Михайло Тишкевич, «Доклад голови паризької делегації про її стан» Симону Петлюрі, Париж, 17 січня 1920
Останні зміни в Делегації домагаються деяких роз’яснень щодо самої атмосфери праці в Делегації і умовин, які були причиною висланої телеграми з дня 27 грудня 1919, підписаної 9 членами Делегації. Мені відомо, що вже в першім місяці перебування делегації в Парижі конфлікти між поодинокими членами і головою Дел[егації] п[аном] [Григорієм] Сидоренком були одною з перворядних причин спараліжованої праці в Делегації.
Принцип, на підставі якого була складена «Надзвичайна дипльоматична Місія» до Франції, не рахувався зовсім з умовинами, в яких мусили працювати всі паризькі делегації, а особливо ті, які були офіціяльно непризнаними і зустрічалися на кожному кроці з великими труднощами щодо самого признання їх офіціяльного представництва. Українська паризька Делегація не була в ніякому разі діловою організацією. Вона складалася з представників ріжних партій, з яких кожна вважала своїм обов’язком боронити власних принципів, не рахуючись з тими завданнями, які має перед собою кожний член кожної Делегації. Члени т[ак] зв[аної] політичної секції, делегати з уповноваженнями і без уповноважень найбільше часу присвячували суперечкам про ріжниці поглядів, як це доказують самі протоколи з засідань Делегації. В той же час, коли Делегація як представниця держави мусила робити заходи для приєднання симпатій до укр[аїнської] справи в пануючих сферах французького Уряду, поодинокі члени Делегації дозволяли собі те, що вважалось би нелояльним навіть з боку якого-небудь члена англ[ійської] Делегації – входили в зв’язки з поодинокими представниками опозиційних, протидержавних партій і ходили заявляти приватно про згоду на федерацію з Росією.
Повне нерозуміння нюансів дипльоматичного середовища не було зовсім дивним з боку людей, які до нинішньої днини полишились на паризькому грунті незорієнтованими чужинцями. Слаба знайомість французької мови, яку вони придбали на протязі майже річного тутешнього побуту, не вистачає для розуміння дуже складної політичної і культурної атмосфери. Написані ними статті, – можна сказати це без застережень, – не лишень не посунули нашої справи вперед, а вразили чимало з тих, які мали для нас бодай чисто платонічні симпатії. У французькому середовищі, де є такі сильні традиційні симпатії польські та московські, не можна основувати своєї пропаганди на примітивних методах, які могли бути дуже успішні на нашому національному грунті. Чисто негативні міркування про нашу вроджену ненависть до Польщі і Росії є щонайменше великою незручністю, бо збільшують недовір’я щодо позитивної сили нашої справи.
Самі функції членів т[ак] зв[аної] політичної секції і деяких аташе були зовсім неозначені, і тому вони обмежувались лишень до засідань, на яких особисті і партійні обрахунки займали головне, коли не єдине, місце. Пам’ятаю, що кілька кількагодинних засідань було присвячених виключно на теоретичну суперечку з д[окто]р[ом] [Василем] Панейко і д[окто]р[ом] [Степаном] Томашівським, инші знов на тему уповноважень д[окто]р[а] [Михайла] Лозинського в відношенню до компетенцій д[окто]р[а] [Василя] Панейка, і все те без ніякого практичного вислідку.
Я стягнув на себе велику неласку з боку згаданої колегії, коли по кількох перших засіданнях не бачив можливости брати участи в слідуючих. Ті засідання не лишень забирали багато часу, але ще й загострювали особисту ворожнечу та ставили мене здебільша в таке прикре становище, що одиноким способом було уступитись від них. Навіть нерви здорової людини не могли без шкоди для себе виставляти себе на дискусії, супроти яких чемність не позволяла реагувати на них безпосередньо. Члени, які любили дискутувати про політику, не розуміли, що голова не може вести її по вказівках і методах людей, які самі не знали того світа, з яким дипльомат мусить бути в зносинах. Їх похвальний зрештою патріотизм був наскрізь наївний, бо виявлявся у формі чистих протестів і був політично непримиримий. Ясно, що в такому становищі полишалось сидіти в помешканню Делегації і вести безконечні дискусії. Кожну спробу приєднання симпатій для нас вони вважали майже зрадою народної справи, хоча всім відомо, що єдина можлива праця на тутешньому грунті виходила з загальнонаціональних українських інтересів і не могла бути ні партійною, ні особистою. Ріжниці партійних поглядів кожного члена Делегації повинні були лишитись його особистою справою і повинні були зійти на другий план на терені, де вони не мають ніякого примінення.
Члени делегацій, які підписали телеграму, протестували з чисто особистих мотивів проти рішення Уряду, яке не мало в собі нічого такого, що могло би обнижити становище якого-небудь члена Делегації. Вони говорять з емфазою про бюрократичний характер нової Делегації, який мають усі инші eвропейські делегації в протилежности до колегіяльного виїмкового, який повинна мати українська. Оцей погляд дуже добре характеризує оцю погорду для європейської культури, яку мають деякі панове, що вважають свою працю корисною на тутешньому грунті. Всі делегації, вислані на Мирову конференцію, мусили перш усього мати діловий характер і стояти на принципі найзагальнійших національних інтересів. Делегація, в якій поодинокі члени вважають себе уповноваженими від народу, кожний від иншої групи, верстви і організації – така делегація, де кожний при кожній нагоді протестує проти діяльности инших членів, не має навіть змоги вести найбуденнішої національної пропаганди.
