Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст. очима французьких сучасників / Вольтер (1730)

Козацька Україна ХVІ – ХVІІІ ст.
очима французьких сучасників

Вольтер (1730)

Луняк Є.

З українознавчого доробку Вольтера [297]

Опис України та повідомлення про Мазепу в «Історії Карла ХІІ» Вольтера [298]

Р. 161. – Однак король [Карл ХІІ – Є. Л.], який рідко дослухався до порад, не прислухався до цих справедливих думок, але, на велике здивування армії, він залишив московський шлях і рушив на південь в Україну, країну козаків, розташовану між Малою Татарією, Польщею та Московією. Ця країна простяглася на сотню наших льє з півдня на північ, і має майже стільки ж зі сходу на захід. Вона поділена на майже дві рівних частини Бористеном, який перетинає її з північного заходу на південний схід. Головним її містом є Батурин (Bathurin), розташований на маленькій річці Сейм (Sem). Найпівнічніша частина України добре оброблена та багата, найпівденніша,

Р. 162. – що знаходиться поблизу 48 градусу, є одним з найродючіших країв світу та найпустельнішим. Погане управління тут придушувало все благо, яке природа силувалася зробити людям. Мешканці цих областей, що межують з Малою Татарією не сіють і не обробляють землю, оскільки буджацькі та перекопські татари, молдавани, всі є народами розбійницькими, які пограбували б їхні врожаї (les Tartares de Budziac, ceux de Précop, les Moldaves, tous peuples brigands, auraient ravagé leurs moissons).

Україна завжди мала натхнення бути вільною. Але, оточена з усіх боків Московією, країнами, підвладними великому правителю [султану – Є. Л.], та Польщею, вона змушена була обирати собі протектора, а в подальшому й володаря, з однієї з цих трьох держав. Вона піддалася спочатку під протекцію Польщі, яка вважала її занадто за підневільну собі, тоді вона звернулася до московита, який обернув її у таке рабство, до якого лише був здатний. Спочатку українці мали привілей обирати поміж собою князя під іменем генерала. Але дуже скоро вони були позбавлені цього права, і їхній генерал почав призначатися московським двором.

Той, що тримав тоді цю посаду, був польський шляхтич на ім’я Мазепа (gentilhomme polonais nommé Mazeppa). Народившись у Подільському воєводстві, він виростав як паж Яна-Казимира й отримав при його дворі якісь знання з словесності. Потім була викрита одна інтрижка, яку він мав з дружиною якогось польського шляхтича. Цей чоловік наказав його повністю голого прив’язати до спини дикого коня й пустив його скакати в такому стані. Кінь, що походив з України, туди й повернувся та привіз туди Мазепу, напівмертвого від втоми та голоду. Кілька селян

Р. 163. – його врятували. Він довгий час залишався в них і відзначився в багатьох походах на татар. Перевага його знань принесла йому велику пошану між козаками, його репутація зростала з дня на день, змусивши царя зробити його князем України (prince de l’Ukraine).

Якось, одного разу, він обідав за одним столом з царем у Москві. Цей імператор запропонував йому привчати козаків до дисципліни та зробити цих людей більш слухняними. Мазепа відповів, що положення України та дух її нації створюють нездолані перепони цьому. Цар, вже досить добре підігрітий вином і який ніколи не стримував своєї люті, назвав його зрадником і пригрозив посадити на палю.

Мазепа, повернувшись до України, почав задумувати заколот. Шведське військо, що знаходилося неподалік кордонів, полегшило йому пошук засобів. Він прийняв рішення стати незалежним і створити могутнє королівство з України та уламків Російської імперії. Це був хоробрий і винахідливий чоловік, що відзначався надзвичайною невтомністю в роботі, незважаючи на дуже похилий вік. Він об’єднався таємно зі шведським королем, щоб посприяти тому у скиненні царя та скористатися цим.

Про перехід Мазепи на бік шведів і військові дії
в Україні в 1708-1709 рр.

Р. 163. – Король призначив йому зустріч біля річки Десни. Мазепа обіцяв прийти сюди з 30 тисячами чоловік, військовим спорядженням, провізією та своїми скарбами, які були величезними. Отож, шведська армія крокувала сюди на превеликий жаль офіцерів, які нічого не знали про угоду короля з козаками.

Р. 164. – Карл надіслав наказ Левенгаупту негайно привести до нього свої війська та провізію в Україну, де збирався перебути зиму, щоб, відпочивши в цій країні, він міг завоювати Московію наступної весни. Отож, він наблизився до річки Десни, яка впадає в Бористен поблизу Києва.

Попередні перешкоди, які знаходилися до цього шляху, були досить легкими в порівнянні з тими, що зустрілися на новій дорозі: треба було перетнути 50 льє лісом, повним боліт. Генерал Ланжеркрон [299], який йшов попереду з 5 тисячами людей і піонерами, вивів армію на схід у 30 льє від правильної дороги. Після чотирьох днів походу король зрозумів помилку Ланжеркрона. З великими зусиллями їм вдалося повернутися на потрібний шлях, але майже вся артилерія та всі вози залишилися затопленими чи загубленими в болотах.

Нарешті, після 12 днів такого жахливого переходу, під час якого шведи доїли останній решток сухарів, що ще залишався, ця армія, виснажена втомою та голодом, дісталася берегів Десни. Того місця, де Мазепа призначив зустріч. Однак, замість того, щоб знайти тут цього володаря, вони побачили загін московитів, розташований на іншому березі річки. Король був здивований, але він вирішив негайно перейти Десну й атакувати неприятеля. Береги цієї річки були такими крутими, що треба було спускати солдатів мотузками. Вони перетнули річку, як це годиться, одні

Р. 165. – на плотах, зроблених нашвидкуруч, інші вплав. Загін московитів, який прибув сюди, нараховував не більше 8 тисяч солдатів. Він довго не оборонявся, тому й ця перешкода була подолана.

Карл увійшов до цих загублених земель, сумніваючись у своєму шляху та вірності Мазепи. Цей козак, нарешті, з’явився, але скоріше як втікач, ніж як могутній союзник. Московити викрили й передбачили його наміри. Вони збиралися розправитися з козаками, порубавши їх на шматки. Його найбільших друзів, взятих у полон числом до тридцяти, було замучено до смерті на колесі. Його міста були перетворені на попелища. Його скарби розграбовані. Провізію, заготовлену для шведського короля, забрано. Йому ледве вдалося втекти з 6 тисячами чоловік і кількома кіньми, навантаженими золотом і сріблом. Але, принаймні, він дав королю впевненість, що підтримає його своїми порадами в цій невідомій країні та прив’язаністю до нього всіх козаків, які, розлючені росіянами, прибували окремими загонами до табору й надавали підтримку харчами.

