табору. Його царська величність також побудував вивів дві лінії піхоти з ретраншементів, залишивши третю для підтримки. Армія була вишикувана таким чином, що піхота знаходилася в середині, а кавалерія – по краях. Правим крилом командував генерал Боур, тому що генерал Ронн отримав поранення під час першого діла. Лівим командував князь Меншиков, де його присутність була дуже необхідною. Цар, маючи

Р. 125. – поряд з собою генерал-фельдмаршала Шереметєва, командував у центрі. Князь Репнін і генерал Алард, як і багато інших, були на своїх постах. Артилерію було підпорядковано наказам генерал-лейтенанта Брюса. В такому порядку вони рушили на ворога, який, всупереч всім очікуванням, зберіг мужність при наближенні нашої армії. Діло почалося з великої перестрілки з того та іншого боків о 9-й годині ранку. Наші дали залп так влучно, що ворожа армія, більше кавалерія, ніж інфантерія, були цілковито відкинуті через півгодини бою, втрати після якого в нас були дуже незначними. Шведська піхота, не маючи змоги відповісти на наш вогонь, почала відступати, переслідувана нашими зі шпагами наголо, багнетами та піками, аж до лісу, неподалік якого було взято в полон генералів Штакельберга та Гамільтона, фельдмаршала Реншильда та принца Вюртемберзького, кузена короля Швеції. Кавалерія переслідувала втікачі впродовж половини льє. По всьому полю можна було бачити лише мертві тіла. Його царська величність, який був повсюди, побачивши відступаючого повністю розгромленого ворога, віддав наказ, щоб його пощадили і особливо

Р. 126. – врятували короля, його ворога. Його величність показав у цій справі приклади не лише хоробрості, але й також свого досвіду у військовому мистецтві, мудро розташувавши свої полки, через що тільки перша лінія силою до 10 000 чоловік взяла участь у ділі. Хтось судить про цю перемогу, яка була здобута, так, як начебто шведи змогли врятуватися.

Коли доповіли його царській величності про те, що знайшли ложе короля Швеції розламаним на друзки на полі битви, він проявив надзвичайне занепокоєння долею цього володаря, про бідування якого дуже шкодував. Він дав наказ шукати його поміж мертвими, а також наказав князю Голіцину, генерал-лейтенанту гвардії, з Інгійським та Астраханським полками та генералу Боуру з десятьма кавалерійськими полками переслідувати ворога. Князь Меншиков з’єднав ці угруповання разом і очолив переслідування шведів, які з’юрмилися в один корпус і взяли шлях до Бористену, намагаючись відступити до Польщі.

Князь Меншиков захопив шведського фур’єра та кількох солдатів і дізнався від них, що армійський корпус стоїть в околицях Переволочної на березі Бористену,

Р. 127. – маючи досить вигідне розташування. Однак їм бракує всього. Вони не мають ні хліба, ні пороху, ні свинцю. А шведський король перебуває у таборі, готовий до переправи через Бористен. Цього було достатньо росіянам, щоб дати їм крила. Незабаром вони постали перед неприятелем. Але перед тим, як повідомити про те, що відбулося поблизу Переволочної, треба розглянути безпосередні наслідки перемоги.

Під час цієї битви шведський король, який довірив всю диспозицію фельдмаршалу графу Реншильду, наказав пронести себе на своєму ложі в найнебезпечніших місцях, шукаючи, ймовірно, загибелі, щоб не пережити занепаду своєї слави. Він тримав в одній руці шпагу, а в іншій пістолет, і був оточений своїми супутниками. Коли розгром його армії став всеохоплюючим, генерали, які були поряд з ним, благали його подумати про своє збереження. Терплячи всі муки світу, він погодився, щоб його посадили на коня, який за одну мить по тому був убитий пострілом.

Генерал-лейтенант Вольфсвельдт, який знаходився тут, дав йому свого коня, на якого посадили короля з великим зусиллями. Таким чином, вдалося вирвати короля з цього бойовища. Коли він від’їхав на певну відстань, його пересадили до візка, а потім до повозки генерала Меєрфельда [287], запряженою дюжиною коней. Його кавалерія згуртувалася навколо нього й супроводжувала його аж до Бористену. Він не висловлював занепокоєння ні чим, крім, хіба що, долею графа Піпера, свого прем’єр-міністра. Він відправив трьох своїх гвардійців, щоб розшукати його, але вони були вбиті чи забрані в полон.

