Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст. очима французьких сучасників / Жан-Бенуа Шерер (1792)

Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст.
очима французьких сучасників

Жан-Бенуа Шерер (1792)

Луняк Є.

Відображення української дійсності та минувшини в «Цікавих і секретних анекдотах про російський двір» Жана-Бенуа Шерера (1792)

Про диких качок і гусей, які восени відлітають до теплих країв і повертаються навесні до своїх обійсть

Всім відомо, що домашні качки та гуси часто слідують за своїми дикими сородичами, чуючи їхні крики, коли ті здійснюють свої перельоти. Але про це зовсім не турбуються у Малій Росії. Коли наближається зима, тут немає жодної потреби клопотатися з цього приводу. Тут не потрібно їх закривати до приходу гарної погоди, а треба дозволити птахам улетіти, щоб перезимувати. З першим початком холодів ці птахи збираються докупи і відлітають у теплі краї. Навесні вони повертаються до Малої Росії, й кожен з них вірно прилітає до того двору, звідки відлетів. Цей факт мені одностайно підтвердили всі місцеві землевласники. Можливо, частина тих диких гусей і качок, які зимують в наших краях, є саме вихідцями з України.

[Schérer Jean-Benoît]. Anecdotes intéressantes et secrètes de la cour de Russie, tirées de ses archives; avec quelques anecdotes particulières aux différens peuples de cet empire. Publiées par un voyageur qui a séjourné treize ans en Russie.– Londre-P.: Chez Buisson, Libraire, 1792. – T. 1. – ХІІ+227 p. – Р. 134.

Переказ анекдоту про образу Петра І однією польською дамою у зв’язку з наказом того випалювати все на шляху шведів

Р. 123. – Карл ХІІ залишив Саксонію й на чолі новоствореної та переоснащеної повністю армії, перетнувши Сілезію, пішов на Польщу та Україну. Цей марш викликав велике занепокоєння у царя, який дав наказ палити поселення й усе, що могло б бути використаним для провізії противником, щоб перетворити на пустелю ті місця, через які той мав проходити. Виконання цього жахливого наказу спричинило поміж поляків і українців найнестерпніше горе. Мадам Старостін (Starostin) [очевидно, дружина польського старости – Є. Л.] йому сказала настільки чуттєво, наскільки й щиро, що, таким чином, він прирікає тисячі поляків і навіть своїх власних підданих на великі муки. Він, почувши, зовсім не засмутився через криваві натяки на свою адресу. Коли вона припинила гірко плакати, він холодно відповів: «Мадам, немає жодних інших засобів зупинити ворога, я не можу інакше виграти час, ніж відрізавши його

Р. 124. – від запасів продовольства. Сенс війни невідворотно вимагає мене піти на ті збитки, які вас лякають». Спантеличена такою мораллю та особливо тією холоднокровністю, з якою він це казав, мадам Старостін йому відповіла: «Я добре зрозуміла, що ви бажаєте наслідувати одного з наших польських дворян, який, щоб помститися своїй дружині за невірність, яскраво уявляв собі як він відрізає свої г.[еніталії – Є. Л.]».

Про недбалість у збереженні в Росії та Україні старовинних манускриптів

Р. 126. – Росія зазнала непоправної втрати, коли в пожежі згоріла відома київська бібліотека. Петро І, дізнавшись про це горе, не міг утриматись від сліз. Бібліотеки, розміщені у кількох монастирях, володіють величезними книгосховищами. Я гортав в одному з них, на честь святого Якова на Валдаї, сторінки багатьох манускриптів, що дають багато свідчень про Лжедмитріїв та негаразди, які вони спричинили. Старовинна церква в місті Володимирі на Волині приховує в собі найкоштовніші пам’ятки. Тут можна побачити угоди, укладені поміж найдавнішими руськими володарями, договори про розподіл майна та історичні записи, писані руською мовою чи скоріше есклавонською. Але, на жаль, дуже мало освічених людей зараз є здатними прочитати й, що головне, зрозуміти це. Величною справою Катерини ІІ став би порятунок цих скарбів від знищення, яке неодмінно їм загрожує, якщо вони залишаться

Р. 127. – й надалі в руках ченців.

