Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст. очима французьких сучасників / Клод де Рюльєр (кін. 18 ст.)

Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст.
очима французьких сучасників

Клод де Рюльєр (кін. 18 ст.)

Луняк Є.

З мемуарів французького літератора, історика та дипломата Клода-Карломана де Рюльєра [343]

Про Кирила Розумовського

Цей граф Розумовський був простим козаком, який з найменших низів, в яких він вів своє життя, раптово піднявся, завдяки шлюбу свого брата з покійною імператрицею, до такої найвищої милості, що заради нього навіть було відновлено посаду гетьмана, тобто суверенного начальника козаків. Цей чоловік, наділений колосальною вродою, тримався подалі від інтриг і всілякого подібного роду справ. Його присутність була бажана при дворі, а імператор трактував його як фаворита та улюбленця народу, бо посеред цих почестей і пишноти, простота його поведінки дозволяла думати, що він жодним чином не забув про своє походження.

Rulhière Claude Carloman de. Histoire, ou Anecdotes sur la révolution de Russie en l’année 1762. – P.: Chez Desenne, an V (1797). – XXIV+186 p. – Р.62-63; Rulhière Claude Carloman de. Histoire, ou Anecdotes sur la révolution de Russie en l’année 1762 // Rulhière Claude Carloman de. Histoire de l’anarchie de Pologne et du démembrement de cette République. – P.: Chez H.Nicole et Desenne, 1807. – T. IV. – 431 p. – Р.325-326.

Про зустріч з козаками-мазепинцями, що перебували у володіннях кримського хана, напередодні Семирічної війни французького дипломата графа де Брольї [344]

Граф де Брольї (le comte de Broglie) знайшов у далеких закутках на узбережжі Чорного моря давніх компаньйонів Мазепи, цього старовинного та нещасного повстанського ватажка в Україні, і завдяки їм налагодив секретну кореспонденцію з незадоволеними людьми з козацької нації.

Rulhière Claude Carloman de. Histoire de l'anarchie de Pologne et du démembrement de cette République – P.: Chez H.Nicole et Desenne, 1807. – T. I. – LXXVI+346 р. – Р.232.

Про козаків і гайдамаків

Р. 84. – Поблизу тих країв, де гриміла слава конфедерації, на сході Польщі, живе найогидніший з народів, якщо можна дати ім’я народу наброду розбійників з усіх націй, що тікали переважно від кари (Près des contrées où la confédération avait éclaté, vers l’orient de la Pologne, habite le plus exécrable des peuples, si on peut donner le nom de peuple à un ramas de brigands de toutes les nations, échappés la plupart au supplice). Вони скупчилися в недоступних місцях,

Р. 85. – посеред порогів Бористену, у 50 льє від Києва за течією ріки. В первісні часи грецької імперії, ці острови вже були відомі, як лігвище піратів; і це дике житло посеред уривчастих скель, в які завжди ударяє вода, що мчить через пороги, вже саме по собі робило черствішим людину, хоч би і найм’якішого норову. Воно могло б з достатком харчувати своїх диких мешканців, бо має великий простір для пасовиськ, полювання та рибальства. Однак вони надають перевагу жити з грабежу всіх сусідніх країн. Колись вони спускалися до гирла Бористену, обпливали всі береги Чорного моря, грабуючи міста та містечка, і часто поширювали жах аж до самого Константинополя. Найпершими законами, відзначеними в них впродовж багатьох століть, було сповідувати грецьку релігію та, з незапам’ятних часів, не мати жодної жінки. Вони постійно поповнювали свої ряди, більшою мірою через притік нових злочинців, ніж через багатьох дітей, котрих вони забирали під час своїх набігів, щоб виховати їх за своїми звичаями. І, що є найбільш прикметним, так це те, що ця дивна республіка утворилася навпроти того

Р. 86. – берегу, де перекази розташовували місцеперебування амазонок.