Карл сподівався, що хоча б його генерала Левенгаупта омине ця лиха доля. Він мав привести близько 15 тисяч шведів, які значили більше, ніж 100 тисяч козаків, й доставити військові та харчові припаси. Незабаром той прибув, але приблизно в такому ж стані, що й Мазепа…

Р. 168. – Шведський король залишився, таким чином, і без провізії, і без зв’язку з Польщею, оточений ворогами, в середині країни, де він міг покластися лише на свою хоробрість.

В таких скрутних умовах тієї вікопомної зими 1709-го року, більш жахливої на цих кордонах Європи, ніж ми відчуваємо її у Франції, загинула частина його армії. Карл хотів перебороти пори року так само, як звик це робити з ворогами. Він наважився робити довгі переходи в такий жахливий мороз. В один з таких маршів 2 тисячі чоловік померли від холоду на його очах. Вершники не мали

Р. 169. – чобіт, піхотинці були позбавлені взуття та майже не мали одягу. Вони були змушені робити собі черевики зі шкіри тварин, наскільки це могли. Дуже часто їм бракувало хліба… Ця армія, колись така квітуча, скоротилася до 24 тисяч чоловік, готових померти від голоду…

Р. 171. – Єдиний Мазепа, цей володар козаків, наказав їм підтримувати шведів. Без цієї допомоги ця армія загинула б від голоду та страждань. Цар, користуючись такою нагодою, запропонував Мазепі повернутися під свою владу, але козак залишився вірним своєму новому союзникові, чи то боячись жахливих мук на колесі, де загинули його друзі, і чого він міг побоюватися сам, чи то бажаючи помсти.

Карл зі своїми 18 тисячами шведів не облишив ні наміру, ні сподівань дійти до Москви. Він рушив наприкінці травня захопити Полтаву, на річці Ворскла, на східній окраїні України, в 13 великих льє від Бористену. Ця територія належала запорожцям, найбільш чудернацькому народу, який коли-небудь існував на землі. Це збіговисько давніх русинів, поляків і татар (c’est un ramas d’anciens Russes, Polonais et Tartares), що сповідувало в якості релігії, щось подібне до християнства та займалося розбоєм, на кшталт наших флібустьєрів. Вони обирають собі ватажка, якого часто скидають і вбивають. Вони не терплять зовсім жінок поміж собою, але забирають всіх хлопчиків в 20-30 льє навколо та вирощують у своїх звичаях. Влітку вони завжди в поході, а взимку лежать у своїх просторих коморах [маються на увазі курені – Є. Л.], які вміщують 400-500 чоловік. Вони нічого не бояться, і живуть вільними. Вони б’ються до смерті навіть за найдрібнішу здобич з такою ж відвагою, що й Карл ХІІ, розпоряджаючись коронами. Цар наказав їм видати 60 тисяч флоринів, сподіваючись, що вони стануть на його бік, вони взяли ці гроші, але зголосилися стати на сторону Карла ХІІ, завдяки старанням

Р. 172. – Мазепи. Проте служили вони недовго, бо вважали смішним воювати з іншою метою, як грабувати. Тому, щоб вони не наробили шкоди, їх залишили на своїй службі щонайбільше 2 тисячі. Одного ранку королю представили десять їхніх начальників, але яких же зусиль треба було докласти, щоб вони не були п’яними, тому що вони вже в такому стані з початком дня. Їх повели в рів, де вони показали своє вміння стріляти з довгих карабінів. Отож, будучи спересердя на тиловиків, вони почали вбивати з відстані в 600 кроків тих ворогів, яких собі знайшли. Карл додав до цих бандитів кілька тисяч волохів, яких йому продав хан Малої Татарії. Таким чином, він обложив Полтаву, маючи серед своїх військ запорожців, козаків, волохів, що приєдналися до його 18 тисяч шведів і склали разом 30-тисячну армію, однак армію розладжену, якій бракувало всього. Цар перетворив Полтаву на військовий склад. Якби король її взяв, перед ним би знову відкривався шлях на Москву, й можна було б, принаймні, очікувати посеред цього різнорідного достатку на допомогу, яку він сподівався незабаром отримати зі Швеції, Лівонії, Померанії та Польщі. Тож його єдиним сподіванням було взяття Полтави, й він завзято намагався прискорити її облогу. Мазепа, який мав розвідників у місті, запевнив його, що дуже скоро він стане її господарем. Надія спричинила відродження в армії. Солдати розглядали штурм Полтави, як завершення всіх їхніх страждань.

Про переправу через Бористен Карла ХІІ і Мазепи в одному човні та про загибель шведів, які намагалися перетнути ріку вплав

Р. 182. – Через Бористен король переправився в одному човні з генералом Мазепою. Той зберіг багато скринь, сповнених грошей, але, оскільки течія була дуже швидкою і сильно дув вітер, цей козак покидав більше трьох чвертей своїх скарбів у річку, щоб полегшити човен… Триста вершників і велике число поляків та козаків хотіли перетнути річку вплав, їхній загін намагався опиратися течії та напливу хвиль, але всі ті, хто наважився на цей відчайдушний крок, були віднесені та потонули в ріці. З усіх піхотинців, які ризикнули переправитися через неї, на інший берег не вийшов жоден.

Про намагання царського уряду домогтися від Туреччини видачі Мазепи та смерть останнього

Р. 195. – Прем’єр-міністр [турецький – Є. Л.] швидко змінив думку. Король міг лише вести переговори, а цар міг заплатити гроші. Це були ті самі гроші, які раніше належали Карлу ХІІ. Військова скарбниця, захоплена під Полтавою, стала новою зброєю проти переможеного. Більше не стояло жодного питання про ведення війни з росіянами. Повага до царя в Порті стала такою великою, що та навіть надала його посланцю честь, якої ніколи не мали міністри московитів в Константинополі. Йому дозволили мати сераль, тобто палац у вільному кварталі, та спілкуватися з іноземними міністрами. Цар повірив навіть, що може вимагати повернення генерала Мазепи, як Карл ХІІ прагнув отримати нещасного Паткуля. Шурлулі Алі-паша [300] не збирався ні в чому відмовляти володарю,

Р. 196. – який прохав, даючи мільйони. Тому цей великий візир, який раніше клятвено запевняв повести шведського короля на Московію з 200-тисячним військом, поміркувавши добре, вирішив, що йому буде вигідніше принести в жертву генерала Мазепу. Карл розлютився від цієї вимоги. Не знаємо, як би візир повернув цю справу, якби Мазепа у віці 70 років не помер під час цієї оборудки. Горе і відчай короля посилилися, коли він дізнався, що Толстой, ставши царським послом у Порті, привселюдно наказував собі прислужувати шведам, забраних в неволю під Полтавою, й постійно продавав цих хоробрих солдатів на ринках Константинополя. Московський посол навіть гучно заявив, що мусульманські загони, які перебувають в Бендерах, скоріше стережуть короля, ніж роблять йому честь.