Про використання в українському побуті гірчака, чи споришу

Р. 133. – В степах України росте певний сорт трави, що називається polyganum minus [мається на увазі гірчак, або спориш – Є. Л.]. Наприкінці червня виривають його корінці, вкриті червами, що мають овальну форму й одразу затвердівають, якщо опиняються на відкритому повітрі. Їх продають ложками купцям. Потім їх розтирають, і вода, у якій їх розмішують з квасцями, набуває чудового малинового кольору. Жінки-козачки фарбують у нього свої нитки. Купці з Великоросії його купують, щоб розфарбовувати обличчя своїх землячок, таке собі кокетство, яке практично не відоме між жінками Малоросії.

Припущення про те, що колись фіни та лопарі населяли Україну

Р. 241. – Фіни та лопарі, як можна про це здогадуватися з руських літописів, колись населяли Україну. Є всі підстави вважати, що вони є однією з колоній гунів, які після переходу через Дунай розвіялися по цьому краю світу й мешкали тут задовго до народження Ісуса Христа. Ця колонія, кажуть, зберігала впродовж більш ніж двох тисячоліть свою материнську мову без жодного змішення.

[Schérer Jean-Benoît]. Anecdotes intéressantes et secrètes de la cour de Russie, tirées de ses archives; avec quelques anecdotes particulières aux différens peuples de cet empire. Publiées par un voyageur qui a séjourné treize ans en Russie. – Londre-P.: Chez Buisson, Libraire, 1792. – T. 3. – 307 p.

Про ліквідацію Запорозької Січі в 1775 р., побут запорожців і грамоту про прийняття до Кущівського куреня генерал-лейтенанта Н. [очевидно, Грицька Нечоси-Потьомкіна]

Р. 134. – Козаки або запорожці (Saporoviens ou Saporogues), від яких сьогодні не залишилося й жодного сліду, проживали поблизу дніпрових порогів. Наміри, здійснені Росією, щоб стерти їх зі списку народів, і саме виконання даного задуму, викликали повне захоплення, якщо не філософів, то, принаймні, теоретиків у політиці. Для цього були використані дві армії, що складалися з усіх полків, які поділили на дві частини під керівництвом двох генералів. Одна в Бендерах, а інша – в Криму.

Р. 135. – Ніхто в світі не знав про їхнє призначення. Лише їхнім керівникам був відомий цей секрет. Солдати вірили, що їх поведуть на облогу Очакова. Два воєначальники розташували свої полки з боку України так, щоб відрізати шлях тим козакам, які захотіли б утекти звідси. Укріплений підрозділ вирушив у похід на їхнє головне місто, яке, насправді, було лише великим селищем. Був схоплений отаман (Attaman) і його секретар, яких відправили до Санкт-Петербургу. Місцевим мешканцям був даний єдиний вибір, або вступити на службу до російського війська, або залишитися в своєму краї, покинувши свій звичний спосіб життя, надзвичайний і не зовсім людський. Ті, хто не мали власності у 500 рублів, були змушені стати селянами й тяжко працювати на землі, а отже, перейти від безмежної свободи до найтяжчого рабства. Ті ж, хто мали власність більше, ніж 500 рублів, зайнялися комерцією. Багато хто з них вже були одружені й вели

Р. 136. – осілий спосіб життя. Інших розподілили по ділянкам землі або ж використовували для інших цілей. Їхні старшини (Starchines) або найстарші люди стали наглядачами і сформували особливий рід знаті поміж них. Ця революція, яка знищила традиційний лад і навіть сам народ запорожців, була проведена без жодного пострілу і без жодної краплі крові. Ця прекрасна країна почала освоюватися в цей час, і сьогодні вкрита великими селами.

Ця нація чи орда приймала в своє лоно всіх тих, хто хотів до неї приєднатися й обіцяв слідувати її звичаям. Російські генерали та нижчі офіцери (які не були ще одружені) були до неї прийняті. Їм відправлялися підтверджувальні листи про їхнє прийняття, писані російською мовою, а також квартальна зарплатня, що складалася з кількох копійок. Винагорода чи оплата листоноші перевищувала цю зарплату, що отримували козаки-росіяни. Я бачив одну з таких грамот,

Р. 137. – де було написано: «Його високість генерал-лейтенант Н… [Нечоса – ? – Є. Л.], лицар і т. д., прийнятий на його прохання, відправлене до ватажка, до товариства козаків запорозьких, називаємих низовими, й був записаний до його реєстрів і буде віднині завжди розглядатися як один з його членів. На засвідчення чого йому про це й вручаємо грамоту козака-запорожця, що належить до війська низового та товариства Кущівського (la communauté Kusovienne), з підписом і печаткою війська запорозького низового. Видано військовою канцелярією 26 вересня 1773 р.