Жахливі події, про які ми повинні розповісти, змушують нас довести до кінця знайомство з цим огидним збіговиськом розбійників. Тому ми додамо сюди також кілька деталей.

Їхнє майно та награбована здобич є спільними. Вони живуть разом у просторих халупах. Жодна обіцянка їх не прив’язує до цього товариства, вони його залишають, коли захочуть. Однак, коли вони живуть поміж своїх товаришів, їм абсолютно заборонено читати та писати. Лише один спільний офіцер має на це право. Всі папери мають передаватися тільки йому. У випадку порушення, він є повноправним суддею саме за цей вид злочину. Коли турки підкорили собі всі сусідні країни, ці острови, що завжди залишалися притулком безкарності, перетворилися на прихисток незалежності; і релігійне завзяття поєдналося з любов’ю до піратства. Вони не приймали більше до себе нікого, крім тих, хто слідував грецькій релігії, що принижувалася у країнах, які потрапили під владу турків. Вони присягалися померти за свою віру. Тим більше, що, будучи людьми забобонними, вони вірили, що зможуть фанатичним старанням спокутувати всі свої злочини.

Р. 87. – Саме на цих островах, залюднених напливом розбійників, два століття тому з’явилася козацька нація тоді, коли більша частина цих людей, збагачена здобиччю та відчуваючи потяг до жіночого товариства, захопила землі у долинах, де протікає Бористен, й одружилася в польських містах і володіннях польської шляхти. Це відбулося також саме в той час, коли польська знать розпочала освоювати береги цієї ріки, що раніше були пустельними, широкими рівнинами, відомими під назвою України, і які страх перед набігами татар змусив залишити на багато століть. Далі розпочалися суперечки між поляками та цією новою нацією, що відбувалися з моменту її виникнення. Король Стефан Баторій намагався встановити тут якусь дисципліну та закони, які підтримували багато років на благо обох націй. Однак мешканці порогів завжди розглядалися як перші громадяни цього нового народу, для якого вони справді стали родоначальниками. Вони мали перший ранг у війську, головний вплив на радах і виборах капітан-генерала чи гетьмана (l’élection du capitaine-général ou hetmans).

Р. 88. – Вони єдині мали право вибирати свого окремого гетьмана. Однак польські сеньйори та управителі королівських маєтків, звиклі трактувати селян як рабів, не визнавали жодного іншого стану між кріпаками та панами й намагалися примусити козаків до такого ж рабства. Вони прагнули покласти на них ті ж самі повинності, що й на польських селян, та змусити відробляти таку ж панщину. Євреї, які в усі часи отримували дохід з маєтків польської шляхти, прагнули збільшити своє багатство за допомогою різного виду оренди.

Козаки часто повставали. Відраза, яку неосвічені християни мають проти юдеїв, була посилена ненавистю через ці побори. Кожного разу вони розпочинали свої повстання різаниною всіх євреїв. Вони також часто чинили перешкоди поверненню власників маєтків до своїх земель, де відбувалися розправи над тими. А, коли більш чисельна армія збиралася їх атакувати, вони втікали на острови.

За кілька років до утворення цього козацтва в Україні поляки були змушені дати зброю селянам сусідніх провінцій, щоб ті могли убезпечити себе

Р. 89. – від нападів татар. Більша частина цих селян приєдналася до козаків. Прагнення такої ж свободи, та ж сама релігійна завзятість, змушували їх в минулому столітті спільно вступати в бій з польською шляхтою. Навіть ті, що не підіймали зброю разом з козаками, приховували їхні переміщення, подавали їм свідчення; одним словом, останні завжди були в фаворі в усіх селян цих країв. Нарешті, після довгих війн, одна частина цих козаків залишилася під польським домінуванням, де постійно силувалася до домашнього кріпацтва, а інша частина перейшла під домінування російське, де також швидко втратила всю громадянську свободу.