Voltaire. Histoire de Charles XII, roi de Suede. – P.: De l’imprimerie et de la fonderie stereotypes de Pierre Didot l’aîné, et de Firmin Didot, 1802. – 342 p.

Свідчення про відмінність українців і росіян в «Історії Російської імперії за Петра Великого» Вольтера та загальний опис «країни козаків» (1759)

Р. 30. – Ми називали колись Росію Московією, оскільки місто Москва, столиця цієї імперії, була резиденцією великих князів руських. Сьогодні старовинне ім’я Русі вживається частіше.

Я не маю наміру досліджувати тут, чому називають території від Смоленська до Москви Білою Руссю, і чому Гюбнер [301] (Hubner) називає її Чорною, і з якої причини Київщина має бути Червоною Руссю…

Р. 31. – Я користуюся іменем «росіяни» (les Russes), щоб означити мешканців цієї великої імперії. Ім’я «роксолани», яке їм дали колись, було більше гучним, але треба пристосовуватися до звичаїв тієї мови, якою ми пишемо. Газети та різні мемуари деякий час використовували слово «руські» (les Russiens), але оскільки це слово дуже нагадує поняття «прусські» (les Prussiens), я вживатиму тут лише термін «росіяни», який використовували майже всі наші автори. Мені здалося, що народ, який населяє найбільший простір землі, має бути відомим під назвою, яка абсолютно відрізняє його від інших націй…

Р. 41. – На південь від Смоленської провінції, ви знайдете провінцію Київську, або Малу Русь, Червону Русь чи Україну, крізь яку протікає Дніпро, названий греками Бористеном.

Р. 42. – Відмінність цих двох назв, одна з яких важка для вимови, а інша – мелодійна, дозволяє разом з сотнею інших доказів побачити суворість всіх давніх народів півночі та витонченість грецької мови. Столиця Київ (Кiov), стародавня Кізовія (Kisovie), була заснована імператорами Константинополя, які створили тут колонію. До сих пір тут ще можна побачити грецькі написи, що нараховують дванадцять століть. Це єдине місто, що має якусь певну давнину в цих краях, де люди прожили стільки століть, не зводячи фортечних мурів. Так було тоді, коли великі князі руські (grands-ducs de Russie) мали тут свою резиденцію в одинадцятому столітті, перед тим, як татари вторглися на Русь [302] (= в Росію).

Українці, яких називають козаками, є поєднаним збіговиськом давніх роксоланів, сарматів і татар (Les Ukrainiens qu’on nomme Cosaques sont un ramas d’anciens Roxelans, de Sarmates, de Tartares réunis). Ця країна складала частину стародавньої Скіфії (Cette contrée fesait partie de l’ancienne Scythie). Рим і Константинополь, які панували над стількома націями, навряд чи були тими країнами, що могли б посперечатися в родючості з Україною. Природа тут немов би докладає всіх зусиль, щоб подарувати свої блага людям. Але люди в цьому не наслідують природу, живучи з плодів, які народжує земля настільки ж необроблена, як і родюча, а також займаючись ще більше грабунками. Вони полюбляють сваволю, але найбільше цінують свободу. По черзі вони служили Польщі та Туреччині. Нарешті, піддалися Росії в 1654 р. та не дуже їй прислужувалися, але Петро їх приборкав.

Інші нації вирізняються своїми містами та містечками. Ці ж люди поділені на десять полків. На чолі цих десяти полків стоїть ватажок, обраний більшістю голосів, якого називають гетьман або ітман (nommé hetman ou itman). Цей керівник нації не має повної влади. Сьогодні це один з придворних вельмож,

Р. 43. – якого правителі Росії дають козакам у якості гетьмана. Правильніше сказати, це губернатор провінції, подібно до тих наших губернаторів у країнах, що наділені ще певними привілеями.

Спочатку в цій країні були лише язичники та магометани. Вони були охрещені в римську віру, коли служили Польщі. Але зараз вони вже є християнами грецької церкви з того часу, як зробилися підданими Росії.

Серед них варто виділити козаків запорозьких (ces Cosaques Zaporaviens), які дуже подібні до наших флібустьєрів, хоробрих розбійників. Вони відрізняються від всіх інших людей тим, що зовсім не мають ніколи жінок у своїх поселеннях, як ми знаємо про амазонок, котрі не мали чоловіків поміж собою. Жінки, яких вони використовують лише для дітонародження, проживають на інших островах ріки, без шлюбу, без сім’ї. Вони хлопчиків забирають у своє військо, залишаючи дочок їхнім матерям. Часто брат має дітей від своєї сестри, а батько від своєї дочки. Жодних інших законів вони не визнають, крім звичаїв, встановлених через необхідність. Однак вони мають деяких священиків грецького обряду. Нещодавно побудували форт святої Єлизавети [303] на Бористені, щоб їх приборкати. Вони несуть військову службу, як нерегулярні формування, і горе тому, хто потрапить до них у руки.

Якщо ви підійметеся на північний схід від Київської провінції між Бористеном і Танаїсом, знайдете намісництво Білгородське. Воно таке ж велике, як і Київське. Це одна з найродючіших провінцій Росії. Саме вона постачає Польщу величезним числом дивовижної худоби,

Р. 44. – яку знають під назвою українських биків (on connait sous le nom de boeufs de l’Ukraine). Ці дві провінції слугують прихистком від набігів малих татар і захищені оборонними лініями, що простяглися від Бористену до Танаїсу й укріплені фортами та редутами.

Про війни в Україні у другій половині ХVІІ ст.

Р. 79. – Олексій [цар Олексій Михайлович – Є. Л.] вів війну з Польщею.

Р. 80. – Вона була успішною й закінчилася миром, який закріпив за ним володіння над Смоленськом, Києвом і Україною…

Потім велику загрозу становили турки. Вони напали на Польщу, загрожуючи й володінням царя, що сусідствували з Кримською Татарією, старовинним Херсонесом Таврійським. Вони взяли в 1671 р. важливе місто Кам’янець і всю ту Україну, що знаходилася в залежності від Польщі. Українські козаки, які ніколи не бажали мати над собою зверхника, не знали кому їм варто піддатися – Туреччині, Польщі чи Росії. Султан Мехмед ІV, переможець поляків, яких він щойно примусив сплачувати собі данину, вимагав з усією оттоманською гордістю та пихою переможця, щоб цар забрав все своє й залишив йому Україну, але отримав таку ж величну відмову.