Кошовий війська козацького запорозького низового, затверджений його імператорською величністю. Підпис «Петро Калнишевський» (Signé Pierre Kalnischewski)». Слідом за цим підписом містилися підписи старшин.

Р. 138. – Печать являла собою зображення козака з шаблею в одній руці та списом в іншій, з рушницею, що висіла на ремені, та пістолетами за поясом, а також містився напис: «Печать славного війська низового».

Ці люди мають звичай варити білугу чи осетрину, завдяки такій традиції, вони застерігаються від паразитів. Ці дві риби живуть у Волзі. Перша має 8-10 п’ядей довжини. Друга – має приблизно таку ж будову, але значно біліша від нашого осетра. І та, і інша значно смачніші від нашого осетра. Коли вода, в якій вариться осетрина, починає кипіти, вона щедро вкривається жиром. Козаки натирають цим жиром свої нові сорочки, і роблять так постійно, поки їх використовують.

Їхні житла називаються курені (Kurènes) і складаються з чотирьох чи п’яти кімнат, викопаних в землі, що мають дерев’яний дах, також вкритий землею.

Р. 139. – Вони не мають звичаю використовувати ні замків, ні запорів. Крадіжка тут розглядається, як найтяжчий злочин. Він тут карається якнайсуворіше і є дуже рідким.

Чужинець, зайшовши до куреня, може тут їсти й пити скільки забажає. Але він не зможе запастися тут провізією, й наступного дня йому нічого не лишається, як навідатися до іншого куреня.

Коли запорожець знаходив якусь загублену річ, він мав, за звичаями цієї країни, повісити її на високу жердину перед куренем на три дні. По завершенню цього терміну, якщо ніхто не оголошувався її власником, він міг забрати її собі. Невиконання цієї формальності спричинило б для нього найсуворіше покарання. Утримання чужого майна, так само як і крадіжка, є великим злочином. Винного прив’язували до стовпа посеред великої площі. Клали поблизу нього величезну кількість кийків. Кожен,

Р. 140. – хто підходив, у відповідності до традиції, брав один з них і завдавав трьох ударів, після чого йому давали кухоль оковитої (après quoi il lui présentoit un verre d’eau de vie) і кричали: «Пий, с… сину» (en lui criant: bois, fils de p…).

Козаки не терпіли жодної жінки поміж собою. Якщо якась з них потрапляла сюди з необережності чи іншої причини, вони її вбивали. Щоб поповнювати свою країну, вони робили набіги як на Польщу, так і на Росію, звідки приводили молодих хлопців.

Коли хтось з них залишав свій курінь, він втрачав ім’я козака. Його називали тепер не інакше як «гайдамак» (Haidamak), тобто «розбійник з великої дороги», й насправді, всі ці дезертири були достойні такого епітету. Поляки, на яких вони робили свої набіги, боялися їх надзвичайно.

Вони носили на маківці голови оселедець, який за формою нагадував стрижень пера. Саме такий знак обов’язково вирізняв козака-запорожця.

Р. 141. – Решта голови виголювалася. Якщо хтось виривав оселедця в іншого, сплачував штраф п’ять рублів.

Вони сповідували грецьку релігію.

Ця орда складалася з 50-60 тисяч осіб.

Про солевидобування в Бахмуті

Р. 141. На східному березі річки Бахмут, в окрузі навколо міста з такою ж назвою, знаходиться гора, наповнена білого та чорного мармуру, подібного до найкращого італійського мармуру. Можна було б з цих шматків побудувати три таких міста, як Бахмут. На південь від цієї гори повітря стає таким чистим і блискучим, немов би тут попрацював різець митця. Верхівка складена лише з гіпсу, внизу тальк найрізноманітніших кольорів та синя глина, відзначена характерними частинками гірської солі. В 20 верстах від Бахмута знайшли прекрасне земне вугілля, яке використовували