Обидві ці частини були однаково незадоволені своєю долею. Між цими двома пригніченими націями острови Бористену, їхній старовинний притулок, продовжували залишатися місцем зустрічі. Воно завжди було відчинене для всіх невдоволених і всіх злочинців, така собі нація. Вона зберігає ще й сьогодні свої примітивні інституції, що відзначаються ревністю до грецької релігії, недопуском жінок і любов’ю до грабежу. Мабуть, не буде зайвим

Р. 90. – підкреслити ту думку, яку мають в цих східних країнах стосовно тих установ, котрі ми шануємо найбільше, й повідомити, що там називають подекуди це розбійницьке товариство своєрідним різновидом мальтійських рицарів. Імператриця та великий князь Росії є впродовж близько трьох десятиліть записані першими в реєстрі цього військового братства [345] (cette confrairie militaire). Невідомо точно їхньої чисельності, та й вони самі не можуть бути в ній впевнені. В ті часи, про які ми говоримо, їх нараховували від 40 до 50 тисяч. Однак вони сьогодні надзвичайно стиснуті тією лінією фортець, якими Росія огородила все, що вона завоювала в степах, котрі їх оточують.

Росіяни вишукують різноманітні засоби, щоб ослабити та підпорядкувати собі це грізне товариство. Вони захопили кілька островів; вони силують до покори, часто збройною рукою, одну територію за іншою, щоб силоміць увести звідси російських кріпаків, котрі тут переховуються; вони селять по-сусідству жінок, намагаючись таким чином виманити цих розбійників з їхнього лігвища, сплачують грошову винагороду та підтримують таку ж дисципліну, як і серед інших козаків. Власне кажучи, ці чоловіки вже майже приведені до підданства

Р. 91. – російським урядом, хоча і зберігають в Росії своє старовинне ім’я запорожців (leur ancien nom de Zaporoves), яке означає мешканців порогів. Однак ті, кого називають гайдамаками їхні сусіди, є негідниками, які щорічно грабують це порубіжжя Польщі. Вони навмисне очікують нагоди для своїх набігів. Їх приваблює час, коли на полях зібрано врожай, а також густий ліс, який сприяє їхнім переходам і відступам. Вони розподіляються, зазвичай, на маленькі загони та слідують один за одним по черзі, щоб мати можливість краще сховатися, оскільки вони більш призвичаєні красти, ніж воювати. Вони змушують своїми наскоками всіх шляхтичів цих країв завжди тримати напоготові зброю. Їх саджають на палю одразу, як захоплюють, і вони завжди приймають цю жахливу смерть з неймовірною доблестю. Вони підтримують зв’язки з селянами Поділля, і звичайною загрозою з боку кріпаків цих провінцій, у випадку їхнього невдоволення власними панами, є закликання гайдамаків.

Більша частина шляхти тоді залишила свої домівки та свої родини, щоб іти воювати з росіянами.

Р. 92. – Інші мали сміливість відправити до конфедерації козаків, яких раніше використовували для охорони. Росіяни самі забрали всі ті маленькі окремі гарнізони, які пани залишали в цих краях, щоб підтримувати лад на їхніх землях. Ця провінція виявилася абсолютно беззахисною, коли росіяни виносили страшний намір здійснити криваву різню в домах тієї знаті, котра була помічена знаком конфедерації. Вони оголосили в усіх частинах, що з України надійде допомога в 50 000 чоловік. Це стало оголошенням жахливих нещасть.