Уривки з «Історії Російської імперії за Петра Великого» Вольтера про події 1708-1709 рр.
в Україні

Глава ХVІІ. Карл ХІІ переходить Бористен, заглиблюється в Україну, захворіває від турбот. Одна з його армій зазнає поразки від Петра Великого: втрата боєприпасів. Він входить у степи. Пригоди в Україні

Р. 178. – Нарешті, Карл підійшов до ріки Бористен поблизу невеличкого містечка Могильова. Це було саме те роздоріжжя, де він мав прийняти остаточне рішення: чи йти йому далі на схід до Москви, чи вирушити на південь в Україну. Його армія, його противники, його друзі очікували, що він піде на столицю. Тому на цьому шляху його очікував Петро поблизу Смоленська з сильним військом, і зовсім не очікувалося, що він візьме шлях на Україну. Таке дивне рішення було підказане йому Мазепою, козацьким гетьманом. Це був 70-річний старець, який, не маючи дітей, здається, не мав би думати про щось інше, як спокійно завершити своє життя. Подяка мала прив’язувати його до царя, завдяки якому він мав свою посаду. Але чи то він мав образу на цього володаря, чи то слава Карла ХІІ засліпила його, чи, скоріше, він шукав шляхів унезалежнитися, зрадивши свого покровителя. Він вступив у секретні зносини з шведським королем, плекаючи надії з його допомогою збунтувати всю свою націю.

Карл не сумнівався, що зможе здобути тріумф над усією

Р. 179. – Російською імперією, якщо його переможні війська поєднаються з таким войовничим народом. Він міг би отримати від Мазепи харчі, зброю, гармати, яких йому так бракувало. До цієї потужної допомоги мала додатися ще й армія з 16 чи 18 тисяч солдатів, яка прямувала з Лівонії під командуванням генерала Левенгаупта, яка супроводжувала великий обоз з припасами для бою та для шлунку. Карл не мав занепокоєння з того приводу, що цар може напасти на цю армію, в разі необхідності він вважав, що зможе прийти їй на допомогу. Він не дізнався належним чином, чи, насправді, Мазепа здатен дотриматися всіх своїх обіцянок, чи користується цей козак достатньою підтримкою, щоб підняти всю свою націю, яка поважає лише саму себе, чи матиме він достатньо військових сил, якщо все піде шкереберть, якщо Мазепа залишиться без прибічників і без влади. Він покладався цілком на свою хоробрість і долю. Отже, шведська армія просунулась від Бористену до Десни, де саме тут, поміж цих двох річок, мав очікувати Мазепа. Дорога була надзвичайно тяжкою, військові загони росіян постійно гарцювали в цих місцях, роблячи похід дуже небезпечним.

Меншиков на чолі кількох кавалерійських і драгунських полків атакував авангард короля, змішав його, перебив багатьох шведів, хоча втратив ще більше своїх, що його зовсім не засмутило. Карл, який примчав до поля цієї битви, досить легко відтіснив росіян, ризикуючи при цьому своїм життям і б’ючись проти багатьох драгунів, котрі були навколо нього. Однак Мазепа не підходив. Харчі починали закінчуватися. Шведські солдати, бачачи, що їхній король поділяє всі їхні небезпеки,

Р. 180. – тяжкості та біди, не занепадали духом, але, обожнюючи його, все ж перешіптувалися та гудили його.

Наказ, надісланий Левенгаупту королем, негайно рушати зі своєю армією та боєприпасами, був отриманий з дванадцятиденною затримкою. В цих умовах це був надзвичайно довгий час. Нарешті, Левенгаупт рушив. Петро дозволив йому перейти через Бористен, і, коли ця армія опинилася між цією рікою та дрібними річками, що в неї впадали, він перейшов ріку за ним і атакував його своїми з’єднаними силами, що слідували одна за одною. Битва відбулася між Бористеном і Сожем (Sossa).

Князь Меншиков підійшов з тим самим кавалерійським корпусом, який помірявся силами з Карлом ХІІ, за ним слідував генерал Бауер, далі був Петро з відбірними частинами свого війська. Шведи були переконані, що мали проти себе близько сорока тисяч противників. Цьому довгий час вірили, зважаючи на їхні реляції. Проте нові мемуари мене переконують, що Петро мав цього дня лише двадцять тисяч. Тому це число не набагато перевищує кількість його ворогів. Діяльність царя, його витримка та наполегливість збуджували відповідні настрої у військах через постійну його присутність. Все це посилювало їх. І не лише того дня, але й протягом трьох днів по тому, коли мали місце окремі сутички.

Спочатку було атаковано ар’єргард шведського війська поблизу Лісної, невеличкого села, що дало назву цій битві. Цей перший бій був дуже кровопролитним, хоча й не став вирішальним. Левенгаупт відступив у ліс,

Р. 181. – зберігши обоз. Наступного дня необхідно було вибити шведів з цього лісу. Новий бій був ще більш смертельним і більш удачливим. Саме тоді цар, побачивши безлад у військах, наказав розстріляти будь-якого втікача і навіть себе самого, якщо він буде тікати. Шведи були витіснені, але їх не змогли змусити до втечі [304].

Нарешті, чотири тисячі драгунів пішли на шведів втретє. Ті відступили до містечка, що називається Пропойськ (Prospok), де були знову атаковані, тому були змушені йти до Десни, рятуючись від постійного переслідування. Вони жодного разу не були розгромлені, проте втратили 8 тисяч чоловік, 17 гармат, 44 прапори. Цар взяв у полон 56 офіцерів і близько 900 солдатів. Весь той обоз, який везли Карлу, опинився в руках переможця.

Це був перший раз, коли цар особисто завдав поразки ворогу, керуючи організованою армією, яка до цього була відзначена лише перемогами над своїми загонами. Він дякував Богу за цей успіх, коли дізнався, що його генерал Апраксін щойно здобув перемогу в Інгрії у кількох милях від Нарви. Звичайно, ця перемога була менш значною, ніж вікторія під Лісною, але такий хід щасливих подій зміцнив його сподівання та хоробрість його війська [на полях – 17 вересня 1708 р. – Є. Л.].

Карл ХІІ дізнався про всі ці скорботні новини тоді, коли збирався перейти Десну, що вступити до України. Нарешті, підійшов Мазепа, який мав привести з собою до нього 30 тисяч чоловік і забезпечити значними запасами їжі, однак той мав з собою лише два полки й був скоріше втікачем, який шукав порятунку, ніж володарем, який міг надати допомогу. Цей козак, насправді, йшов з 15-16 тисячами

Р. 182. – своїх людей, сказавши їм спочатку, що веде їх проти шведського короля, що вони матимуть славу зупинити цього героя у його поході і що цар перебуватиме у вічному боргу за таку велику службу.

