Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст. очима французьких сучасників / Шарль Массон (1800)

Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст.
очима французьких сучасників

Шарль Массон (1800)

Луняк Є.

З «Секретних записок про Росію» Шарля-Франсуа-Філібера Массона [465] (1800)

Про освоєння російським урядом новоприєднаних земель на півдні

Р. 103. – Після славетного Кайнарджийського миру вона [Катерина ІІ – Є. Л.], здавалося б, зайнялася внутрішнім управлінням. Але все було забуте, щоб зробитися володаркою Тавриди. Проект відновлення трону Костянтина [466] був відроджений знову. За ним слідував задум принизити й покарати шведського короля. Потім підкорення Польщі було її найбільшою пристрастю…

Р. 105. – Правда, що князь Потьомкін побудував на ділі міста та заснував порти в Криму. Це дуже гарні клітки, але позбавлені ще будь-яких пташок. А ті, яких намагаються туди притягнути, скоріше там загинуть від розчарувань, якщо не зможуть звідти улетіти. Російський уряд – це пригнічувач і завойовник. Росіянин – воїтель і руйнівник. З тих пір, як Таврида була завойована, вона перетворилася на пустелю.

Ця манія Катерини братися за все, нічого не доводячи до кінця, дозволила сказати Йосифу ІІ слово, сповнене солі. Під час свого вояжу до Тавриди, вона запросила його покласти другий камінь міста Катеринослава, після того, як щойно поклала перший з великою урочистістю. Йосиф, у свою чергу, відповів: «Я закінчив велику справу в один день з імператрицею Росії, вона заклала перший камінь міста, а я останній».

Алегорія слави Наполеона. Картина Александра Верона-Белькура, 1806 h.

Алегорія слави Наполеона. Кліо показує націям пам’ятні факти його правління. Картина Александра-Поля-Жозефа Верона-Белькура (1773-?), орієнтовно створена в 1806-1807 рр. Згори натовпу людей чітко видніється постать дуже подібна до запорозького козака

Про зміну Павлом І назви Катеринослава

Р. 218. – Він [Павло І – Є. Л.] прагнув, щоб жодна річ, яка була створена в правління його матері, не існувала при ньому. Всі суди та установи імперії були перетворені та змінені. Те, що було створене в її ім’я й присвячувалося возвеличенню слави Катерини (Катеринослав) було скасоване.

Masson. Mémoires secrets sur la Russie, et particulièrement sur la fin du règne de Catherine II et le commencement de celui de Paul I. Formant un tableau des moeurs de St. Pétersbourg à la fin du XVIIIe siècle. Et contenant nombre d’anecdotes recueillies pendant un séjour de dix années, sur les projets de Catherine à l’égard de son fils, les bizarreries de ce dernier, le marriage manqué de la grande-duchesse Alexandra avec le roi de Suède, et le caractère des principaux personages de cette cour, et nommément de Souvorow. Suivies de remarques sur l’éducation des grands seigneurs, les moeurs des femmes, et la religion du people. – P.: Chez Charles Pougens, an VIII (1800). – T. 1. – 360 p.

Придворний анекдот про конфлікт між Григорієм Розумовським [467] і княгинею Дашковою [468]

Р. 141. – Її [йдеться про княгиню Дашкову – Є. Л.] авантюра з князем Григорієм Розумовським (Gregoire Rozoumowsky) змусила сміятися весь Петербург і викликала обурення у всіх освічених людей. Вона відправила йому диплом академіка, якого він у неї й не просив. Через деякий час вона надіслала йому тюк, наповнений російськими книгами, на 600 рублів. Розумовський від них відмовився, сказавши, що він вже має у своїй бібліотеці оригінали цих російських перекладів. Княгиня відповіла, що зробила його академіком лише за умови придбання цих книг, і Розумовський

Р. 142. – відправив їй назад той диплом. Княгиня хотіла виставити його навіженим, але це її обсміяв цілий світ. Тож вона збезчестила свою академію, уподібнивши ту до повії. Що ж стосується її самої, то й вона була чимось подібним.

Про знищення російським урядом
Запорозької Січі

Р. 145. – Є певна особливість тих місць, де існувало колись товариство жінок, яке не терпіло чоловіків. Подібне можна було бачити в товаристві запорозьких козаків, які не терпіли жодної жінки поміж собою і які отримували поповнення своїх лав, забираючи до себе молодих парубків з навколишніх місць. Ця варварська республіка була зруйнована Потьомкіним, а ті, хто до неї входив, були розсіяні між іншими військовими чи козацькими підрозділами.

Masson. Mémoires secrets sur la Russie, et particulièrement sur la fin du règne de Catherine II et le commencement de celui de Paul I. Formant un tableau des moeurs de St. Pétersbourg à la fin du XVIIIe siècle. Et contenant nombre d’anecdotes recueillies pendant un séjour de dix années, sur les projets de Catherine à l’égard de son fils, les bizarreries de ce dernier, le marriage manqué de la grande-duchesse Alexandra avec le roi de Suède, et le caractère des principaux personages de cette cour, et nommément de Souvorow. Suivies de remarques sur l’éducation des grands seigneurs, les moeurs des femmes, et la religion du people. – P.: Chez Charles Pougens, an VIII – 1800. – T. 2. – 360 p.

Глава з праці Массона, присвячена козакам, написана в грудні 1798 р.

Р.102. – Козаки

Їхнє походження. Їхні республіки. Вони відрізняються від росіян. Вони втрачають свою незалежність і свій стародавній устрій. Їх підкорено й пригнічено. Їхнє розсіяння. Уведення людей. Вони дуже войовничі. Вони не отримують жодної платні й живуть лише з грабунку. Їхня зброя. Манера вести бій. Їхні вміння та передбачливість. Їхній спосіб пограбування. Їхні службові обов’язки. Згубні вади. Їхнє поводження в Німеччині. Селяни повинні себе захищати. Вони не вміють битися в пішому строю. Їхній розгром під Ізмаїлом. Вони не несуть загрози для французів.

Суворов обіцяв Катерині завоювати Францію з п’ятдесятьма тисячами козаків. Це не означає, що сучасний Аттіла підкреслював такою похвальбою приналежність козаків до еліти російських військ. Він хотів,

Р. 103. – навпаки, висловити свою зневагу до французів і змалювати, який рід війни треба з ними вести. Якийсь варвар, вкритий лахміттям, з жахливою бородою, котрий сидить верхи на голодному коні, озброївшись списом і батогом, йому здавався справжнім страховиськом, призначеним для переслідування та покарання повсталих рабів. Історична та деталізована довідка про цих дітей півночі покликана тільки виправити ті думки, що сформувалися про них, завдяки неточним повідомленням. Вона належить людині, яка воювала разом з ними, оглянула їхню країну та вивчила їхні звичаї й історію.