Запорожці, яких боязнь перед росіянами утримувала на їхніх островах, дізналися про ці безпорядки з указів самої імператриці. Вона жалілася в цих указах, що повстання було викликане ненавистю до грецької релігії з метою поєднання євреїв і поляків, щоб вони могли відчути, що й до них ставляться з такою ж ненавистю. Тож запорожці вийшли зі своїх сховиськ під проводом Залізняка (Zelesniak), свого ватажка. Майже завжди ним був якийсь сміливий авантюрист, відомий між сусідніми націями

Р. 93. – гріхами своєї молодості або якимось великим злочином. Вони показали російським офіцерам укази імператриці, яка дозволяла їхні набіги. Дорога перед ними була проторена російськими місіонерами, які йшли, повсюди проповідуючи подібного роду євангеліє польським селянам. Вони закликали тих повставати. Запорожці підтримали своєю зброєю селян, а ті водили їх від маєтку до маєтку. Всіх, хто не належав до грецької релігії – старців, жінок, дітей, шляхтичів, слуг, ченців, ремісників, євреїв і лютеран – всіх було вирізано. Вся шляхта, розкидана по своїх маєтках в Україні, була там перебита.

Євреї, яких особливо ненавиділи за їхнє хабарництво, бувало часто навіть спалювалися живцем. Ці негідники розважалися, вішаючи на одній і тій же шибениці шляхтича, ченця, єврея та собаку з таким написом: «Це все одне» [346]. Бачили на одній шибениці матір, оточену чотирма дітьми. Один з їхніх загонів закопав живцем один біля одного більше сотні чоловік, щоб голови цих нещасних визирали з землі, а потім вони почали їх скошувати косою, як траву на полі. О, чи зможу

Р. 94. – я це писати, і чи не випаде перо в мене з рук? Вони розрізали животи вагітним жінкам, і замість дітей, яких вони звідти виривали, вони зашивали там живих котів. Було також, що брали дітей, яким заледве виповнилося по десять років і які були приведені до місця розправи власними батьками, і, коли ті тримали руки нещасних жертв, зв’язані за спиною, вони [гайдамаки – Є. Л.] вчили цих дітей, як треба перерізати горло, заколювати та убивати повільною мучительною смертю. Якщо хтось невідомий траплявся їм у руки, про якого могли підозрювати, що він приховує своє народження чи свою релігію, вони змушували його вбивати власними руками шляхтичів і священиків.

Все, що могло втекти, кинулося навтьоки. По селах не зустрічалося нічого, крім зарізаних жінок, дітей, розтоптаних кінськими копитами. Один нещасливець, що зміг врятуватися від цієї різні, проходячи через села, бачив колодязі, сповнені дитячими трупами. Три міста, п’ятдесят містечок і більше тисячі маєтків, розпорошених по селам, були спалені. Залишалося також маленьке місто Умань [347] (Humane), абияк укріплене, що належало до Київського воєводства. Юрба жінок, дітей і старців,

Р. 95. – залишених без захисту, тому що всі хто був у стані носити зброю подалися до конфедератів, укрилася за стінами цього міста. Тут містилося сховище найцінніших речей даної провінції. Було складено страшну змову, щоб захопити цих знедолених. Російський генерал, який командував тоді в цьому краї, наказав секретно повідомити одному прусському майору, котрий перебував тут з п’ятдесятьма людьми для придбання коней, щоб той негайно уходив. Було негайно підбурено до повстання всіх польських козаків, яких було переконано, що допуск осіб грецького віросповідання до всіх посад у Речі Посполитій, дозволяє їм самим приєднатися до участі в управлінні.

Змову було складено між Залізняком, ватажком запорожців, та іншим, начальником польських козаків. Перший підійшов до мурів Умані й дав знати цьому начальнику загонів воєводи, якому місто було доручено. Він просив хліба, говорячи, що розорення земель і спалення маєтків спричинили нестачі в його військах. Перед ними відкрили браму, щоб винести їм харчі. Запорожці вдерлися. Було наказано безталанним мешканцям принести на загальну площу

Р. 96. – всі свої речі та всі свої гроші, щоб викупити свої життя. По виконанню цього наказу розпочалася кривава різня, яка супроводжувалася пограбуванням того, що залишалося у будинках. 16 000 осіб різного віку обох статей було перебито. Нарешті, один єпископ прибув з Росії, щоб встановлювати релігію в цій нещасній країні, володіння якою завжди було прагненням Росії. Тож всі інші релігії тут було скасовано, а російське панування встановлено.