В кількох милях від Десни він розкрив їм, нарешті, свій задум. Але ці хоробрі люди вжахнулися. Вони не хотіли жодним чином зраджувати того монарха, на якого не мали ніяких причин нарікати, тим більше переходити на бік шведів, які прийшли зі зброєю в їхню країну, які у разі, якби її залишили, не могли б їх захистити, які б могли їх кинути на повний розсуд роздратованим росіянам і полякам, котрі колись були їхніми панами і завжди були їхніми ворогами. Тож вони [козаки – Є. Л.] повернулися до себе, давши звістку царю про зраду свого ватажка. Тому не залишилося в Мазепи нікого, крім двох полків, офіцерами в яких служили його найманці.

Він ще залишався господарем кількох міст в Україні й, насамперед, Батурина, місця своєї резиденції, що розглядався як столиця козаків. Він був розташований поблизу лісів на березі річки Десни, але досить далеко від того поля битви, де Петро розбив Левенгаупта. В цих місцях завжди було кілька російських полків. Князь Меншиков був відправлений сюди й прибув до цього місця, зробивши дуже великий гак. Карл не зміг відстежити всі ці переміщення і навіть про них не знав. Він мав необхідність здобути дуже важливий форпост у Стародубі, що відкривав би прохід прямо до Батурина, до якого було б 7 чи 8 льє лісом, через який текла Десна. Його ворог мав ту перевагу, що добре знав цю країну [305]. Меншиков досить швидко вирушив з князем Голіциним і прибув до

Р. 183. – Батурина, який був взятий майже без опору, розграбований і перетворений на попелище. Припаси, призначені шведському королю, та скарби Мазепи були вивезені. Козаки обрали собі іншого гетьмана на ім’я Скоропадський, якого цар затвердив. Бажаючи вразити народ і показати йому жахливість цієї великої зради, він наказав київському архієпископу разом з двома іншими публічно відлучити Мазепу від церкви, його опудало було повішене, а кількох його прибічників прирекли до страшної смерті на колесі [306].

Однак Карл ХІІ на чолі близько 25-27 тисяч шведів, до яких приєдналися рештки армії Левенгаупта, посилений 2 чи 3 тисячами людей Мазепи, котрих той привів, завжди плекав надії здобути підтримку всієї України. Він перейшов Десну далеко від Батурина поблизу Бористену, незважаючи на те, що загони царя оточували його з усіх боків, з яких одні постійно переслідували його ар’єргард, а інші – чинили перешкоди на марші.

Він просувався пустельними місцевостями, знаходячи лише зруйновані та спалені селища. Холод ставав настільки лютим, що в грудні-місяці, під час одного з переходів, він бачив, як на його очах загинуло близько двох тисяч чоловік. Царські війська страждали менше, оскільки мали кращу підтримку. Загони ж Карла, яким бракувало теплої одежі, змушені були терпіти всі лихоліття цієї пори року.

Зважаючи на такий жалюгідний стан, граф Піпер, шведський канцлер, який давав своєму повелителю лише корисні поради, умовляв того зупинитися, щоб провести найморозніший місяць цієї найсуворішої пори року в маленькому

Р. 184. – українському містечку Ромни (Romna), де можна було б укріпитися та запастися провізією за допомоги Мазепи. Карл відповів, що він не з тих людей, що зачиняються в якомусь місті. Тоді Піпер радив йому знову перейти Десну та Бористен, повернутися до Польщі, де можна було б знайти для своїх загонів зимові квартири, яких вони так потребували, отримати польську легку кавалерію, котрої абсолютно в них не було, та підтримку короля, якого вони там самі призначили, а також приборкати партію Августа, яка почала знову підіймати голову. Карл відповів, що це означало б втечу від царя, що погода скоро поліпшиться, він підкорить Україну й рушить на Москву.

Російські та шведські війська були кілька тижнів у бездіяльності. Хоча мороз був дуже сильним у січні 1709 р., але, якщо його солдат міг тримати в руках зброю, Карл атакував всі дрібні укріплення, котрі знаходив на своєму шляху. Постійно треба було відправляти в різні боки посильних, щоб шукати собі харчі, тобто для грабунку на двадцять льє навколо всіх місцевих селян. Петро неквапно спостерігав за цими переміщеннями, дозволяючи шведам себе виснажувати.

Читачу неможливо простежити за походом шведів цими землями. Багато річок, через які вони переходили, немає на картах. Можна лише сподіватися, що географи знатимуть цю країну так, як ми знаємо Італію, Францію та Німеччину. Географія є нині одним з тих мистецтв, які найбільше потребують покращення. Що ж до марнославства, то при розоренні цієї землі його було затрачене набагато більше, ніж при описі цього.

Р. 185. – Продовжуймо нашу розповідь. Карл, нарешті, перетнув всю Україну в лютому. Цей місяць був осяяний вогнями палаючих сіл, спалюваних росіянами на шляху шведів. Він просунувся на південний схід аж до пустельних степів, оточених горами, що відділяють ногайських татар від донських козаків (Cosaques du Tanaїs). Це на схід від тих гір, які були колись жертовниками Олександра [Македонського – Є. Л.]. Тож він знаходився вже за Україною на шляху, який використовували татари під час нападів на Росію. Раз він вже був тут, потрібно було на кожному кроці шукати собі харчування. Місцеві мешканці переховувалися у відлюдних місцях разом із худобою. Вони намагалися часто захищати свою їжу від ворожих солдатів, які прийшли, щоб її відняти. Селян, яких вдавалося схопити, часто забивали до смерті. Це були, як ми називаємо, закони війни. Я повинен навести тут кілька рядків з капелана Нордберга [307]:

«Для того, щоб показати, наскільки король полюбляє справедливість, – говорив він, – ми наводимо одну його власноручну записку полковнику Гіельмену: “Пане полковнику, я дуже радий, що схопили тих селян, які тримали в полоні одного шведа. Якщо буде доведено їхній злочин, їх буде покарано у відповідності до вимог часу і приречено на смерть”».

Карл і нижче «Будища» (Budis). Отже, таким є уявлення про справедливість і людяність королівського сповідника. Але, якщо селян України могли вільно вішати селяни Остроготії, яких забрали до війська і які вірили, що мають право зайти так далеко, грабувати цю землю, відбираючи їжу у жінок і дітей, то чи повинні були благословляти таку справедливість сповідники та капелани цих українців (les confesseurs & les chapelains de ces Ukrainiens)?