Войовнича нація козаків зменшується з дня на день. Вона скоро зникне з поверхні землі, так само, як зникли й інші, над якими нависнув російський скіпетр, хіба що якась щаслива революція не прийде найближчим часом, щоб звільнити її від ярма, яке її розчавлює та знищує. Її походження до сих пір не вияснене, однак не здається, що воно може бути спільним з російським народом. Козаки є, ймовірно, дуже перемішаними рештками

Р. 104. – племен, котрі населяли колись просторі краї між Волгою, Танаїсом, Чорним морем і Бористеном, племен, відомих з московських літописів під назвами хозарів і пацинаків (хозарів і печенігів), вічних ворогів давніх великих князів київських і слов’ян за походженням. Хан Батий і його монголи їх змели при своєму переході у середині ХІІІ ст. Рештки цих розрізнених народів поєдналися докупи під татарським пануванням і розділяли долю росіян, обернених у рабство цими завойовниками, що продовжувалося до кінця ХV ст. Ймовірно, саме в цю довгу та жорстоку епоху вони призвичаїлись до російсько-слов’янської мови, зберігши, в усякому разі, багато слів зі своєї первісної говірки. Після вигнання монголів, від яких вони також перейняли багато звичок, вони залишилися у своїх безмежних степах (необроблених полях) і сформували своєрідну демократичну та військову республіку, котра

Р. 105. – утворила бар’єр між росіянами та ногайськими татарами. Згодом цих людей, що стали могутніми і навіть небезпечними для своїх сусідів, кримські хани, московські царі, турки та поляки намагалися поперемінно підпорядкувати чи знищити, та шукали засобів прив’язати їх до себе. На жаль для козаків, вузол, який пов’язував їхні різноманітні племена, непомітно ослабився, й честолюбство кількох родин завершило його розв’язання. Однак вони ніколи не припиняли розглядати себе як єдиний народ і трактувати одне одного як брати. Наприкінці минаючої доби українські козаки визнали верховенство Польщі, а козаки Дону чи Танаїсу, так само, як і козаки тих племен, що мешкали на лівому березі Бористену, підпорядкувалися Росії. В будь-якому разі вони зберегли у себе свій старовинний лад і частину своєї незалежності. Козаки Волги та Яїку поки що залишалися вільними. Саме в цю добу найрішучіші та найревнивіші до цілковитої

Р. 106. – свободи відступили до боліт і неприступних островів за бористенськими порогами, звідки вони згодом привласнили гирло цієї ріки, а також гирло Богу та весь річковий край. Саме тут мало-помалу й сформувалася та неповторна республіка, до якої жодна жінка не могла бути допущеною і яка, швидко переродившись на об’єднання розбійників і піратів, наробила стільки галасу під назвою Січі запорозьких козаків [469].

Козаки не мають нічого спільного з росіянами, хіба що грецьку релігію та зіпсовану вимову. Їхні звичаї, їхнє поводження, їхній спосіб життя, їхня зброя та їхня манера вести бій є відмінними, за виключенням загальних подібностей, які завжди мають місце між

Р. 107. – суміжними народами, близькими через політичні та релігійні зв’язки.

Козаки здебільшого більш вродливі, більш високі, більш спритні, більш винахідливі й особливо більш хоробрі від росіян, менше звиклі до рабства й набагато волелюбніші, шляхетніші й говорять з більшою сміливістю. Їхні обличчя не такі одноманітні, і стигмати, які накладає рабство, ще зовсім їх не спотворили й не викривили. Козаки є номадами, пастухами, воїтелями, грабіжниками. Росіяни – це землероби, торгівці й осілі люди, вони від природи маловойовничі і великі шахраї в торгівлі. Козаки мандрують і б’ються завжди верхи. Росіяни ходять пішки й тягнуться поволі. Вони чудові піхотинці, але їхня кавалерія найгірша в Європі. Козак жахливий і кривавий тільки в розпал бойовища, а росіянин – жорстокий і холоднокровно нещадний.

Нація козаків потроху втрачає незалежність, яку вона обумовила

Р. 108. – під час свого приєднання до Росії. Їх припинили берегти, як тільки зрозуміли, що можуть робити це безкарно. Повстання великого гетьмана Мазепи, спровоковане поганим поводженням, призвело до їхнього гноблення в правління Петра І. Цей імператор їх позбавив старовинного права обирати свого начальника. Він самовільно проводив набори людей у їхній країні й постійно зменшував козацькі контингенти, які могли тепер бути тільки тимчасовими та періодичними. Розлючений їхнім переходом на бік Карла ХІІ, він пригнічував їхні племена і розпорошував цих воїтелів по поверхні своєї величезної імперії. Його наступники однак ще поважали останні їхні цивільні та військові установи, щоб не довести їх до крайності, змусивши піддатися туркам, полякам або кримським татарам. Проте скоро ці троє сусідів не були вже дуже страшними для Росії, козаки перетворилися на рабів корони. Їхнього стародавнього республіканського ладу більше не існує, й рівність поміж ними зникла. Їм дано

Р. 109. – шляхту, і віднині дуже важко рядовому козаку отримати якусь посаду.

Коли вони були ще вільними, народження не мало жодного значення ні при виборі їхніх начальників, ні при виборі великого гетьмана. У часи миру влада цього великого гетьмана була дуже обмеженою. Він був також очільником правосуддя, форми якого мали бути дуже простими у напівкочового народу. Законодавча влада належала тільки нації, і кожна станиця мала одного чи багатьох сотників, які розглядали різноманітні особисті справи, підтримували лад і керували військовими заходами щодо тих, кого відправляли на війну. Кілька об’єднаних сотень складали полк на чолі з полковником. Кожен козак був солдатом, але належав до стану, який не мав ні доходу, ні фінансування. Цей солдат не отримував жодної платні й повинен був самотужки забезпечити себе зброєю та кіньми. Оскільки ця нація вела війни тільки у вигляді набігів,

Р. 110. – грабежу, здобич слугувала їм за платню та винагороду.

Землеробство ніколи не було основним заняттям козаків. Їхня країна представляє собою величезні та добротні пасовиська, й в усі часи їхні стада були їхнім багатством.

Ми вже говорили, що приєднання козаків до Росії було добровільним і обумовлювалося певними угодами: їхні землі, простору яких заледве вистачало для утримання мандрівних стад і колись такого багаточисельного населення, були загальною власністю усієї нації. Жоден чужинець, навіть росіянин, не міг тут оселитися без загальної згоди, і ця республіка хоробро боронила свої кордони від зазіхань з боку сусідів. Подібні суперечки виникали часто, однак жодного разу вони не спалахували між представниками даної нації, оскільки існувало дуже мало приватної власності. Кожен обробляв і розорював ділянку цілинної землі, яка йому здавалася годящою і яка була до нього найближчою. Таким чином, якщо якийсь рід або родина обробляли

Р. 111. – певну земельну ділянку, вона залишалася у їхній власності стільки, скільки вони тут жили й займалися землеробством. Однак вони не могли передати її у розпорядження якомусь чужинцю, а тим більше продати. Тільки риболовецькі угіддя та пасовиська могли інколи спричиняти сварки між сусідніми поселеннями, але ці суперечки завжди вирішувалися полюбовно між представниками єдиного братського народу.

Ось яким довгий час було становище козаків. Щасливе становище, якщо порівняти їхню цілковиту самостійність з повним закріпаченням при росіянах, які сьогодні стали їхніми господарями чи компаньйонами по неволі.

Після Мазепи козаки не мали більше великого гетьмана, обраного їхньою нацією. Цю посаду було скасовано, а звання слугувало не більше, ніж прикрасою, для певних фаворитів російських імператриць, таких як Розумовський [470] і Потьомкін. Колись

Р. 112. – більше союзники, ніж піддані, козаки не сплачували жодної данини Росії. Вони самі визначали число вершників,

Р. 113. – яке повинні були поставити до війська, і їм же належало право призначати над ними командирів. Після кожної кампанії частина з них поверталася назад, щоб оглянути свої стада та господарства, побачити своїх жінок і дітей, полагодити зброю та дати відпочинок коням. Мало-помалу їх привчили до кріпацького ладу. Вони більше не мають права призначати своїх офіцерів. Влада на свій розсуд веде їх на забій до Дунаю, Персії, Польщі, Фінляндії. Час їхньої служби тепер необмежений, а її оплата нульова або абияка. Перед Потьомкіним козаки потрапили до такої зневаги в російській армії, що полковник отримував накази від найостаннішого молодшого лейтенанта. Потьомкін, який з певних особистих причин намагався підтримати та відновити козацтво у різний спосіб, припинив це абсурдне та аполітичне знущання, надавши козацьким офіцерам такий же ранг, що й у російських. Павло діяв таким же чином.