Неможливо встановити точно кількість тих, хто загинув під час цих побоїщ. Ті, що змогли втекти і яких жах, безумовно, змушував перебільшувати це число, доводили його до 200 000 чоловік. Ті ж, хто користувалися юридичними повідомленнями, намагалися згодом боротися з цим повстанням й інтереси яких полягали у применшенні цього страхіття, доводили це число тільки до 50 000.

Протягом цього часу конфедерати, стримувані російськими військами, не могли прийти на допомогу своїм родинам, які вбивалися. Потоцький, повертаючись з Молдавії небезпечно захворів, а Пулавський, прийшовши з 15 000

Р. 97. – чоловік, збирався прийняти рештки цієї розгромленої армії. Російські генерали та Браницький [348], що приєднався до них, отримали момент, щоб розпочати облогу міста Бар. Воно було ледве укріплене, щоб опиратися збройному наступу. Кілька земляних насипів, сухий рів і частокіл складали всю його міць.

Про Балтський інцидент

Р. 105. – Багато поляків тікали від звірячих розправ в Україні. Жінки, старці та діти блукали полями Молдавії, навантажені тим, що вони змогли врятувати зі свого майна. Господар [349] отримав наказ дозволити їм відступ до цієї провінції. Ці нещасливці збиралися шукати тут притулку, однак, слідуючи політиці, яку проводили турки, молдавський володар натякав їм, щоб вони просувались далі, в глиб країни, й менше маячили перед очима росіян. Коли вони заглиблювалися в цю провінцію, росіяни навпаки почали сповіщати про відновлення спокою в Україні й казали, що ті, хто мав там володіння, можуть знову ними керувати і що землі не будуть забрані вищезгаданим загарбником. Ті, кому пощастило втекти від тієї різні, потроху почали повертатися. Ці нещасні на всьому просторі тієї країни, що кілька тижнів тому була такою процвітаючою, не бачили нічого, крім пустелі, без будь-яких слідів мешканців, кров яких змішалася разом з попелом. І ледве вони повернулися, як повстання та вбивства

Р. 106. – розпочалися знову. Тут воліли знищити всіх, хто міг бути означений прихильністю до конфедератів.

На кордонах цієї провінції, з боку Бессарабії, було невеличке місто Балта, що належало татарському хану. Воно було відділене від України струмком, який і визначав межу. Гетьман, або татарський управитель цього міста, довгий час шукав засобів, щоб спричинити війну між росіянами та турками. Його звали Якуб-ага. Він був секретарем Кирим-Гірея, того хана, котрий був непримиренним ворогом росіян, приписував своє заслання їхнім інтригам й очікував найперших проявів ворожих дій, щоб поновитися на троні. Якуб-ага під час правління Кирим-Гірея часто бував у Польщі, щоб збирати інформацію з усіх місць про справи в Речі Посполитій. Тут він мав і певну вигоду. Дружба пов’язувала його з багатьма поляками. Опала Кирим-Гірея не тільки зруйнувала всі мрії Якуб-аги, але й цей секретар, що був такий відданий своєму господарю, став жертвою своєї вірності. Теперішній хан [350] поставився до нього недобре

Р. 107. – й шукав найменшого приводу, щоб позбутися його. Нарешті, така можливість випала й він наказав закувати того в кайдани. Емісар з Франції упізнав цього татарина, навіщав його у в’язниці й переконався, що той ладен на все, якщо повернеться до свого управління, щоб викликати війну. Цей емісар зміг досягти зменшення султанського гніву. Якуб-ага вийшов з в’язниці й повернувся до Балти, управителем якої він був, і встановив зв’язок з конфедератами. Він розумів, що Коран забороняє людям, котрі слідують цій релігії (яка була релігією і його самого), оголошувати війну, якщо вони самі не були атаковані у своїх межах. Вони можуть загрожувати, робити оборонні приготування, однак їхня релігія не дозволяє їм бути агресорами.

