«Короткий огляд про діяльність делегації УНР на мирову конференцію за часи головування графа Михайла Тишкевича» Симону Петлюрі, Париж, 1 вересня 1920
В 1917 році почалась всім відома доба діяльности [Georges’а] Tabouis в Києві. На Україну покладали дуже великі надії, які були зруйновані Берестейським миром. З того часу Україна вважалась в Міністерстві закордонних справ німецькою справою. Але важливо те, що союз з Росією був також зруйнований. Цікаво, що в самий час перемир’я [Georges] Clemenceau заявив «Le Figaro»: «Франція горда цим, що вона перемогла сама і визволила себе від союзу, який був зроблений і міг бути зробленим тільки в часи національної катастрофи».
Таким чином, з одного боку 1) Україна є васал Німеччини, 2) союз з Росією зліквідований, 3) Польща страж Франції проти Німеччини на сході – ось думки, які панували у французькому Міністерстві закордонних справ в початку 1919 року, коли українська Делегація приїхала до Парижу.
На великий жаль, Делегація не зрозуміла цього, а не зрозуміла завдяки основній хибі нашої тодішньої політики – орієнтування на принципи [Woodrow] Wilson’а, а не на державні інтереси кожної окремої держави. Легше всього Делегації було боротися з першою думкою – німці тільки що були вигнані з України. І в цьому власне більше всього мала успіх Делегація. Другий факт, що союз з Росією єсть зліквідований, підтверджувався самим життям. В справі Польщі не можна було балакати, поки існувало питання про Галичину.
З того часу, коли наша зовнішня політика стала на шлях реальних інтересів, коли почалась орієнтація на згоду з Польщею і Румунією, праця Делегації зразу стала більш успішною. Цьому сприяв також факт призначення головою Делегації в Парижі графа [Михайла] Тишкевича, який мав багато персональних зв’язків в французьких колах. Це, а також факт, що загострені питання між Україною і Польщею зістали полагодженими, зразу ж привело Україну в обсяг французьких державних інтересів. Україною як союзником Польщі, а тим самим і Франції, стали цікавитись в французькім Міністерстві закордонних справ. Це зацікавлення фактично виявилось в цілому ряді умов, які звичайно є атрибутами міжнародніх правових держав:
1) Над помешканням української Делегації мається національний прапор (в той самий час, наприклад, в Англії це не дозволено).
2) Українська Делегація видає національні пашпорти, які мають законну силу у Франції, на яких всі закордонні паризькі представництва кладуть свої візи (досі видано більш ніж 200 пашпортів). Цілий ряд французьких урядових інституцій, як, наприклад, судові, звертаються до Делегації за офіціяльним перекладом чи посвідченням цивільних актів. Аж до останнього часу паризька поліція на посвідках підданства громадян бувшої Росії, за винятком Фінляндії і Польщі, одмічала їх росіянами. Після того як Делегація звернулась до Міністерства закордонних справ, послідувало розпорядження отмічати українців як «Ukrainien de fait».