Р. 114. – Після постійних прелюдій і спроб розчинити козацьку націю в російському народі, закінчили тим, що поділили їхню країну на шматки й включили їх до сусідніх провінцій, переважно у складі просторої Катеринославської губернії. Це самовільне роздроблення завдало останнього удару по незалежності козаків, які змушені були з тих пір асимілюватися з російськими рабами та припинити утворювати окреме національне тіло. Посягнувши одного разу на права народів, деспотизм не зміг більше зупинитися. Найменша пауза його паралізує. Він змушений йти таким чином, щоб міцно триматися на ногах. Так буде доти, доки або він не впаде до безодні й не розіб’ється, або не зламається під вагою обставин, які сам же на себе й звалив. Пригнічення породжує невдоволення, яке рано чи пізно виллється в опір або повстання. Козацька нація перебуває зараз у стані кризи; вона хвилюється і борсається під ногою колоса, який її розчавлює і якого вона тільки ще більше розлютила

Р. 115. – своїми безсилими намаганнями. Саме вона народила Єрмаків та Пугачових, які ледь не зруйнували імперію, і саме в її надрах, завжди непокірних і бурхливих, утворюються час від часу громади бунтівників. Її молодих воїнів, яких бояться, постійно призивають на військову службу й розпорошують вздовж всього кордону. Переважна частина з них вже ніколи не повертається до своєї країни, котра залишається, таким чином, здобиччю пригноблювачів. Російський уряд є завжди стривоженим і підозрілим, оскільки, будучи гнобителем, він не в змозі зупинитися у своїх обмеженнях проти нації, нарікання з боку якої весь час множаться. Не вдовольнившись забиранням з неї її воїнів і розчленуванням її території, яку включено до складу давніх російських провінцій, він почав розшматовувати саму націю. Багато племен забрано силою та переведено до нездорових берегів Криму або на безплідні рівнини Кубані, щоб заселити ці безлюдні пустелі,

Р. 116. – які московські війська тут залишили. Ці колонії загинули через хвороби та зубожіння, через зброю кавказьких горців і через втечі. Дон позбавлено його корінних мешканців, а на Кубані, так само, як і в Криму, не залишилося нічого, крім могил. Даремно ці люди відправляли депутатів до Катерини, прохаючи не відривати цілий народ від своєї батьківщини. Деяких з їхніх ватажків було перетягнуто на свій бік, наказано військам виступати проти племен, які проявляли хоч якийсь опір, і забрано, немов би стада, тих нещасних, які так трималися за свої домашні вогнища й обожнювали рідну землю. Це відбулося так.

Після смерті Потьомкіна, останнього захисника козаків, величезна Катеринославська губернія, до якої була включена велика частина їхньої країни, була віддана в уділ фавориту Зубову. Генерал Хорват, його родич [471], був призначений її управителем і переїхав до Катеринослава. Цей Хорват, котрий був сином чоловіка, що помер у кайданах через свої

Р. 117. – злочини, був скупий, мерзотний, деспотичний, безжальний. Це був, одним словом, справжній сатрап. Інші родичі, інші креатури Зубова також отримали свої наділи. Їм було дано широкі земельні ділянки поблизу з козаками. В 1792 р., коли росіяни разом з тарговицькими зрадниками накинулися на нещасну Польщу, генерали отримали наказ забирати всі селянські родини, які зможуть захопити, та відправляти їх до пустельних земель Катеринослава й Очакова. За скромним підрахунком генерала В***, кількість цих сімей, забраних з Волині та Поділля, доходить до 20 000. Переміщення цих нещасних жертв являло собою жахливе видовище. То це були юрби дітей, батьки яких втекли чи були вбиті, то – батьки й матері, діти яких загинули в пожежах, загубилися у сум’ятті війни або були уведені окремими розбійниками. Часто тут був хтось один з подружжя, що став

Р. 118. – жертвою різноманітних викрадачів, і був відділений від своєї половини назавжди. Хорват отримав добрий шмат цієї ганебної здобичі. Його брат та інші креатури Зубова – Рібас [472], Альтесті [473], Грибовський [474] [всі троє були особистими секретарями Зубова – Є. Л.], Яншин [херсонський відкупщик – Є. Л.] та сотні інших – також взяли в цьому участь. Є фактом, що Хорват одержав 3 000 цих нещасних, Альтесті – 800, Грибовський – 1 500, Рібас ще більше. Один князь Кантакузен [475] придбав кілька сотень цих козаків, і майже кожен власник цих необроблених земель купив їх стільки ж. Генерал Каховський [476] відправив з них кілька тисяч до Криму, однак тільки мала їх частина прибула до визначеного місця, більша частина загинула під час переходу в степу, оскільки не було передбачено жодного забезпечення. Ці землі великих здирників, хоча й просторі, не мають нестачі нових

Р. 119. – колоній. Ці особи, які спочатку просили людей обробляти їхні пустелі, скоро почали вимагати нових земель, щоб використати на них надлишок людської сили. І саме тоді вони звернули погляди на землі донських козаків. Фаворит Зубов зміг подати ці речі під таким сприятливим кутом зору, що, не здійснивши жодного іншого розгляду, у глибинах його кабінету імператриця, подруга різних поділів [натяк на поділи Польщі – Є. Л.], особисто накреслила на карті цю демаркаційну лінію. Цей розчерк олівця позбавив козаків великої частини їхньої власності, їхніх найкращих пасовиськ і багатьох станиць, у яких вони мешкали століттями. Племена так беззаконно пограбовані, наважилися ремствувати. Їх виганяли зі своїх земель і змушували залишати улюблені береги Дону та Донця (Малого Дону), залишаючи узурпаторам огорожі, де вони тримали свою худобу, хижі, які захищали їхні родини від холодів, поля, удобрені їхнім потом, і могили своїх батьків. Було перевезено

Р. 120. – близько 5-6 тисяч цих знедолених до пустинь Кубані, щоб замістити тут населення, яке винищили росіяни чи яке втекло при їхньому наближенні. Ці нещасні козаки були приречені слугувати бар’єром проти набігів лихих горців, стати передовими загонами імперії. Жінки, діти гинули у великій кількості під час шляху. Чоловіки бунтували. Багатьох з них перебили. Решту було розсіяно по пустельним землям Кубані. Саме в 1794 р. в правління цариці-філософа Катерини мали місце такі різноманітні переселення народів. Козаки самі передчувають, що задумано їхнє тотальне розпорошення. Вони обурені, занепали духом і почали тікати з російських військ і своїх родючих земель. Енергія слабне та дух Марса тьмяніє у них з тих пір, як татари та турки, їхні споконвічні вороги, перестали бути їхніми сусідами; з тих пір, як вони не складають

Р. 121. – більше національного корпусу; з тих пір, як їх розпорошено у військах від Камчатки та кордонів з Китаєм і до берегів Вісли; з тих пір, як захотіли їх загнати у полки та підпорядкувати іншій дисципліні, ніж та, якої дотримувалися їхні предки; з тих пір, як, незважаючи на їхні видатні послуги, продовжують трактувати їх скоріше як служників, ніж солдатів.

Росія постійно тримає 40-50 тисяч козаків у складі своїх військ. Племена Яїку та Волги, так само як і племена Сибіру, мають, як правило, постійний осідок вздовж Кавказької, Оренбурзької та інших ліній. Донські козаки є найкраще загартовані, і поміж їхніх племен Чугуївське є найславетнішим. Воно утворило кілька регулярних полків, що добре зарекомендували себе завдяки своїй хоробрості та відчуттю єдності. Потьомкін їх дуже шанував і створив з них прекрасну варту. Офіцери цього загону були добре підібрані і часто мали прекрасну зброю. Іловайський [477] і кілька інших їхніх начальників отримали освіту, говорили

Р. 122. – французькою і навіть німецькою. Троє з їхніх генералів особливо відзначилися під час останньої війни з турками: Платов [478], Орлов [479] та Ісаєв [480]. Перший, чудова людина, показав свою відданість Потьомкіну, а згодом Валер’яну Зубову [481], разом з яким він пішов у згубний похід до Персії. Він був після свого повернення розжалуваним і відставленим теперішнім імператором [йдеться про Павла І – Є. Л.]. Денисов [482], ще один з їхніх начальників, про якого ми говорили в попередніх томах, здобув велику славу у війні із Швецією та підкоренні Польщі. Будучи сивим від старості, він отримав від солдат прізвисько «срібна голова» і мав велику довіру серед них. Його племінник, котрий носить таке ж ім’я [483], командував козаками, відправленими до Німеччини та Італії.