Отже, треба було зробити так, щоб збройний напад відбувся на османську територію. Якуб-ага переконав один загін конфедератів принести себе в жертву, якщо буде потреба, щоб отримати користь для своєї батьківщини. Ті, за згодою з цим татарином, атакували один з тих гайдамацьких загонів, який блукав неподалік з кількома російськими частинами. Вони очолювались тим самим полковником, який вже здійснював набіг у Молдавію.

Р. 108. – Цей іноземець, що перебував на російській армійській службі, не міг дочекатися, коли доля подарує йому війну. Він переслідував аж до Балти цих конфедератів, які втекли сюди, як і було задумано. Велике число мусульман загинуло тут під час різні. Кажуть, що Якуб-ага сам власноруч перебив тут багатьох й особисто наказав підпалити місто.

Росіяни, думаючи тоді, що конфедерація поширюється й на цей край, оточили запорожців, відняли в них всю здобич, що складала різними речами більше 100 000 дукатів і, бажаючи весь час приборкати це ненависне розбійницьке товариство, вони дозволили з них повернутися на острови тільки ослабленому війську, давши дозвіл іншій частині оселитися в Польській Україні та змусивши основну частину, що складала решту, вступити на військову службу, подібно до російських козаків. Вони видали Браницькому польських селян. Той наказав повісити більшість військових, з яких зберіг лише 800, щоб використовувати для публічних робіт. Половина з цього числа була доставлена у Львів, де коронний трибунал розпочав свій процес, однак з Варшави було отримано наказ припинити допити, спалити

Р. 109. – всі справи та віддати всіх для страти, не провівши навіть більш-менш повного розгляду. Їх всіх було віддано катам гуртом, без розбору, як худобу.

Тим часом Якуб-ага відправив татарському хану та великому правителю роздутий звіт про пожежу в Балті. Ця реляція, яка потрапила до Константинополя в ніч з 13 на 14 липня 1768 р., оголошувала, що здійснено збройний напад на османську територію, пролито мусульманську кров, завдано образу повелителю. Три мотиви війни, рівнозначно освячені тим релігійним законом, яким османські міністри користувалися, щоб мати привід для збереження миру…

Р. 113. – Катерина наказала схопити живцем двісті запорожців і видати їх туркам для помсти. Вона наказала також відправити до Константинополя копію, фальшиву чи справжню, звіту, зробленого командиром її військ, у якому той вибачався за спалення Балти через незнання кордонів. Всі російські війська, що перебували у Польщі, отримали заборону під страхом смертної кари наближатися до османських кордонів.

Р. 114. – А що стосується цілковитого та повного очищення всіх земель Речі Посполитої, вона просила трохи часу.

Про козаків-вартових у російській армії

Р. 184. – Іноземці відзначали під час ходу всієї цієї кампанії [1769 р. – Є. Л.], що росіяни не дотримуються жодного з тих принципів, встановлених у європейських арміях для підтримання таборів, збереження їхніх власних життів, для розташування своїх сторожових застав та утворення постів для комунікацій. Їхні вартові навіть ніколи не займали висоти. Під час маршів вони ніколи не розсилали патрулі по флангах. Вся впевненість їхньої армії залежала від козаків, кожен з яких надвечір розташовувався за власним бажанням навколо військового табору без будь-якої дисципліни, не роблячи жодної служби, крім крайньої необхідності. Але в той же час іноземці захоплювалися силою, витримкою та спокоєм простого солдата, який міг витримати без харчів і без нарікань 20-годинні переходи, з яких останній був зроблений по степу, де бракувало навіть води.