Р. 142. – в сусідніх солеварнях; намір безплідний, оскільки тут не знають способу такого виробництва. Тут немає нестачі деревини навколо солеварень, якщо, звичайно, непередбачливість не призведе до втрати цього ресурсу. В 8 верстах від міста є дубовий ліс, де ростуть дуже високі буки та сосни, які можуть бути використані для солеварень впродовж багатьох століть. Менше ніж за двадцять років можна передбачати руйнування даного способу, який не залишить тут жодного сліду від того лісу, що був у цьому місці. Якщо раніше в’язанка дров коштувала в Бахмуті 4 рублі, то зараз, коли тут почали виробляти сіль, вона коштує вже 15 рублів.

Про прагнення Мініха стати українським гетьманом через посередництво Бірона

Р. 183. – Мініх дуже розраховував на ті послуги, які він надавав Анні на початку її правління. Він також сподівався, через свої сліпі амбіції, усунути фаворита, котрий був абсолютним господарем думок цариці, й уявляв собі її подяку, яка є тією чеснотою, що з легкістю виконується правителями. Також він покладався й на слово Бірона, що стане гетьманом козаків, проте ніколи не став їм…

Р. 233. – Фельдмаршал Мініх, скориставшись цими заворушеннями серед калмиків та українців, котрі бентежили Бірона, вимагав від нього так наполегливо, як ніколи, призначити його гетьманом козаків. Регент ухилявся й вичікував.

Про землі запорожців

Р. 261. – Козаки запорозькі володіли дніпровськими островами, починаючи від Кільчені (Kelshin) аж до Кам’яного Затону (Kamennoi-Sadon). Вони поширювали свої володіння інколи навіть до Кізи-Кермена. Тож вони займали всю територію, що розтяглася від Синіх Вод (Sinie-Wody) вздовж Бугу до Інгула та Інгульця. Вони мали три міста: Гард (Gart) –

Р. 262. – на Бузі за Синіми Водами, Самару (Samara) – у витоці річки з такою ж назвою та Стару Січ (Staraja Seez), розташовану на одному з островів Дніпра. Також ще поляки свого часу побудували фортецю Кодак (Kudak) в 16 верстах від Самари перед порогами на західному березі Дніпра. Після Карловицького миру в 1701 р. росіяни побудували й собі фортецю в Кам’яному Затоні на невеличкій відстані від витоків Кінської Води (Konskaja-Wody) в 3-4 верстах від Старої Січі. Обидві ці фортеці були побудовані з наміром приборкати запорожців, а також настрахати турків і татар, які часто навідувались до цих країв. Від міста Гард залишилася лише церква, яку часто навіщали козаки в мирний час (коли спалахувала війна, вони відходили вглиб або до іншого краю своєї території). Кодак був зруйнований самими козаками під час повстання Хмельницького (Chmelnizki),

Р. 263. – в минулому столітті. Тут можна побачити сьогодні хіба що укріплення у вигляді досить правильного квадрата. Стара або колишня Січ була повністю зруйнована росіянами після битви під Полтавою (1709). Нова Січ (Novaja Seez), розташована на одному з островів Дніпра в кількох верстах від островів Осипра (Osipra) та Підпільного (Podpolna), являла собою велике селище чи навіть четверте місто запорожців, що мали тут церкву та великий склад, які використовували спільно. Від інших тридцяти восьми розсіяних поселень навряд чи можна знайти зараз сліди.

[Schérer Jean-Benoît]. Anecdotes intéressantes et secrètes de la cour de Russie, tirées de ses archives; avec quelques anecdotes particulières aux différens peuples de cet empire. Publiées par un voyageur qui a séjourné treize ans en Russie. – Londre-P.: Chez Buisson, Libraire, 1792. – T. 4. – 306 p.

Про утворення в Україні нових регулярних полків Катериною ІІ замість традиційних козацьких

Р. 54. – Всі ці гусарські полки отримали повністю нову організацію, яка є менш дорогою, й були перетворені на регулярні військові частини. Також і для українців (les Ukrainiens), які утримували раніше певне число козаків і брали на себе частину витрат, надійшло полегшення від такої контрибуції,

Р. 55. – від чого вони дуже виграли. На Україні було засновано кілька регулярних полків, для утримання яких провінція сплачує визначений податок.