Козаки, за винятком офіцерів, які отримують дуже скромну платню, не одержують нічого, навіть під час війни. Вони змушені, як я вже говорив, самі дбати про своїх коней, зброю та харч. Їм постачають хіба що крупу та

Р. 123. – борошно. Часто їм навіть не дають нічого, крім огидних сухарів. Звідси це мерзотне лахміття, яким вкрита більша їх частина, коли вони не мають жодної можливості захопити здобич, і яке надає їм вигляду жебраків і розбійників; звідси застарілість їхньої зброї та поганий стан коней; звідси убивства, крадіжки, пожежі та грабунки, які всюди відзначають їх переміщення і які могли б, без сумніву, бути не такими частими, якби менш жадібний і менш жорстокий уряд подбав би про їхні найбуденніші потреби.

Вони озброєні пікою в 15-18 п’ядей, яку тримають вертикально, притуливши до правого стремена, і яку опускають у мить атаки. Козак дуже вправно користується цією пікою, щоб заскакувати на свого коня. Лівою рукою він тримається за гриву і, вставивши ногу в стремено, він не кладе праву руку на круп, як це, зазвичай, роблять. Піка, яку він тримає, служить йому опорою. Він підскакує і в одну мить опиняється в сідлі. Козаки

Р. 124. – не мають жодних шпор. Великий батіг, підвішений до лівого зап’ястя, заміняє їх. Крім цієї піки, вони, як правило, мають поганеньку шаблю, якої вони не люблять та й не вміють добре користуватися, один чи два пістолети, у занедбаному стані, та карабін, який використовують рідко.

Їхні коні маленькі, чахлі, кремезні, мало здатні до великих тягарів, зате невтомні. Вирослі в степах, вони є нечутливими до лихоліть пір року, призвичаєні переносити спрагу та голод, одним словом, подібні до своїх господарів. Один козак рідко наважиться позмагатися з турком чи татарином, оскільки загалом не має ні такого вміння, ні доблесті. Його кінь, зрештою, не є ні достатньо поворотким, ні достатньо швидким, ні достатньо надійним. Однак в той же час його завзята упертість може втомити найвправнішого вершника й виснажити найвидатнішого наїзника, особливо якщо це відбуватиметься на рівнині та після втечі. Проте не всі козаки є погано озброєними та

Р. 125. – погано спорядженими. Багато з них бережуть зброю та коней, яких змогли отримати під час військової кампанії. Але здебільшого їм подобається це продавати, й вони надають перевагу своїм терплячим коникам і своїм легким пікам. Що стосується їхніх офіцерів, то вони майже всі добре споряджені, й багато з них мають зброю гарну та чудову, яка подібна до турецької та польської.

Козаки, якщо виключити звідси Чугуївський полк, про який я щойно казав, ніколи не б’ються в лінію. Вони розсипаються повзводно попереду, на флангах і позаду армії, інколи на значних відстанях. Їх використовують на аванпостах, вартовій службі, патрулях. Їхня активність, їхня пильність є неймовірними. Вони прокрадаються й нишпорять повсюди з зухвалістю та вмінням, про яке може мати уявлення тільки справжній свідок. Їхні численні рої формують, так би мовити, своєрідну атмосферу навколо таборів і військ під час переходів,

Р. 126. – які почуваються під надійним захистом від всіляких несподіванок, від будь-якого непередбаченого нападу. Ніщо не приховається від їхнього проникливого та розвиненого ока. Вони інстинктивно відчувають такі місця, де може бути пастка; вони читають по прим’ятій траві число воїнів і коней, які тут пройшли; у відповідності до більш або менш свіжих слідів вони вміють вирахувати час цього переходу. Жоден хорт не зможе краще переслідувати по сліду будь-який вид дичини. У великих рівнинах між Азовом і Дунаєм, у цих монотонних глухих просторах, вкритих густою травою, що розхитується збоку в бік, де погляд не зустріне жодного деревця, жодного предмету, котрий міг би підказати напрямок, і сумна одноманітність яких лише зрідка переривається сморідними ярами, байраками, порослими чагарником і окремими пагорбами, стародавніми похованнями невідомого покоління, у цих пустелях, зрештою, мандрівний козак не заблукає ніколи. Вночі шлях цьому одинаку підкажуть зірки. Якщо небо ясне, він злазить з коня

Р. 127. – й забирається на найближчий курган [484], котрий випадково трапився йому на шляху. Завдяки своєму натренованому роками та звичному до пітьми оку чи навіть за допомогою простого дотику, він вирізняє трави та рослини, які мають схильність рости на схилах пагорба з північного чи південного боку. Він повторює цю перевірку стільки

Р. 128. – разів, скільки випадає йому нагода і в такий спосіб він слідує чи віднаходить напрям, якого повинен дотримуватися, щоб повернутися до свого табору, свого загону чи свого житла чи будь-якого іншого місця, куди він бажає потрапити. Вдень найнадійнішим провідником є сонце. Завивання вітрів, періодичний курс яких йому відомий, бо є доволі регулярним в цих краях, слугує також йому за компас для орієнтування. Новоявлений авгур [485], козак доволі охоче звіряється з птахами: їхня чисельність, політ, крик показують йому близькість джерела, струмка чи ставка, житла, стада чи війська. Ці скопища козаків, які оточують російські війська для безпеки їхнього перебування в таборі чи їхніх переходів, є не менш страшними для противника. Їхня підвищена пильність, їхня зухвала цікавість, їхні несподівані напади, спричиняють його підняття за тривогою, безперестанно завдають йому клопотів, безкінечно заважають його переміщенням і весь час відстежують їх. Під час генеральної битви козаки, як правило, тримаються в стороні

Р. 129. – й, спостерігаючи за перебігом бою, вони очікують його результату, щоб вдатися до втечі чи почати переслідування переможених, яким їхня довга піка завдає великих втрат.

Ці дійсні переваги, які російські армії отримують від цих легких загонів, урівноважують з лихвою всі незручності. Козак від природи розбійник, руйнівник, і, навіть якби цього не було в його характері, він був би змушений вдаватися до грабежу, щоб підтримати своє існування, оскільки йому не дають нічого. Ці хижацькі орди, призвичаєні ламати, руйнувати все те, що вони не можуть забрати чи проковтнути, не залишають після себе нічого, крім попелищ та уламків, тій армії, що переслідує їх. Тож за допомогою такого поводження вони позбавляють її всіх засобів для продовження успішного наступу, котрому вони, здавалося б, самі й сприяли. Яскраві приклади цього можна було побачити в Семирічній війні, коли російські війська після гучних перемог були змушені відступати й залишати свої завоювання. Останні війни з Туреччиною, Швецією, Польщею та зовсім недавня експедиція

Р. 130. – до Персії також відтворили подібні приклади. Російські генерали, котрі часто проявляють військові таланти, ігнорують важливе мистецтво забезпечення та харчування. Вони годують свої війська лише коли-не-коли. Вони покривають, вони навіть заохочують грабежі та розбійні напади козаків, бо це давній звичай, бо регулярні війська та їхні офіцери також звичні до цього діла і, зрештою, бо завжди росіяни вели війни спустошливі, навіть у країнах, які воліли за собою зберегти [486]. «Trucidare, rapere, falsis

P. 131. – nominibus imperium, atque ubi solitudinem faciunt, pacem appellant» [«Вбивати, грабувати – це вони брехливо звуть управлінням, а, коли все перетворюють на пустелю, називають це миром» (лат.) – Є. Л.] – Тацит «Агрікола».