Генерал Піпер, не бачачи жодного засобу до втечі, врятувався під Полтавою в одному редуті, зайнятому шведами. Він мав при собі кількох осіб з канцелярії та багато паперів і важливих документів. Генерали Боур і Алард мали щастя його знайти там в той час, коли він спалював свої папери, й зробити його бранцем. Тож вони заволоділи канцелярією і грошима на близько 2 млн, більша частина з яких були з Саксонії.

Шведський король, зневірившись у своєму порятунку, спробував дорогою розпочати переговори й відправив генерала Меєрфельда до царя, що висловити йому пропозиції, наведені в наступному листі [288]

Р. 130. – Я не буду детально розповідати ні про переправу цього нещасного й дуже мстивого монарха через води Бористену, ні про те, як він шукав притулку у турків. В той час, як розміщували все, що можна було перевезти на протилежний берег ріки, перебуваючи в глибокій задумі, він обернувся до Мазепи, який його не залишив і який в цьому випадку надав йому велику допомогу, й промовив: «Ах! Чому ж ми не дослухалися до порад вірного Реншильда та графа Піпера? Мазепо! Мазепо! Ти мене обдурив, але я сподіваюся, що Бог не дозволить, щоб я опинився в руках своїх ворогів».

Повернімося до Переволочної. Коли князь Меншиков досяг

Р. 131. – шведського табору, він відправив генералу Левенгаупту вимогу скласти зброю, інакше не буде пощади нікому. Той, не бачачи жодного засобу, щоб ухилитися від битви, маючи наказ короля, свого господаря, відправив генерал-майора Крейца, полковника Дукера, лейтенант-полковника Траусфетера та ад’ютанта Дугласа до князя Меншикова, щоб отримати якомога кращі умови. Особливо, щоб врятувати велике число поранених з того стану, в якому вони перебували. Ці офіцери виконали своє доручення, яке на них було покладено, так добре, що російський генерал затвердив наступну капітуляцію [289]

Р. 134. – Скоро його царська величність дізнався, що шведському королю поталанило переправитися через Бористен разом з Мазепою та кількома сотнями вершників. Він написав наступного листа генералу Гольцу.

Про прощення Петром І українських козаків і про його вимогу видачі Мазепи

Р. 138. – Бунтівні козаки скорилися, і він погодився їх пробачити за умови, що вони складуть зброю, але що наперед не буде жодної милості тим, кого знайдуть озброєним на полі бою. В той же час він обіцяв 10 000 рублів тому, хто видасть йому старого Мазепу, мертвого чи живого.

Про польсько-українсько-татарський похід
в Україну в 1711 р.

Р. 257. – Потоцький, козаки Орлика та султан-калги просувалися вздовж Бористену. Вони поширювали всюди маніфести шведського короля, султан-калги і того ж Потоцького. Але все це не справляло належного ефекту. Однак, не знаходячи жодного опору, оскільки війська перебували навпроти Дністра та Молдавії, вони дійшли до Немирова, що вище Брацлава по цей бік Південного Бугу (Bog), і навіть далі, звідки після кількох сутичок та отримання викупу з цього краю вони відійшли до Білої Церкви. Потоцький і татари здійснили три приступи на цю фортецю. Вони втратили тут багато людей перед тим, як заволодіти містом. Однак замок оборонявся аж до підходу князя Голіцина, який відігнав цих мародерів, вбивши більше 5 000 чоловік, відбив здобич та визволив з полону невільників. 500 росіян стримували в білоцерківському замку зусилля 37 000 чоловік й убили з них більше 4 000 тисяч. Ця військова експедиція князя Голіцина їх розвіяла та змусила Потоцького повернутися до Туреччини.

Про тривогу в Україні в 1715 р., спровоковану Портою, у зв’язку з можливим наступом татар, і відправлення сюди царських військ

Р. 365. – Отримавши звістку, що татари заметушилися, його царська величність наказав своїм військам вирушати до України, щоб посилити ті, які вже тут перебували поряд з фортецями у Києві, Чернігові та Полтаві. Таким чином, цей монарх намагався захистити всю цю країну. Проте це була лише фальшива тривога й вона не принесла росіянам того клопоту, на який розраховували османи.