Про міцне дерево таволгу

Р. 125. – В полях і степах Малої Росії та України зустрічається певний вид дерев, що називається «таволга», стовбур яких, маючи надзвичайну міцність, не перевищує 12 ліній у діаметрі [приблизно 27 см – Є. Л.]. Він не плаває по воді, подібно до інших дерев. Він є таким твердим, що треба докласти великих зусиль, щоб зрубати його. Місцеві мешканці кажуть, що це дерево набуває ще більшої міцності, якщо на нього потрапляє кінська сеча, коли вони б’ють коней чи спонукають їх хлистами.

[Schérer Jean-Benoît]. Anecdotes intéressantes et secrètes de la cour de Russie, tirées de ses archives; avec quelques anecdotes particulières aux différens peuples de cet empire. Publiées par un voyageur qui a séjourné treize ans en Russie. – Londre-P.: Chez Buisson, Libraire, 1792. – T. 5.– 287 p.

Про таємне одруження Єлизавети Петрівни з Олексієм Розумовським і про княжну Тараканову

Р. 91. – Є твердження, досить поширене в Росії, що вона [Єлизавета Петрівна – Є. Л.] таємно одружилася

Р. 92. – з графом Олексієм Григоровичем Розумовським (Alexis Gregoriewitsch Rasumoffsky), обер-єгермейстером, який мав на собі її надзвичайну милість, котра його супроводжувала завжди і впадала в око людям, як доказ великого почуття. Я бачив їх одного разу, коли вони виходили разом з придворного театру. Було дуже холодно. Вона йому поправила шапку на голові і ретельно поправила одяг, щоб захистити від морозу. Він жив в Анічковому палаці, який вона йому подарувала і який після її смерті повернувся короні. Одна знаменна річ, теперішня імператриця подарувала його князю Потьомкіну… Кажуть також, що месьє Тараканови та княжна, їхня сестра, були дітьми Єлизавети та Розумовського…

Р. 93. – Княжна переїхала до Італії. Під час війни 1770 р. проти турків граф Олексій Григорович Орлов, адмірал флоту, був відправлений до Архіпелагу. Він познайомився з нею і часто відвідував її. Якось він запросив її повечеряти на борту свого корабля, запевнивши, що тут будуть кілька італійських вельмож, яких вона знає як своїх друзів і які складуть їй компанію. Вона піднялася на корабель, але яке ж було в неї здивування, коли вона не побачила тут нікого й одразу зрозуміла, що стала полонянкою росіян! Були підняті вітрила, й корабель вирушив до Петербурга. Вона була одразу зачинена у фортеці, й ніхто не мав права говорити з нею. Ця акція здобула такий розголос в Італії, що Орлов не зміг би сюди сунутися безкарно.

Про Кирила Розумовського

Р. 93. – Граф Кирило Розумовський (Cyrille Rasumoffsky) в той час, коли його брат став фельдмаршалом і відігравав одну з найважливіших ролей в Росії, прибув з глибин України, своєї батьківщини, до Санкт-Петербурга з триструнною гітарою [очевидно, мається на увазі кобза – Є. Л.], поширеною серед українців. Він швидко зрозумів, що, за підтримки свого брата, він легко здобуде успіх. Єлизавета його призначила командувачем гвардійського Ізмайловського полку та гетьманом малоросійського козацтва (Hettmann des Cosaques de la petite Russie). Ця остання посада була у нього забрана теперішньою імператрицею, яка фактично прибрала ці обов’язки в свої руки, але залишила повне утримання для свого попередника аж до його смерті [463]. Він був також президентом Академії наук і мистецтв, але відмовився від цієї посади зі сходженням на престол Катерини ІІ. До того ж він був кавалером орденів святого Андрія, святого Олександра Невського, святої Анни та польського Білого Орла…

Р. 103. – Щоб знати все, що відбувалося у великого князя [Петра Федоровича – Є. Л.], Бестужев об’єднався з гетьманом Кирилом Григоровичем Розумовським (Hettmann Cyrille Gregoriewitsch Rasumoffsky). Він порадив йому всіляко годити тому, щоб отримати його найближчу довіру. Розумовський послідував цій пораді, і, використовуючи найнижче підлабузництво, підкорив серце князя, який не міг вже провести жодного дня, щоб не бачити його. Бажає випити келих оковитої, треба, щоб гетьман пив разом з ним.