Шаленство козаків є таким сліпим, що часто вони самі прирікають себе на голод у місцевості, сповненій достатку. Варто одному з їхніх загонів увійти до якогось села, як зачинені двері виламуються, мешканців, котрі намагаються опиратися грабунку вбивають. Вони спустошують будинки, погреби, зерносховища з неймовірною швидкістю. Всю найбільшу здобич спочатку звалюють як попало у дворі чи в саду. Коли цю першу справу закінчено, вони розподіляють її поміж себе з достатньою справедливістю та скрупульозністю. Офіцер природно отримує кращу частину. Те, що їм здається непотрібним, те, що вони не знають, як використовувати, те, що вони не можуть забрати, одним словом все те, що не підходить їм в

Р. 132. – дану мить, негайно псується чи знищується. Вони знаходять собі розраду, коли розбивають меблі, випускають на вітер пір’я з перин, висипають зерно чи борошно у багнюку та топчуть копитами своїх коней сіно та солому, які не в змозі використати. Вони часто завершують тим, що спалюють все це, а також перетворюють на згарища будинки, які вчинили їм хоч якийсь опір. Вони уходять під супровід стогону та прокльонів тих нещасних людей, яких вони так розорили, та йдуть поновлювати ті ж самі страхіття у першому ж населеному місці, яке трапиться їм далі. Але ці ж самі козаки, котрі можуть сьогодні спалити ваш будинок, завтра запропонують вам свою допомогу та поділяться з вами тим малим, що вони мають, якщо ви цього потребуватимете. Росіянин набагато менше є придатним до цих проявів співчуття [487].

Р. 133. – Через певний час ці самі козаки-грабіжники повертаються до місць, які вони ж спустошили. І тоді вони почуваються дуже щасливими, коли мають змогу зібрати розкидані та напівгнилі рештки збіжжя та фуражу, котрі самі ж розвіяли. Голод, найжахливіші злидні їх часто карали, але жодним чином не виправляли. Вони про все одразу забувають, коли потрапляють до місця, сповненого достатку.

Наступні факти якнайкраще характеризують козаків окремо та російські війська загалом. Двох воєн їм вистачило, щоб перетворити на пустелі та повністю збезлюднити Бессарабію і Буджак, просторі краї між Дністром, Прутом, Дунаєм і Чорним морем, зайняті колись багаточисельними напівкочовими татарськими племенами та молдаванами-землеробами. Ботна,

Р. 134. – Бик та інші дрібні річечки, які немов змійки звиваються широкими степами Бессарабії, щоб розчинитися в водах Дністра, та й сама ріка з цією назвою, були раніше оточені маленькими містечками, такими як Кишинів, Каушани, Татарбунари, де хани Білгорода (Аккермана) зробили собі резиденцію, та великим числом доволі людних сіл. У 1768 р. про цю країну повідомляли, що тут мешкає більше 200 000 осіб чоловічої статі. В 1791 р. їх залишилося не більше 10 000, а від Бендер до Ізмаїла на просторі в 60 льє більше не зустрілося б жодного житла, навряд чи зможуть відновити тут слід тих, які перед цим існували.

Після битви під Каушанами у вересні 1789 р. частина військ просунулася до Паланки й Аккермана, решта зайнялася блокадою Бендер, куди втекли всі мешканці містечка Каушани, котрим пощастило врятуватися від козацької піки. Протягом цієї блокади, яка тривала п’ять тижнів, Каушани й усі навколишні села були

Р. 135. – повністю зруйновані та спалені козаками та гренадерами з Катеринослава. За кілька місяців до того генерал Каменський [488] особисто спалив маленьке містечко Гангура та всі села, які розташовувалися на Ботні. Зима прийшла того року раніше, ніж зазвичай, несподівано випало дуже багато снігу, все це супроводжувалося хуртовинами, тим страшнішими, що ці величезні рівнини відкриті для всіх вітрів і позбавлені будь-якого прихистку. Генерал Пістор [489], армійський квартирмейстер, був зобов’язаний розмістити війська. Цей колишній професор Гессенського університету без кінця займався астрономією та набагато краще знав мапу зоряного неба, ніж тієї країни, де відбувалася ця війна. Бендери й Аккерман (Білгород), що знаходяться на правому березі Дністра, зрештою, щойно здалися, і захоплення цих двох міст дозволило утвердитися на всій Бессарабії до гирла цієї ріки. Наступна кампанія повинна була відкритися облогою Кілії та Ізмаїла, єдиними фортецями,

Р. 136. – які ще залишалися у турків між Чорним морем і Прутом. Отож, згідно з правилами, армія мала якомога ближче розташуватися до цих міст, і це була єдина річ, про яку міркував Пістор. У середині листопада всі війська виступили на марш, щоб зайняти зимові квартири, перетнувши величезний степ, сповнений сніговими кучугурами, наметеними завірюхами. Солдати стійко переносили голод, холод, виснаження від цього тяжкого переходу, сподіваючись отримати згодом довгий відпочинок. Кілька полків, які були повідомлені про зруйнування цих сіл чи вони навіть стали свідками цього, були єдиними, котрі перешіптувалися. Яким же було розчарування армії, коли замість жител, визначених їм для розміщення, вони знайшли тільки занедбані хижі та руїни? І дійсно, Пістор, котрий не проконсультувався з картою Багера, створеною під час попередньої війни, уявляв собі, що, раз ці назви

Р. 137. – ще існують на мапі, значить і самі населені пункти повинні тут існувати. За великого милосердя можна було б пробачити йому цю недбалість, але як вибачити халатність тих, які позначили ці містечка на мапі як існуючі, тоді коли недавнє їх руйнування, можливо, відбувалися на їхніх власних очах?

Ця злочинна недбалість мала найзгубніші наслідки. Роти, цілі батальйони зрозуміли, що змушені будуть вертатися назад і шукати собі сховища від суворості морозу. Будь-яка дисципліна зникла, солдати розбрелися, багато хто облаштовувався чи силою вдирався до помешкань, які були визначені для їхніх більш щасливих товаришів. Можна було побачити як у хижі, заледве спроможній вмістити 10-15 осіб, набивалося до сотні людей, позбавлених жодного харчу. Полки, батальйони, роти – все перемішалося. Як результат – нові грабунки, нові пожежі, яким начальники не мали ні бажання, ні влади

Р. 138. – завадити. Ці страшні безлади тривали 15 днів і супроводжувалися втратою значної кількості людей і тварин, а також амуніції та екіпажів. Потрібно було робити новий перерозподіл. Війська, які зимували поблизу Бендер і Аккермана, повинні були потіснитися й поступитися своїм місцем тим, що блукали в пустельних снігах. Однак ці два міста були вже перевантажені, а їхні просторі передмістя вщент зруйновані, й не могли прийняти стільки народу. Тож більша частина цієї розкладеної та змученої армії була вимушена знову перейти Прут і повернутися до Молдавії, щоб уникнути тотальної руйнації. Колони, що взяли шлях на Ясси, принаймні, знайшли хоч трохи визначені дороги. Інші повинні були прокладати їх собі самі через снігові замети, через безлюдні долини, які відділяють Прут від Дністра. Тільки на кінець грудня вони дісталися до своїх нових квартир після такого згубного маршу та контрмаршу. Просто неможливо уявити собі подумки ті страждання та біди,

Р. 139. – які вони мали витримати. Їм бракувало всього. Оскільки не було передбачено жодної з цих незручностей, маршеві колони не знаходили на своєму шляху ні провізії, ні фуражу, ні дерева, ні укриття проти морозяних хурделиць. Путі з Бендер до Кишинева, Хушів, Цецори, Ясс були усіяні покинутими чи мертвими кіньми. Їхня кількість перевищувала 2 000, і це в країні, яка є ні чим іншим, як величезною прерією. Щоправда, на дорозі від Кишинева до Ясс змогли передбачливо нагромадити через певні відстані величезні скирти сіна, призначені для кавалерії. Але козаки її випередили, і все зникло. Коні з армійських екіпажів, які йшли на Ясси, також змогли відхопити собі цієї провізії, а кавалерія не знайшла нічого.