Р. 186. – Мазепа довгий час вів переговори з запорожцями, які проживали по обох берегах Бористену і частина яких жила на островах цієї ріки. Це була одна з частин цього народу, яка жила без жінок і без сімей, живучи лише з грабунків, заготовляючи собі провізію на островах на зиму і приходячи продавати її навесні до невеличкого містечка Полтави (la petite ville de Pultava). Решта проживала в селищах з правого та лівого боків ріки. Всі разом вони обирали свого гетьмана [тобто отамана – Є. Л.], який підпорядковувався гетьману України (Tous ensemble choisissent un hetman particulier, & et cet hetman est subordonné à celui de l’Ukraine). Той, хто був на чолі запорожців, відшукав Мазепу. Ці два варвари злигалися між собою й вирушили разом, наказавши нести перед кожним з них кінський хвіст [мається на увазі бунчук, один з клейнодів – Є. Л.] і булаву (ces deux barbares s’aboucherent, fesant porter chacun devant eux une queue de cheval & une massue).

Для того, щоб дати уявлення про те, що являли собою цей гетьман запорожців (cet hetman des Zaporaviens) і його люди, я гадаю не буде недоречним для цієї історії повідомити, яким чином було укладено цю угоду. Мазепа пригодував великий бенкет, що було подано на срібних тарілках, для запорозького гетьмана та його найголовніших старшин (Mazeppa donna un grand repas servi avec quelque vaisselle d’argent à l’hetman zaporavien & à ses principaux officiers). Коли ці ватажки захмеліли від оковитої (quand ces chefs furent ivres d’eau-de-vie), вони поклялися на престольному євангелії, що служитимуть Карлу ХІІ разом зі своїми людьми та майном, після чого вони позабирали з собою і посуд і всі меблі.

Розпорядник цього будинку (maître-d’hôtel de la maison) побіг за ними, щоб зауважити, що їхня поведінка не узгоджується з євангелієм, на якому вони заприсяглися, а домашня прислуга Мазепи хотіла повернути посуд. Запорожці з’юрмилися й прийшли в повному складі поскаржитися Мазепі на таку невидану образу, заподіяну цим хоробрим людям, й вимагали, щоб він видав їм цього нахабу-розпорядника для покарання, у відповідності за їхніми законами.

Р. 187. – Мазепа їм поступився, і запорожці, відповідно до своїх законів, кинулися навипередки на цього нещасного чоловіка й почали штовхати його, як грають м’ячем, після чого вони його прикінчили ножем у серце.

Такими були нові союзники, яких мав отримати Карл ХІІ. Він створив з них полк у дві тисячі чоловік. Решта виступила окремими загонами проти царських козаків і калмиків, що промишляли в цих краях.

Маленьке місто Полтава, в якому ці запорожці торгували, було наповнене провізією й могло послужити Карлу у якості плацдарму. Воно розташоване на річці Ворскла, досить недалеко від череди гір, які височіють на півночі. Східний берег являє собою обширну пустелю, західний же є більш родючим і краще заселеним. Нижче Ворскла через 15 великих льє впадає у Бористен. Можна йти від Полтави на північ, скоротивши шлях, на Москву через тісні розщелини, які використовують татари у своїх походах. Цей шлях складний, а застережливі приготування царя зробили його майже нездоланим. Проте нічого не здавалося неможливим Карлові. Він планував одразу піти на Москву після того, як оволодів би Полтавою. Отже, він розпочав облогу цього міста на початку травня.

Глава ХVІІІ. Полтавська битва

Р.188. – Це було якраз те, чого так очікував Петро. Свої війська він розташував так, щоб вони швидко могли з’єднатися і разом виступити проти обложників. Він об’їхав всі краї, що оточують Україну: князівство Сіверське (le duché de Severie), де протікає Десна, котра стала відомою завдяки його перемозі на ній і де вона є дуже глибокою; Болховський край (le pays de Bolcho), де Ока бере свої витоки; пустелі та гори навколо Азовського моря (Palus-Meotides), побувавши поблизу Азова і там, де він наказав створити порт, побудувати судна та звести цитадель Таганрог (Taganrok), скориставшись тими перевагами, які йому надавав час між битвами на Десні і під Полтавою.

Дізнавшись про облогу Полтави, він збирає свої війська. Його кавалерія, його драгуни, його піхота, козаки та калмики виступають з двадцяти різних місць. Його армії не бракує нічого, ні великих гармат для облоги, ні маленьких польових гарматок, ні озброєння різних видів, ні медикаментів. Це була також велика перевага, яку він мав над своїм противником.

15 червня він розташувався перед Полтавою з армією, що нараховувала близько 60 тисяч воїнів. Річка Ворскла знаходилася між ним і Карлом. Обложники на північному заході, росіяни на південному сході.

Петро оглянув річку аж до міста, побудував мости, перевів свою армію на інший берег і влаштував

Р. 189. – довжелезний ретраншемент, який почали і закінчили за одну ніч навпроти неприятельської армії. Карл з подивом міг усвідомити, що той, кого він зневажав і волів детронізувати у Москві, розуміється на мистецтві війни. Розробивши диспозицію, Петро розташував свою кавалерію поміж двох перелісків, прикривши її багатьма редутами, посиленими артилерією. Також він здійснив всі необхідні заходи, щоб краще дізнатися про ворожий табір і продумати атаку на нього.

Ця битва мала вирішити долі Росії, Польщі, Швеції та двох монархів, на яких, затамувавши подих, дивилася Європа. Більшість уважних націй не розуміли своїх вигод з цих подій, не знали, де знаходяться ці двоє володарів і в якому стані перебувають. Але, побачивши як Карл ХІІ переможно залишив Саксонію на чолі найбільшої армії, дізнавшись, що він повсюди переслідує свого ворога, ніхто не сумнівався, що він його, врешті-решт, здолає, продиктувавши свої закони Данії, Польщі, Німеччині, і закінчить війну у Кремлі на своїх умовах, які прийме новий цар, поставлений ним, подібно до того, як він поставив нового короля в Польщі. Я бачив листи багатьох міністрів, які були переконані в такому ході речей, поділяючи загальну думку.

Ризик, який існував між цими супротивниками, не був однаковим. Якби Карл втратив своє життя, яке піддавав небезпеці стільки разів, він лише б став трохи меншим героєм. Провінції України, кордони Литви та Росії припинили б спустошуватись, Польща б, нарешті, повернулась до спокійного життя з законним королем, який на той час вже відновив зв’язок із царем, своїм добродієм.

Нарешті, Швеція, що вичерпала свої людські та грошові ресурси, могла б знайти інші мотиви для розради. Але, якщо загинув би цар,

Р. 190. – величезні заходи виявилися б даремними для всього людського роду і були б поховані разом з ним, а найбільша б імперія світу поринула б у хаос, з якого навряд чи б вилізла.