Як розуміли деякі члени свої функції, найкращим доказом може послужити виступи юридичного радника Делегації Сергія Шелухина, який писав на моє ім’я офіціяльні заяви з закидами, що «не хожу на службу», пригадуючи мені карні закони на тій підставі, що він є юридичним радником і був сенатором.
Домагаючись уповноваження для перетворення делегації, я мав виключно на увазі технічний бік справи, якого не можна було ніяким робом налагодити при існуючих обставинах: коли сама Делегація була ареною постійної взаємної боротьби, наклепів і інтриг. Щоби не вносити роздору, я з існуючого складу Делегації мав намір залишити майже всіх, лишень приділивши кожному відповідне поле до праці згідно з його компетенцією. Нині, коли підписані в телеграмі члени виступили проти мене особисто, щоб рятувати своє дотеперішнє солодке «dolce far niente», я не маю ніяких перепон, щоб сказати з свого боку рішуче, що їх співробітництво є мені дуже мало потрібне, бо цього співробітництва я не почував і донині.
Мені відомо, що діяльність п[анів] [Сергія] Шелухина, М[акара] Кушніра і [Дмитра] Ісаєвича була дуже корисна на Україні, де вони, знаючи добре умовини життя і пристосовані до них, могли відповідно до свого таланту і доброї волі найти широке поле до праці. Нічого з цього не можна сказати про їх працю в Парижі. Кілька видрукуваних ними статей вказує найкраще, що вони зовсім не розуміють читачів, до яких звертаються, і що погляди їх грішать великою провінціяльністю.
Про яку-небудь працю п[ана] Григорія Лисенка мені зовсім невідомо. За весь час свого побуту в Парижі він не рушив ні пером, ні устами. Зате до мене доходили кілька разів слухи з достовірних джерел, про які знають і деякі члени Делегації, що він у приватному життю перед чужинцями величав себе українсь[ким] генералом і вів себе як Хлестаков, не поминаючи кількох неприємних скандалів.
Присутність в Делегації д[окто]ра [Сергія] Зархі, як усім відомо, була від першої хвилини непорозумінням. Його рекомендував на посаду перекладника Місії в Києві д[окто]р [Арнольд] Марголін, а він по непорозумінню попав в дипльомати і представляє буцімто укр[аїнських] жидів, хоча не має на це ніяких уповноважень. Його минувшина не є зовсім чиста, а з політичного боку він дуже погано записаний в Міністерстві закорд[онних] справ у Парижі і в Лондоні.
Д[окто]р [Артем] Галіп має всі дані на те, щоб бути корисним дипльоматом: поверховість, знання мов, і т[аке] и[нше]. На жаль, чистота його характеру викликує великі сумніви. Відомо, що він працює одночасно на всі фронти, так як в часі революції зміняв напереміну становище при всіх «орієнтаціях». Його відношення до [Сергія] Моркотуна, бувшого приват[ного] секретаря [Павла] Скоропадського, має тривати донині. Сам він рекомендував мені його в секретарі, хоча діяльність [Сергія] Моркотуна всім відома. Д[окто]р [Артем] Галіп, працюючи в масонських ложах, одночасно веде переговори з роялістами, яким обіцює гетьманський престол на Україні, має дуже неясні зв’язки з [Василем] Маклаковим і [Миколою] Авксентієвим, які мали попирати його кандидатуру на голову укр[аїнської] Делегації. Найбільша біда в цьому, що про все те всі знають, і тим самим його праця втратила від почасти грунт.
Роля п[ана] [Миколи] Шумицького була весь час дуже дволична і наскрізь особиста. Відомо, що його особисті порахунки з [Сергієм] Моркотуном були причиною брутального виступу [Сергія] Моркотуна проти [Симона] Петлюри в бурцевськім «Общем деле». В момент одержання телеграми з уповноваженнями п[ан] [Микола] Шумицький прохав мене, щоб його залишити в Делегації, і приготував ліквідаційний лист для инших, а сам одночасно підписав телеграму з протестом проти мене.
П[ан] [Володимир] Тимошенко не приймав в політиці ніякої участи, працюючи в «Ukrailian» і в свої поглядах полишався під впливом п[анів] [Сергія] Шелухина і [Макара] Кушніра, з якими мешкає.
Становище членів Делегації, які неначе то вийшли з неї і залишились, є зовсім неясне. Більшість з них заявляє, що Уряд у Варшаві є самозванцем і не має права видавати наказів в імени Укр[аїнської] Республіки. Тим самим вони заявляють про свої большевицькі симпатії, які на тутешньому грунті можуть мати для справи якнайгірші наслідки. Адже тутешні газети пишуть про з’єднання Уряду в Білоцеркві з большевиками. Рахувати на успіх справи при таких поглядах не можна. Тут рішає не те, чим поодинокі члени були на Україні, а те чим, уважають їх тут. А її опінія є у франц[узького] Уряду дуже погана.
[Михайло] Тишкевич
***
Друкується за оригіналом, машинопис з автографом / ЦДАВО України Ф. 3603. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 54-60.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 306-309.