Що стосується людських втрат, то вони ніколи не були добре відомі, але мали б бути гнітючими, бо я бачив, що один Малоросійський полк втратив 11 чоловік впродовж 7 льє.

Р. 140. – Отже, ця переможна армія, яка щойно захопила у противника два важливих міста, не зазнавши жодних втрат, повернулася до Молдавії у більшому розладі та сум’ятті, ніж якби вона зазнала б втечі та переслідувалася б ворогом, який виграв битву. Ось як росіяни заплатили завдяки холоду, голоду та всім іншим видам лих за свою непередбачливість і свою руйнівну завзятість.

Хоробрий принц Ангальт-Бернбурзький [490] повідомив Потьомкіну про всі ці біди, але лихо вже здійснилося, і генерал Пістор відбувся за нього лише кількома образливими сарказмами, які князь Потьомкін відпустив на його адресу та з приводу його астрономічної манії [491].

Російська армія у мить, коли я пишу, йде проти Франції, складена переважно з козаків. Чи був імператор [мається на увазі Павло І – Є. Л.] достатньо обізнаним стосовно них,

Р. 141. – щоб вірити, що їх можна порівняти з легкими австрійськими загонами? Загалом козаки, яких вигнали зі своїх звичних степів, завдають більше клопотів, ніж користі, своїй армії. Війна в Пруссії та зовсім недавно війна у Фінляндії [492] це вже довели.

Козак, як я вже казав, створений скоріше для вимотування неприятеля та його переслідування, ніж для битви з ним. Відніміть у нього спокуси грабунку, і його активність буде зведена нанівець. Він сміливий і рішучий тільки тоді, коли він якнайбільше переконаний, що знає країну, має впевнений шлях до відступу та бачить перед собою певну здобич. Він покладається більше на свого невтомного коня, ніж на свою зброю. Це жодним чином не стосується обмежених полів Німеччини, ще менше підходить для ущелин і гір Швейцарії й Італії, щоб застосувати там свої дрібні премудрості та хитрощі, які він з успіхом використовує на рівнинах проти безтурботного ворога. Його непідкований кінь, призвичаєний до м’якого та рівного грунту степів і

Р. 142. – високих трав, які він щипає, навіть на ходу, не зможе витримати ні наших доріг, твердих і кам’янистих, ні залізти, ні перелізти через наші круті й уривчасті пагорби, що поросли чагарником. Якщо козаки добре прислужилися в Польщі та у війнах з турками, це була війна, яка велася на рівнинній малолюдній місцевості, вкритій величезними пасовищами. Тож для харчування їхніх коней не потрібно було жодного сіна, і вони могли безперервно переміщуватися. Зрештою, вони ніколи не робили набігів до інших країн, крім тих, де вони могли знайти майже такі ж звичаї як у себе, подібну мову та спосіб життя, до країн, де всі їхні вчинки будуть пробачені, а місцеві мешканці, лякливі та беззахисні, їх бояться традиційно й розбігаються при їхньому наближенні [493]. Але засвоєна козаками впевненість

Р. 143. – і відвага може дорого їм коштувати в будь-якому іншому місці. Справи складатимуться зовсім інакше, якщо війна відбуватиметься в Німеччині, й особливо на французькій території. В першому випадку, цілком ймовірно, козаків спробують підпорядкувати якійсь дисципліні й стримати їхній розбій у країні, яку вони «повинні захищати». Однак я дуже сумніваюся, що цього буде досягнуто. Зовсім не легко зруйнувати одним махом старовинні звички, які стали національним духом. Козаки залишаться й надалі козаками. Тобто для них чи то союзна країна, чи ворожа не матиме великої різниці, і в будь-якому разі, вони почуватимуться досить сильними, грабуючи безкарно якийсь будинок або ферму, зовсім не цікавлячись, кому вона належить. Зважаючи на це, я серйозно раджу німецьким селянам

Р. 144. – більше покладатися на свої власні сили, ніж на російську дисципліну, якщо вони бажають надати постій добрим союзникам, що йдуть боронити їхню несвідомість. Як поновлять страшні приклади, які вже раніше щоразу давали ці загнані до полків злочинці, котрими вони залишаються, залишимо на їх власний розсуд [494].

Якщо російському генералу вдасться стримати козацькі орди, котрі його супроводжують, країни, які він перетинатиме, почуватимуться набагато краще. Але яку суттєву користь він зможе тоді отримати від козаків? Бо до цього часу саме їхня недисциплінованість робила їх страшними, саме толерування їхніх розбійних нападів підживлювало їхню винахідливу доблесть і пильність. Заберіть у них цю вольність, позбавте їх надії на здобич, найголовнішого двигуна їхніх військових чеснот, і ви їх повністю паралізуєте.

Р. 145. – В інструкції імператора російському генералу було чітко наголошено на дотриманні якнайсуворішої дисципліни, поки його війська перебуватимуть в Німеччині, але йому дозволено робити все, що зможе приборкати й ошелешити противника, щойно війська досягнуть його території. Найсвіжіший наказ, відданий під час параду 2 листопада цього року [1798 – Є. Л.], просякнуто тим самим духом: ось витяг з нього, але положення якого перекладено дуже точно: «Згідно рапорту генерала Аракчеєва Й[ого]. І[мператорська]. В[еличність]. із задоволенням відзначив гарний порядок, який панує в армійському корпусі під проводом генерала Розенберга [495]. Й. І. В. засвідчує цим свою подяку начальникам і командирам батальйонів. Що стосується солдатів, то Й. І. В. переконаний у їхньому старанні та хоробрості і впевнено очікує від них цілковитого знищення ворогів віри та суспільного блага [курсив автора – Є. Л.]».

Отже, французи розуміють, чого їм чекати з боку росіян і особливо козаків. Однак ці загрози не повинні їх залякувати. Вони долали й

Р. 146. – набагато страшніші небезпеки. Якщо колись козаки з’являться на лівому березі Рейну, я радитиму сільським мешканцям подбати про безпеку своїх жінок і дітей, вивести свої стада та бити на сполох через цих розбійників. Не треба йти їм на зустріч у чисте поле, а, навпаки, влаштовувати засідки у лісах, за парканами, у ямах і вузьких проходах, навіть у власних будинках. Козаки, як я вже про це казав, мають досить погану вогнепальну зброю, якою не вміють користуватися. Їхні піки, такі страшні для втікачів на просторій рівнині, тут перетворяться на непотрібне знаряддя. Їхні коні, не здатні перестрибувати огорожі та рови, не зможуть їм прислужитися, і скоріше підставлять їх під обстріл; якщо вони з них злізуть – вони пропали. Піший козак – це скоріше жертва першого ворога, ніж загроза. В 1789 р. Потьомкін, який любив робити всілякі досліди над козаками, сформував з них піхотну бригаду, складену з

Р. 147. – 3 000 чоловік, які втратили своїх коней під час облоги Очакова. Ці новоявлені піхотинці зберегли свої піки разом з рушницею, підвішеною на ремені. Її було віддано під командування князя Соколинського [496], офіцера, сповненого рішучості, і Суворов утворив з неї колону при штурмі Ізмаїла. Надихаючись прикладом свого начальника та інших військ, вони пішли на приступ з великою відвагою, вдираючись на мури. Однак турки, швидко впоравшись зі своїм першим здивуванням і побачивши козаків, кинулися на них у шабельну контратаку і влаштували серед них жахливу бійню. Розгромивши їхню колону, вони перетнули свої ж рови й переслідували її на рівнині, де знищили майже повністю. Ті, кому пощастило врятуватися, можуть завдячувати своїм спасінням тільки двом батальйонам з Псковського полку, які перебували в резерві. Зрештою, як ці козаки могли витримати стрімкі атаки турків, шаблі яких розбивали їхні піки на друзки,

Р. 148. – залишаючи в їхніх руках тільки обрубки? 6 000 донських козаків, яким Суворов також наказав спішитися, щоб сформувати з них іншу колону, поводилися при штурмі приблизно так само, і їхній успіх був не кращий. Ця кривава днина коштувала життя 5 000 козакам Дону та України, які втратили водночас також бравого князя Соколинського та своїх найкращих офіцерів. Вони ще довго проклинали генералів, які змусили їх битися у манері, що так мало підходила до їхнього звичаю.