Окремі загони шведів і росіян не раз сходилися у двобою під стінами міста. Карл в одній з таких зустрічей був поранений кулею з карабіну, яка роздробила йому кістку ноги. Він витримав болючі операції зі звичною мужністю, але змушений був провести кілька днів у ліжку. В такому стані він дізнався, що Петро збирається його атакувати. Бажання слави не дозволяли йому очікувати цього в своїх укріпленнях. Він вийшов з них, наказавши винести себе на ношах. Щоденник Петра Великого свідчить, що шведи пішли в наступ на редути, посилені гарматами та захищені кавалерією, проявляючи таку завзяту хоробрість, що, незважаючи на опір і безперервний вогонь, зробились господарями двох редутів.

Пишуть, що шведська піхота, заволодівши двома редутами, вважала баталію виграною й переможно кричала. Капелан Нордберг, який перебував далеко він поля битви в обозі, де йому й належало бути, стверджує, що це наклеп. Але, незалежно від того, чи кричали шведи про перемогу, чи ні, головне те, що вони її не мали. Вогонь з інших редутів не припинявся. Росіяни запекло захищалися в усіх укріпленнях, де були атаковані. Не відбулося жодного переміщення їхніх військ без наказу. Цар тримав головні військові сили, які зберігали порядок і швидкість, поза цими ретраншементами [308].

Битва стала генеральною. Петро перебував у війську в якості головнокомандувача. Генерал Бауер керував на правому фланзі, а Меншиков – на лівому, а Шереметєв –

Р. 191. – у центрі. Діло продовжувалося дві години. Карл з пістолетом у руці переміщався від одного загону до іншого, переносячись у ношах своїми слугами. Гарматним ядром було вбито одного з тих гвардійців, які його носили, а самі ноші розлетілися на друзки. Карл наказав схрестити списи і переносити себе на них, але, оскільки це було складно, як стверджує Нордберг, посеред цієї битви, такої запеклої, були відшукані нові ноші, які годилися б для нього. У Петра в багатьох місцях було прострелено одяг і шляпу. Ці два володарі перебували в гущі бойовища протягом усієї цієї справи. Нарешті, після двох годин битви шведів потіснили в усіх місцях, серед них виникло сум’яття, і Карл змушений був тікати від того, кого він найбільше зневажав. Завдяки почту було посаджено на коня того героя, який не міг цього зробити протягом усієї битви. Потреба додала йому трохи сили. Він поскакав, терплячи жахливі муки, які були тим болючішими, що він був переможений, втративши все. Росіяни нарахували 9 224 убитих шведа на полі битви. Було взято в полон в ході баталії дві чи три тисячі чоловік, головним чином з кавалерії.

Карл ХІІ прихопив разом зі своєю свитою близько 14 тисяч солдатів, зовсім мало польових гармат, продовольчі припаси, зброю та порох. Він прямував до Бористену на південь у міжріччя Ворскли та Сули [309], до країни запорожців (dans le pays des Zaporaviens). За Бористеном з цього місця починалися великі степи, що слугували кордоном з Туреччиною. Нордберг запевняє, що переможці не збиралися переслідувати Карла, однак повідомляє, що князь Меншиков з’явився

Р. 192. – на пагорбах з 10-тисячним загоном кавалерії та досить великим артилерійським обозом, коли король переправлявся через Бористен.

14 тисяч шведів стали полоненими цих 10 тисяч росіян. Левенгаупт, який ними командував, підписав цю фатальну капітуляцію, що видавала в руки царя запорожців, котрі воювали за його короля й знаходилися тоді посеред цього війська втікачів. Головними бранцями, що потрапили в полон внаслідок битви та капітуляції стали прем’єр-міністр граф Піпер, разом з двома статс-секретарями та двома чиновниками кабінету, фельдмаршал Реншильд, генерали Левенгаупт, Шліпенбах, Розен, Штакельберг, Крейц, Гамільтон, троє військових генерал-ад’ютантів, воєнний генерал-аудитор, 59 офіцерів у чині майора, 5 полковників, між якими і принц Вюртемберзький, 16 942 солдати та нижчих офіцери, а також сюди треба врахувати й домашню прислугу короля та інших осіб, що супроводжували армію. Таким чином, 18 746 осіб опинилися в руках переможця. Отже, якщо врахувати, що 9 224 особи загинули на полі битви, а близько 2 тисяч чоловік переправилися слідом за королем через Бористен, можна зрозуміти, що, насправді, він мав під своїм керівництвом того вікопомного дня 27 тисяч воїнів [310].

Він мав військову частину з Саксонії в 25 тисяч осіб.

Р. 193. – Левенгаупт вів сюди більше 16 тисяч воїнів з Лівонії. Нічого не залишилося від цієї блискучої армії. А скільки артилерії було загублено під час переходів, потоплено в болотах! Вдалося зберегти лише 18 чавунних гармат, 2 розривних ядра та 12 мортир. Маючи таке слабке озброєння, він намагався вести облогу Полтави, йти у наступ на військо, оснащене незліченною артилерією. Отже, можна судити про нього, що після свого виходу з Німеччини він виявляв швидше хоробрість, ніж розсудливість. Втрати росіян склали лише 52 офіцери та 1 283 солдати. Це ще раз доводить, що вони мали кращу диспозицію, ніж військо Карла, а їхня вогнева міць мала безмежну перевагу.

Один з міністрів, що перебував тоді при царському дворі, стверджує у своїх мемуарах, що Петро, дізнавшись про намір Карла ХІІ втекти до турків, написав тому, намагаючись його утримати від такого відчайдушного рішення й переконуючи, що краще здатися царю, ніж шукати милості у природного ворога всіх християнських володарів. Він давав йому слово честі, що не перетворить його на бранця, а завершить їхню ворожнечу справедливим миром. З цим листом помчав гонець до річки Буг, що відділяє степи України від володінь великого правителя [тобто, турецького султана – Є. Л.]. Він прибув туди, коли Карл перебував уже в Туреччині, і передав цього листа своєму господареві. Цей міністр додає, що цей факт він дізнався особисто від того, хто передавав цей лист [311]. Даний анекдот не позбавлений правдоподібності. Але він не згадується

Р. 194 – ні в журналі Петра Великого, ні в жодному з інших мемуарів, які були мені довірені. Що є найважливішим в цій баталії, так це те, що серед усіх битв, які лише завжди рясно вкривали землю кров’ю, лише ця єдина замість руйнування прислужилася для щастя роду людського, оскільки дала царю свободу дій, щоб навернути до високої культури велику частину світу.