Р. 104. – Петро інколи глузував над його народженням (Розумовський народився селянином в Україні), над його грибами, які той збирав у дитинстві, над його приїздом до Росії з балалайкою (balaleiga), триструнною гітарою, тощо. Різноманітні глузування та приниження призводили лише до того, що гетьман почав забувати благодіяння князя і схилятися до помсти та невірності.

Інцидентом, що переповнив чашу терпіння проти великого князя, стала неприхована претензія Гудовича [464], князівського генерал-ад’ютанта, на посаду гетьмана Малої Росії (Hettmann de la petite Russie). Це також була батьківщина Гудовича. Петро підтримував цю вимогу, і Гудович сподівався рано чи пізно посісти це місце. Розумовський з того часу твердо вирішив вступити у змову проти свого «брата та доброго друга» (цими іменами між собою називав себе сам Петро).

Р. 105. – Таємні зібрання, на яких обговорювалося скинення майбутнього імператора, відбувалися в одному з будинків Розумовського поблизу Кам’яного Носу. Бестужев, Розумовський, Марія Щеглакова та княгиня Дашкова були керівниками цих таємних нарад.

Про конфлікт між великим князем Петром Федоровичем, майбутнім імператором, та Олексієм Розумовським

Р. 195 – Будучи ще великим князем, він [Петро ІІІ – Є. Л.] надіслав Розумовському,

Р. 196. – одному з наймогутніших царедворців, у день його народження сокиру на подушці з червоного сатину, щоб показати, що його може очікувати, коли князь зійде на трон. Але, ставши імператором, він був дуже далеким від спроб мститися за свої кривди, й граф розділив з усіма ту любов, яку Петро дарував усім своїм підданим…

Р. 197. – Обер-єгермейстер Олексій Григорович Розумовський (Alexis Gregoriewitsch Rasumoffsky), фаворит покійної імператриці, був дуже занепокоєний через немилість нового володаря на свою адресу, тому сказався хворим. Імператор, побачивши якось його брата за столом, запитав того про новини, той відповів,

Р. 198. – що його брат тяжко хворіє й мусить залишатися в спальні. Петро, обернувшись, сказав одному зі своїх офіцерів: «Підіть і запитайте від мого імені у обер-єгермейстера, як він себе почуває». Офіцер повернувся через кілька хвилин (бо Розумовський завжди мешкав у тих апартаментах, які відвела йому Єлизавета в імператорському палаці) і відказав, що «пан обер-єгермейстер припадає до ніг його величності, і низько кланяється за ті милості, які той йому зробив, і зможе прийти вже за кілька днів». Офіцер щиросердно додав, що за цю місію, той подарував йому тисячу рублів. Це, насправді, була радість і звільнення цього придворного від того надмірного страху, який він переживав через немилість. Тисяча рублів викликала сміх у імператора та його гостей.

Про київські печери

Р. 256. – Підземелля Києва приховують величезну кількість ікон і статуеток всіх найсвятіших і найповажніших поміж іншими людей. Богомольці, які приходять сюди, ставлять їм свічки. Перед кожною фігурою є свічка, вага якої відповідає важливості та достоїнствам святого. Бідняки, які не можуть обійти всю цю анфіладу, роблять підношення проскурками, замість воску. Одна частина їх з’їдається попами, а решта – продається ними, як реліквії, що набули великої цінності, оскільки одного разу вже пройшли через їхні руки. Зображення святих завжди прикрашені гірляндами з цих хлібців.

[Schérer Jean-Benoît]. Anecdotes intéressantes et secrètes de la cour de Russie, tirées de ses archives; avec quelques anecdotes particulières aux différens peuples de cet empire. Publiées par un voyageur qui a séjourné treize ans en Russie. – Londre-P.: Chez Buisson, Libraire, 1792. – T. 6. – 281 p.


Примітки

463. Кирило Розумовський помер у 1803 р., за десятиріччя після виходу даного твору.

464. Андрій Васильович Гудович (1731-1808), син генерального підскарбія, таємного радника Василя Андрійовича Гудовича (1713-1764), військовий і політичний діяч, улюбленець Петра ІІІ, якому пророкували гетьманство після Розумовського.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 437 – 446.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 42

Модифіковано : 6.07.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.