Якщо в якійсь густозаселеній країні, яку перетинають огорожі, рови, зарості чагарників, а дороги кам’янисті та нерівні, знайдуться хоробрі та добре озброєні селяни, мені здається, цього буде достатньо, щоб вигнати козаків. Бо як зможуть залякати ці хижацькі орди загартовані в боях війська, для яких нагайки, піки, довгі бороди та лахміття не складають жодного страху? З іншого боку, козаки, повторимо,

Р. 149. – не стільки б’ються з ворогом, скільки виснажують його. Їхні проникливі, неспокійні та спостережливі очі є більш небезпечними, ніж їхня зброя, а їхні знання місцевості замінили їм досвід і вміння. Вони не знайдуть більше ні на Рейні, ні на По, рівнин, вкритих травою, які є для них такими рідними, ні долин Вісли, театру їхніх легких подвигів. Там не говоритимуть більше їхньою мовою чи навіть хоч трохи подібною говіркою, як у Молдавії чи в Польщі. Все тут буде для них новим і незнаним. Вони навіть рідко зможуть зустріти тут об’єкти для порівняння і будуть постійно збитими з пантелику та за межами своєї сфери. В цих місцях вони зустрінуться з народами, які інакше проявляють свою хоробрість і заповзятість. Французькі війська оточені роями вмілих і невтомних стрільців та мисливців. Одної-двох сутичок з ними буде достатньо, щоб відбити смак до зухвалих зазіхань у цих вершників-волоцюг з Дону та Бористену. Пересувна артилерія остаточно покаже їм

Р. 150. – їхнє місце у хвості російської піхоти [497].

Вже втретє за це століття австрійський дім, найнебезпечніший ворог німецького співтовариства, наводнює Німеччину козаками та калмиками. Вони закликали їх під час війни 1734-го року, вони дозволили їм знову повернутися сюди в 1757 р., щоб знищити Пруссію. Сьогодні ця країна їх закликала ще раз, щоб упокорити Францію та відновити цілісність імперії, що було б краще зробити не приносячи її в жертву угодою в Кампо-Форміо [498].

Masson Charles François Philibert. Mémoires secrets sur la Russie, et particulièrement sur la fin du règne de Catherine II et celui de Paul I. Contenant nombre d’anecdotes et de faits historiques sur la guerre de Perse, la marche des armées russes contre la France, la disgrace et la mort de Souworow, les opérations de finances de Paul I, sa vie domestique, et sa fin tragique. Suivi de pièces justificatives, parmi lesquelles se trouve la constitution pour la famille impériale. – Amsterdam-P.: Chez Bertrandet, 1802. – T. 3. – XVI+444 p.


Примітки

465. Шарль-Франсуа-Філібер Массон (1762-1807), французький педагог і літератор, що протягом десяти років прожив у Росії. Приїхавши до Петербурга в 1786 р., де служив його старший брат, був прийнятий на викладацьку роботу до Артилерійського та інженерного кадетського корпусу. В 1795 р. він був призначений особистим секретарем великого князя Олександра Павловича. Проте вже через рік після цього, зі смертю Катерини ІІ та сходженням на трон Павла І, він разом з братом зазнав немилості від нового царя, й обидва повинні були назавжди залишити Росію. Його «Секретні записки про Росію», анонімно видані у Парижі, частково просякнуті духом особистої образи на російський двір, проте містять багато цікавої та важливої інформації про життя Російської імперії наприкінці ХVІІІ ст.

466. Йдеться про так званий «грецький проект», тобто відновлення Росією Візантійської імперії.

467. Григорій Кирилович Розумовський (1759-1837), граф, науковець, мінералог і геолог, відкрив мінерал під назвою разумовськін, майже весь жив за кордоном.

468. Катерина Романівна Дашкова, у дівоцтві Воронцова (1743 або 1744-1810), подруга і сподвижниця Катерини II, учасниця палацового перевороту 1762-го року. В 1783-1796 рр. директор Петербурзької Академії наук.

469. Таке найменування походить від префіксу «за» та слова «пороги». Їхня Січ, тобто головне місце перебування та резиденція начальника, була захоплена й знищена росіянами в 1775 р. Запорожці розсіялися. Їх у великій кількості було з успіхом використано на Чорному морі та у війську (примітка з оригінального французького тексту).

470. Маршал Розумовський, великий гетьман козаків і брат фаворита Єлизавети, був звільненим від кріпацтва українцем. Він став батьком сьогоднішніх графів Розумовських, які, здається, прославляють це прізвище набагато більше своїм власним достоїнством, ніж це зробила імператриця своїми благодіяннями. Ми мали на увазі графа Григорія, котрий присвятив себе вивченню природничих наук і який здобув відомість завдяки кільком відкриттям. Він живе сьогодні інкогніто в Швейцарії та Німеччині. Його брат Андрій є знаним завдяки посольській службі в Стокгольмі, Неаполі та Відні, звідки Павло І його відкликав при своєму сходженні на трон. Імператору ніколи не був до смаку цей самовпевнений чоловік, який насмілився закохати в себе велику княгиню Наталію. Андрій Розумовський має великі таланти й багато здібностей, і його витончене обличчя це доводить. Граф Олексій, інший брат, не проявляє честолюбства й живе осторонь обов’язків і почестей двору. Його знання, приємність його звичок, філософія і поводження, яке він проявляє до подарунків долі, якнайкраще вирізняють його з натовпу російських сеньйорів, немов би він був прикрашений найвищими орденами імперії. Він поділяє разом зі своїми братами дуже рідку якість – не соромитися свого походження. Він має у своїй кімнаті портрет батька в українському костюмі, котрий йому подобається показувати, розповідаючи про те, яким чином його батько потрапив до Петербурга й був тут піднесений фортуною. Можна було побачити в Росії Біронів, Меншикових, Остерманів, Мініхів і багатьох інших, що здобули в наші дні такий швидкий злет, проти їхня велич була особистою й закінчилася на них. Подібного не можна сказати про Розумовських (примітка з оригінального французького тексту).

471. Осип Іванович Хорват був одружений з Анною Олександрівною Зубовою, сестрою Платона Зубова.

472. Хосе (Осип Михайлович) де Рібас (1751-1800), російський військовий і державний діяч, іспанець за походженням. Засновник порту та міста Одеси.

473. Андрій Іванович (Францевич) Альтесті (? – 1840-і), російський чиновник, грек за походженням, уродженець Рагузи.

474. Адріан Мойсейович Грибовський (1766-1833), російський державний діяч. Служив у канцелярії Потьомкіна, а потім Зубова, ставши фактично правою рукою останнього. З 1795 р. статс-секретар. При Павлі І потрапив в опалу і був ув’язнений. Звільнений у 1801 р. Олександром І.

475. Князі Кантакузени походять з боряського роду в Молдавії та Валахії, який доводить, що бере свій початок від давніх французьких імператорів Константинополя [тут йдеться про правителів Латинської імперії – Є. Л.]. Одна гілка цього славетного роду перейшла на сторону росіян під час їхньої останньої війни з Портою й переселилася до Росії (примітка з оригінального французького тексту).

476. Михайло Васильович Каховський (1734-1800), граф, російський воєначальник, участник Семирічної, російсько-турецьких 1769-1774 і 1787-1791 рр. війн, окупаційних дій у Криму в 1783 р. і в Польщі в 1792 р.