З початку цього століття до тих років, коли я пишу, в Європі відбулося дві сотні битв. Наслідком найвидатніших і найкривавіших перемог було лише захоплення кількох дрібних провінцій, віддавання яких закріплювалася угодами і які згодом втрачалися в результаті інших баталій. Часто у бій рушали стотисячні армії, але найзавзятіші зусилля приносили нікчемний і нетривалий успіх. Найдрібніші вигоди отримувались внаслідок найбільших витрат. Немає жодного прикладу війни посеред наших сучасних націй, коли б хоч трохи було компенсоване те зло, яке вона спричинила. Однак результатом дня Полтави стало щастя найбільшої імперії світу.

Глава ХІХ. Наслідки Полтавської перемоги. Карл ХІІ знаходить прихисток у турків. Позбавлений ним престолу Август повертається до своїх володінь. Завоювання Петра Великого

Р. 195. – Коли привели до переможця всіх найважливіших бранців, цар наказав повернути їм шпаги й усіх запросив за стіл. Досить відомо, що, п’ючи за їхнє здоров’я, він їм сказав: «Я п’ю за здоров’я своїх учителів у мистецтві війни». Але більша частина його учителів, принаймні, всі нижчі офіцери та солдати, були незабаром відправлені до Сибіру. Отже, примирення між росіянами та шведами не відбулося. Цар пропонував це напередодні Полтавської битви, але Карл відмовився, і шведи стали в результаті жертвами його надмірної пихи.

Саме ця пиха, завжди недоречна, спричинила всі пригоди цього володаря в Туреччині і всі його бідування, які більше притаманні одному герою Аріосто [312], ніж мудрому королю. Перебуваючи поблизу Бендер, він отримав пораду написати, у відповідності до традицій, листа великому візиру, але вирішив, що це було б занадто принизливо для нього. Подібна упертість розсварила його послідовно з усіма міністрами Порти. Він не вмів пристосовуватися ні до часу, ні до місця [313].

Р. 196. – Вже перші новини про битву під Полтавою здійснили загальний переворот в свідомості та справах Польщі, Саксонії, Швеції та Сілезії. Карл, диктуючи свої закони, вимагав від німецького імператора Йосифа І вигнання католиків зі 105 церков на користь сілезців, котрі належали до аугсбурзького віросповідання. Католики одразу повернули собі всі ці лютеранські храми, щойно почули про невдачу Карла. Саксонці не бажали нічого іншого, як помститися Карлу за те, що той присилував їх сплатити йому, за їх словами, 23 мільйони екю. Їхній обранець польський король почав висловлювати військовим чином свій протест проти зречення, яке в нього було вирване, і, повернувши собі добре ставлення царя, він намагався знову заволодіти троном Польщі. Швеція довгий час була переконана, що її король загинув, і сенатські партії не могли ухвалити жодного рішення.

Петро негайно скористався тими вигодами, які принесла йому перемога. Він відправив маршала Шереметєва на чолі армії до Лівонії, на кордонах якої цей генерал вже відзначився стільки разів. Князь Меншиков поспішно був відправлений з великими загонами кавалерії до Польщі, щоб підтримати ті нечисленні загони, які ще там залишалися, підсилити серед шляхти партію Августа, вигнати його суперника, який віднині розглядався лише як заколотник, і розгромити кілька шведських загонів, котрі залишалися там під керівництвом генерала Крассау.

Незабаром в дорогу вирушає й сам Петро. Пройшовши через Київщину, Холмське та Волинське воєводства, він прибув до Любліна, де вів переговори з литовським генералом. Потім він побачив коронні війська,

Р. 197. – які приймали присягу на вірність королю Августу. Звідти він вирушив до Варшави… Царській зброї, угодам і такому несподіваному повороту справ Станіслав міг відповісти лише зреченням. Він поширив одне послання, назване ним «універсалом», у якому говорив, що готовий зректися корони, якщо республіка цього вимагає.

Voltaire. Oeuvres completes. – Tome 24. – Histoire de l’empire de Russie sous Pierre le Grand. – Kehl.: L’imprimerie de la société littéraire-typographique, 1784. – 435 p.


Примітки

297. Вольтер або Франсуа-Марі Аруе (1694-1778), геніальний французький філософ і письменник.

298. Маємо російський переклад «Історії Карла ХІІ»: Вольтер. История Карла ХІІ, короля Швеции и Петра Великого, императора России / Вольтер. – СПб: Лимбус Пресс, 1999. – 304 с.

299. Андерс Лагеркрон (Лагеркруна) (бл. 1664-1739), шведський генерал-майор, активний учасник Північної війни, фаворит Карла ХІІ.

300. Чорлулю-Алі-паша (1670-1711), великий візир Османської імперії в 1706-1710 рр.

301. Йоганн Гюбнер, німецький науковець першої половини ХVІІІ ст., автор «Географії», на яку посилається Вольтер

302. Цей історичний екскурс є майже дослівним запозиченням з «Опису України» Боплана.

303. Нині Кіровоград, колишній Єлисаветград. Однак Вольтер, звичайно, помилився, розмістивши цю фортецю на Дніпрі, оскільки вона розташовувалася на березі Інгулу.

304. 7 жовтня 1708 р. (примітка з оригінального французького тексту).

305. 7 листопада 1708 р. (примітка з оригінального французького тексту).

306. 22 листопада 1708 р. (примітка з оригінального французького тексту).

307. Т. ІІ., р.279 (примітка з оригінального французького тексту).

308. 27 червня 1709 р. (примітка з оригінального французького тексту).

309. Назву останньої річки подано як Sol.

310. В Амстердамі в 1730 р. начебто боярином Іваном Нестезюрануа (par le pretend boїard Ivan Nestesuranoy) були опубліковані мемуари Петра Великого. У цих документах говориться, що шведський король перед тим, як переправитися через Бористен, відправив одного з найвищих офіцерів, щоб запропонувати царю мир. Чотири томи цих мемуарів є поєднанням неправдивих вигадок, нікчемних нісенітниць та газетних компіляцій (примітка з оригінального французького тексту).

311. Цей факт міститься також в листі, надрукованому у вступній частині «Anecdotes de Russie» (примітка з оригінального французького тексту).

312. Лудовіко Аріосто відомий італійський комедіограф доби Відродження.

313. Ла Мотре в оповіданні про свої подорожі поміщає лист Карла ХІІ до великого візира, але цей лист є фальшивкою, як і більшість оповідань цього користолюбного мандрівника; також і Нордберг запевняє, що король жодного разу не бажав писати великому візиру (примітка з оригінального французького тексту).

Подається за виданням: Луняк Є. Козацька Україна ХVІ-ХVІІІ ст. очима французьких сучасників. – Ніжин: 2013 р., с. 278 – 295.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 186

Модифіковано : 8.10.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.