Про нову можливість татарського нападу на Україну в 1716 р. і посилення тут оборонних заходів

Р. 374. – На початку того року [1716 р. – Є. Л.] цар, який боявся, щоб під тиском турків татари не втрутилися в справи Польщі й не з’явилися на його кордонах, надіслав наказ генерал-майору Вейсбаху, котрий провів літо поблизу Києва, а осінь у Стародубі, виступати з шістьма драгунськими полками нижче Воронежа на Дон, щоб спостерігати за пересуваннями у татар. В той же час він наказав запорозьким козакам [290] і татарам, які знаходилися під його владою, бути готовими виступати за першим же наказом.

Nestesuranoi Iwan. Memoires du regne de Pierre le Grand, empereur de Russie, pere de la patrie, etc. etc. etc. Nouvelle Edition augmentée. – Amsterdam: Chez les Wetsteins & Smith, 1740. – Т. 3. – 452 p.


Примітки

263. Жан Руссе де Міссі (1686-1762), французький історик і літератор, який мешкав у Голландії. Прізвище «Nestesuranoi» є анаграмою його справжнього імені «Jean(n) Rousset». Ім’я «Іван Іванович» походить від дублювання французького імені Жан, що мало б надати російськості твору Руссе де Міссі.

264. Це місто розташоване на Бористені в 11 льє нижче Києва, навпроти Переяслава (примітка з оригінального французького тексту).

265. Автор вважає Лжедмитрія справжнім царевичем.

266. Мається на увазі Земський собор у жовтні 1653 р.

267. Цікава та промовиста історична помилка, Москва ніколи не володіла до цього Києвом, однак московські царі проголошували себе самодержцями всієї Русі, тож завжди претендували на Київ, як стародавню столицю Русі й місце головних православних святинь.

268. Les Kosaks Zaporoski (примітка з оригінального французького тексту).

269. Це місто розташоване на південній окраїні України на Тясьмині (Teszuim), який впадає у Дніпро поблизу Крилова (примітка з оригінального французького тексту).

270. Це одне з найголовніших козацьких міст на Дніпрі в 30 льє від Києва (примітка з оригінального французького тексту).

271. Це місто розташоване на Дніпрі у місті впадіння річки Рось в 20 льє від Києва (примітка з оригінального французького тексту).

272. У Нижньому Поділлі у кількох льє від Брацлава (Braklow) (примітка з оригінального французького тексту).

273. У тій же провінції в 20 льє на схід від Брацлава (примітка з оригінального французького тексту).

274. Казимир-Ян Сапега (1637 або 1642-1720), польський дипломат.

275. У примітках подано текст цього трактату латиною.

276. Цей титул носить султан-спадкоємець, подібно як у Франції називають його дофіном, а в Англії принцем Уельським (примітка з оригінального французького тексту).

277. Очевидно, Долгоруков.

278. Йдеться про Бахчисарайський мирний договір 1681-го року.

279. Іван Федорович Волинський, воєвода київський; окольничий (з 1681), боярин (з 1683).

280. Місто у Курській області в Росії.

281. «Мемуари шевальє де Божо, які містять його подорожі до Польщі» (примітка з оригінального французького тексту).

282. Це місто на річці Бог (Південний Буг) на Поділлі» (примітка з оригінального французького тексту).

283. Якуб-Жигмунд Рибинський (?-1725) і Людвік-Костянтин Потій (1664-1730) належали до табору противників Лещинського.

284. Як зазначалося вище, на нашу думу, очевидно, село Микілка (Ніколка) Котелевського району на Полтавщині.

285. Полтавська битва відбулася 27 червня (8 липня) 1709 р. Дата, вказана автором, помилкова.

286. Самуїл фон Ренцель (?-1710), найманець на царській службі.

287. Йоганн-Август Меєрфельд (бл. 1665-1749), граф, активний сподвижник Карла ХІІ.

288. Р. 128-130. – текст листа Карла ХІІ Петру І.

289. Р. 131-132. – текст капітуляції з шести пунктів.

290. Вочевидь, йдеться про козаків Гетьманщини.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 244 – 271.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 389

Модифіковано : 8.10.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.