477. Олексій Іванович Іловайський (?-1797), російський генерал, наказний отаман Війська Донського, участник Семирічної, російсько-турецьких 1769-1774 і 1787-1791 рр. війн, походів на Кубань, а також придушення Пугачовщини (1773-1775) та повстання Тадеуша Костюшка (1794).

478. Матвій Іванович Платов (1751-1818), російський генерал, граф, з 1801 р. отаман Війська Донського, учасник війн Росії другої половини ХVІІІ – початку ХІХ ст., герой війни з Наполеоном в 1812 р.

479. Василь Петрович Орлов (1745-1801), російський генерал, отаман Війська Донського, участник російсько-турецьких та інших війн.

480. Іван Іванович Ісаєв (1748–1810), донський отаман, згодом російський генерал.

481. Валер’ян Олександрович Зубов (1771-1804), російський генерал, брат останнього фаворита Катерини ІІ, головнокомандувач російської армії під час Перського походу (1796).

482. Федір Павлович Денисов (1738-1803), першим серед донських козаків отримав титул графа, російський генерал, учасник війн Росії другої половини ХVІІІ ст., командир лейб-козачого полку.

483. Адріан Карпович Денисов (1763-1841), російський генерал, з 1818 р. отаман Війська Донського. В 1799 р. відзначився в Італійському поході Суворова, зокрема, в битві з французами поблизу Нові.

484. Росіяни називають курганами ці земляні узвишшя чи конічні пагорби, які час від часу трапляються в пустелях Бессарабії, поряд з Дністром, Богом, Азовом, Астраханню та вздовж південного рубежу Сибіру. Розкопки, які в них проводилися в різні часи, підтверджують, що це місця поховань. Там, зазвичай, знаходять урни з грубої кераміки, іржаву зброю, вудила, кістки собак і коней, кілька застібок, гачки, ланцюжки та інші прикраси з золота та срібла. Там знайдено також кілька монет, з грецькими написами, які розібрати неможливо, а також написами іншими мовами, незрозумілими сучасним науковцям. Саме на одному з таких курганів розташувався Суворов під час жахливого штурму Ізмаїла, на близькій відстані в один гарматний постріл з цієї фортеці. Саме звідти в звіриному екстазі, спрямувавши погляд на місто, охоплене полум’ям і омите кров’ю, дослухаючись до страшних криків переможців, стогону переможених, шуму різанини, він горлав щомиті голосом високим і хриплим: «Коли! Коли! (тобто «Вбивай! Вбивай!»)». Цей мерзенний і старезний дідуган немов би насолоджувався найприємнішим з видовищ (примітка з оригінального французького тексту).

485. У Давньому Римі провидець, що віщував майбутнє за польотом птахів.

486. Лівонія, колишня житниця півночі, не змогла майже впродовж століття, що вона перебуває під владою Росії, оговтатися від спустошень і руйнувань, котрих зазнала під час свого завоювання, якому майже не опиралася. Ще й досі вона вкрита шрамами. Крим двадцять років тому мав великі міста й населення близько 2 000 000 душ. Сьогодні це лише величезна руїна, на якій залишилося 50 000 татар, слабких решток великої нації, котрі оплакують свою вітчизну та проклинають своїх гнобителів. Польща також усіяна згарищами, руїнами та кістками. Її міста перетворилися на пустелі, і, не отримавши новий порядок речей, вона не відновиться ніколи. Тож якою буде доля країн, щодо яких Росія проявить найменший інтерес в плані збереження за собою? Про це краще запитати у Бранденбурга, Померанії, Молдавії (примітка з оригінального французького тексту).

487. Весь світ знає про зворушливу загибель майора Клейста [Евальд-Християн фон Клейст (1715-1759), німецький поет і офіцер, був тяжко поранений у битві під Кунерсдорфом 12 серпня 1759 р. і потрапив до російського полону, де йому намагалися врятувати життя, проте 24 серпня він помер, був з почестями похований росіянами – Є. Л.], шановного німецького поета, та про те, як козаки з російської армії проявили людяність, зважаючи на його тяжкий стан, і намагалися його врятувати. Ці ж самі козаки спалили незадовго до цього храм у маленькому містечку Рагнiц, де згоріли живцем лютеранський пастор і більша частина його вірян, котрі знайшли тут разом з ним свій прихисток (примітка з оригінального французького тексту).

488. Михайло Федотович Каменський (1738-1809), граф, генерал-фельдмаршал, активний учасник війн Росії другої половини ХVІІІ – початку ХІХ ст. 19 грудня 1788 р. розбив турків поблизу Гангури.

489. Яків Матвійович Пістор, генерал-квартирмейстер російської армії.

490. Віктор-Амадей фон Ангальт-Бернбург-Шаумбург-Хойм (1744-1790), війдомий воєначальник, німецький принц з роду Асканіїв, російський генерал, активний учасник російсько-турецьких війн 1768-1774 і 1787-1791 рр. Один з керівників штурму Очакова в 1788 р. Згодом брав участь у війні зі Швецією (1788-1790), під час якої загинув від смертельного поранення.

491. Попри все Потьомкін наказав, щоб генерал Каменський, який особисто спустошив ці краї, не мав жодних інших зимових квартир, окрім сіл, спалених його ж загонами (примітка з оригінального французького тексту).

492. Тобто російсько-шведська війна 1788-1790 рр.

493. Не варто довіряти англійським, німецьким і навіть французьким газетярам, які нам навіюють подібні страхи, подаючи цих козаків, щось на кшталт угрів або гунів давніх часів, поїдаючих маленьких дітей, і буцімто вони є настільки вправними та доблесними вершниками, що жодні легкі війська не можуть проти них встояти. Калонн [Шарль-Александр Калонн (1734-1802), французький державний діяч, економіст, призначений в 1783 р. генерал-контролером, намагався вивести економіку Франції з кризи. Під час революції емігрував до Англії, де проволив контрреволюційну діяльність. Повернувся до Франції з дозволу Наполеона – Є. Л.], великий рахівник, Калон, підрахувавши усі можливі можливості, здається, сприйняв на віру це останнє твердження стосовно 50 000 козаків, озброєних нагайками, анонсувавши їх прибуття, волаючи до французів «Рятуйся, хто може!» в останньому лондонському віснику (примітка з оригінального французького тексту).

494. «О вічний сором, о незмивна пляма! Це зовсім не козаки чи калмики, які селян швейцарських і німецьких рукою збройною загнали до могили, немов розбійники жорстокі. Це – французи!!!» (примітка видавця).

495. Дітріх-Аренд (Андрій Григорович) Розенберг (1739-1813), російський генерал, родом з прибалтійських німців. Брав участь у війнах Росії другої половини ХVІІІ – початку ХІХ ст. В 1799 р. відзначився на чолі російських експедиційних військ в Італії та Швейцарії. З 1800 р. Кам’янець-Подільський військовий губернатор. З 1803 р. керував також Мінською, Волинською та Подільською губерніями. Того ж року призначений Херсонським військовим губернатором. Згодом вийшов у відставку.

496. Мається на увазі Антон Степанович Друцький-Соколинський (?-1790).

497. Це повідомлення нещодавно підтвердилося. Козаки не проявили себе у жодній з сутичок, і російські генерали розмістили їх позаду обозів. Вони мали невеличкий табір поблизу Арау [містечко на півночі Швейцарії – Є. Л.] під час битви під Цюрихом [25-26 вересня 1799 р. – Є. Л.]. Кілька французьких стрільців, відправлених у розвідку, перейшли річку та захопили цей табір, а козаки кинулися навтьоки при їхньому наближенні. Серед великого числа російських військовополонених майже не виявлено козаків (примітка видавця).

498. Мається на увазі франко-астрійська мирна угода, укладена 17 жовтня 1797 р. в італійському селі Кампо-Форміо, за якою Австрія втратила значну частину своїх володінь.

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 446 – 466.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 39

Модифіковано : 6.07.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.