Про Юзефа Саву-Цалинського [351], одного з військових командирів Барської конфедерації, українця за походженням

Р. 199. – Поміж тих з їхніх ватажків [йдеться про барських конфедератів – Є. Л.], що виділилися найбільше в цю епоху, з яких окремі одиниці змусили, нарешті, незважаючи на обставини, сподіватися чи боятися близького звільнення їхньої батьківщини, назвемо з честю Саву (Sava), страшне ім’я для багатьох поколінь розбійників, котрі спустошували українське порубіжжя. Це був

Р. 200. – козацький офіцер. Дана нація, не маючи ні письменників, ні історії, зберігає досі звичай давніх народів увіковічнювати своїх героїв у романсах [маються на увазі козацькі думи – Є. Л.] і народних піснях. Сава та його предки своїми перемогами над гайдамаками дали не один сюжет для тріумфальних пісень. Поляки довгий час обіцяли шляхетство цій родині, але безпорядки останнього правління та припинення роботи сеймів завадили виконанню даної обіцянки. Тоді як завдяки цим самим безпорядкам цілий натовп людей без роду та племені узурпували шляхетство. Тим же, кому честь не дозволяла цього зробити, окрім як законними шляхами, не мали жодної можливості цього досягнути. Також і слава, досягнута хоробрістю цієї родини, закривала перед ним всі путі темні та сумнівні. Сава, впродовж нового правління [Станіслава Понятовського – Є. Л.], належачи до пригніченої партії, не міг домагатися виконання обіцянок його предкам. В той же час він прагнув бути достойним їх, працюючи для повернення свобод громадянам, рівним яким він волів бути.

Rulhière Claude Carloman de. Histoire de l'anarchie de Pologne et du démembrement de cette République. – T. 3. – P.: Chez H.Nicole et Desenne, 1807. – 517 p.


Примітки

343. Клод Карломан де Рюльєр (1735-1791), французький літератор, історик і дипломат, члена Французької академії. Деякий час працював у французькому дипломатичному представництві у Петербурзі. Був свідком палацового перевороту 1762 р.

344. Шарль-Франсуа де Брольї (1719-1781), французький посол в Речі Посполитій у 1752-1756 рр., член, а згодом очільник таємної розвідувальної служби Людовіка ХV «Secret du roi» («Секрет короля»), одним з базових завдань якої було обмеження російського впливу в Європі.

345. Очевидно, автор починає відлік від 1744 р., коли майбутня імператриця прибула до Росії, як відомо, її син Павло І народився за десять років по тому.

346. Мається на увазі напис «Лях, жид і собака – все віра (доля) однака».

347. Слід звернути увагу на цікаву словесну алюзію, яку міг мати на увазі автор розповідаючи про жахливу уманську різню. Французька назва Умані в цьому творі – Humane, що походить від польської – Human, виглядає спільнокореневою для таких слів, як humanisme (гуманізм), humaniste (гуманіст), humanité (людяність). Ці поняття цілком суперечать тому, що мало місце в цьому місті. Зараз його назву прийнято подавати, користуючись українською та російською орфоепікою – Ouman.

348. Францішек-Ксаверій Браницький або у Росії Ксаверій Петрович Браницький (1731-1819), польський граф, магнат. Коли утворилася Барська конфедерація був призначений начальником польського корпусу, що діяв проти конфедератів разом з російськими генералами графом Петром Федоровичем Апраксіним і Михайлом Микитовичем Кречетніковим. Брав активну участь у придушенні повстання гайдамаків.

349. Йдеться про титул молдавського автономного правителя, в даному випадку Григорія Калімакі (1735-1769).

350. Очевидно, йдеться про Селіма ІІІ Гірея (1713-1786), який правив у 1765-1767 і 1770-1771 рр., який проводив більш помірковану політику й здійснював гоніння проти прибічників свого попередника.

351. Юзеф Сава-Цалинський (бл. 1736-1771), син легендарного Сави Чалого, один визначних командирів Барської конфедерації.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 340 – 349.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 134

Модифіковано : 8.02.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.