3) Голова української Делегації граф [Михайло] Тишкевич мав цілий ряд побачень з французькими діячами, які приймали його офіціяльно. Так, Президент Республіки [Paul] Deschanel через тиждень після свого вибора приймав голову Делегації і балакав з ним про Україну (відав йому візиту); таких два визначних лідера урядової партії соціялістів-радикалів, як Louis Barthou, голова закордонної комісії в Палаті, і Aristide Briand (обидва бувші Прем’єри-Міністри) приймали голову Делегації і висловлювали йому свою прихильність до України; голова закордонної комісії в Сенаті [Justin] de Selves приймав графа [Михайла] Тишкевича; бувший Президент Республіки [Raymond] Poincaré після своєї розмови з графом [Михайлом] Тишкевичем замітив, що «Україна є щось зовсім ріжне від Росії»; маршалок [Ferdinand] Foch також приймав графа [Михайла] Тишкевича і декілька разів висловлював свою прихильність до України; генерал [André] Massenet, командир 7 армійського корпусу, бувший член військової Місії в Варшаві давав свій відомий прихильністю до України доклад в комісії по закордонним справам, в значній мірі поінформований графом [Михайлом] Тишкевичем; «Alliance Française», могутня французька організація для пропаганди за кордоном, на чолі якої стояв [Raymond] Poincaré, а нині Президент [Paul] Deschanel, в особі свого директора п[ана] Paul’я Labbé, вела розмови з графом [Михайлом] Тишкевичем про відкриття відділів цієї організації на Україні; Союз французьких журналістів вибрав графа [Михайла] Тишкевича своїм почесним членом і влаштував в честь його обід, на якім головував відомий французький письменник, член Академії René Bazin, який виклав дуже прихильну до України промову, де зазначив спільність інтересів між Францією і нею (ця промова в свій час була подана до часописів); Комітет студентів з «École Normale» і «École des sciences politiques» (дві школи, з яких виходять самі визначні французькі державні і наукові діячі) звернувся до графа [Михайла] Тишкевича з проханням викласти лекцію про Україну; «Французьке історико-дипльоматичне товариство», на чолі якого стоїть один з найкращих французьких дипльоматів Jules Cambon, президент Ради Послів, вибрало графа [Михайла] Тишкевича своїм членом, причому «хресним батьком» був сам [Jules] Cambon; генерал [Édouard] Castelnau, один із героїв сучасної війни, один із відомих сучасних депутатів, написав передмову до брошури, виданої делегацією, де він зазначив необхідність визнання України.
Голова Ради Міністрів [Alexandre] Millerand заслав свою візитову карту гр[афу] [Михайлу] Тишкевичу; цілий ряд учених і публіцистів підтримують добрі зносини з головою Делегації: історики [Ernest] Daudet, Імбор де ля Тур, Louis Madelin та инші, генерал [Édouard] Castelnau, [Henri] Le Rond, [Eugène] Margot, адмірал Дегюї…
Але ж що являється самим важним це ті промови, які викладались депутатом [Hyacinthe de] Gailhard-Bancel в Палаті Депутатів 6 лютого 1920, 27 березня 1920 і сенатором [Anatole] de Monzie 26 березня 1920. Це безперечно є історичним фактом, що в перший раз в Парляменті антантської держави, яка раніш ставилась так ворожо до України, була офіціяльна інтерпеляція в справі визнання України. І хоч інтерпеляція була внесена від імени групи порівнюючи невеликої (46 чоловік), але цікаво, що ні жодний депутатне зробив закидів, навпаки, депутат [Louis] Perrollaz в своїй репліці підтримав промовця. Уряд не дав ніякої офіціяльної відповіді в справі інтерпеляції, але хто є знайомий з парляментським звичаєм, легко зрозуміє, що ні жодна парляментська група, коли не рахувати крайніх соціялістів, іноді бажаючих викликати і скандал, не зробить інтерпеляцій, не знаючи раніш, що Уряд ставиться більш-менш прихильно до цеї справи. «Коли хочеш знати, що зроблено тобою, подивись на свого ворога», – каже приповідка. Відчинимо «Общее дело» [Володимира] Бурцева і там ми знайдемо фразу, що «Франція підтримує самостійність України». Це є найкращий доказ сучасної праці Делегації. Ось ці всі дані, які примушують нас гадати, що в державних інтересах Франції є зараз же, попереджаючи факт, визнати Україну.
Але є ще один чинник, який робить це визначення ще більш можливим – це є економічний чинник. Коли [Леонід] Красін торгувався в Лондоні українським хлібом, всі французькі часописі майже однозгідно писали, що [Леонід] Красін не має права балакати від імени України, що українські селяни даватимуть хліб тільки свому національному Урядові. (В цій справі голова Делегації надіслав в свій час ноту до [David’а] Lloyd Georg’а). Найбільш розповсюджена вечірня часопись «Intransigeant» писала:«вже ж ми вслід за Мосулом загубимо Україну».
Secrétariat de la Délégation Ukrainienne en France
***
Друкується за оригіналом, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3603. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 85-90.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 342-345.