Михайло Тишкевич, справоздання Симону Петлюрі, Париж, 12 листопада 1919
Приймаючи на себе обов’язки голови української Делегації в Парижу, я був свідомий того, що спіткаю через край багато всяких утруднень, одначе я вжив всіх залежних від мене заходів, щоб виконати прийняті на себе обов’язки. Для мене ясно було, що Делегація повинна добиватися зв’язків і зносин не так з урядовими, а із громадськими колами, щоб утворити і використати найширше всякі впливи. Ще в Римі я чув, що члени політичної секції української Делегації в Парижі завели зв’язки з соціялістичними колами суспільства. Я, для певности справи, рішив звернути свою увагу більше на урядові і другі впливові кола.
Мушу завважити, що утруднення побачень ще збільшилося з того часу, як Вищою Радою було вирішено провізорично питання за Західну Область УНР (Галичину), а питання за східну Україну відкладено до розгляду загального питання про бувшу Росію. В Римі я прохав Папу підтримати нашу справу, і Папа зараз же зателеграфував в Париж до свого легата Монсиньора [Bonaventura] Cerretti, який після свого повороту до Риму сказав, що він говорив з Радою П’ятьох і довідався, що справа наша стоїть дуже погано через те, що наші вороги представили її як німецько-большевицьку авантюру купки недоспілих політиків, позаяк маса населення є темна і національно не свідома. З цього приводу я негайно зробив спростовання в офіціозну італійську часопись «Populo Romano», яке було передруковано в багатьох часописах инших держав. Папа запевняв мене, що він цілком на боці Самостійної України, і сказав, що Рада П’ятьох останнє слово про Україну не сказала.
Результатом моєї праці в Римі було і те, що кардинал [Pietro] Gasparri – Державний Секретар – надіслав Отаманові [Симонові] Петлюрі листа, який є фактично визнанням нашої самостійности: «Подаючи подяку Вашому Превосходительству за ввічливе послання, спішу запевнити, що Св[ятий] Престол, шануючи як належить благородний характер українського народу, буде слати гарячі молитви про його добробут і, твердо вірячи в право самовизначення, визнане за другими народами, які належали до бувшої Російської імперії, вірить, що і Україна скористується цим правом».
В Парижі я приступив до виконання своїх обов’язків 31-го вересня 1919-го року. Призначення моє до Парижа зробило, може, деяке вражіння на антантські кола, а викликало сильну пресову кампанію в «Cause Commune», «Общее дело», «Солдат-Гражданин», «L’Ukraine», «National Zeitung», «Kurjer Warszawski» etc. Паризька преса зустріла моє призначення прихильно, опріч московських та польських часописей і большевицької «L’Humanite», а орган [Georges’а] Clemenceau «L’homme Libre» помістив спростовання наклепів [Володимира] Бурцева. За час перебування в Парижі мене інтерв’юїрувало 6 журналістів, і ці інтерв’ю були передруковані в 30-ти журналах, як «Le Temps», «Figaro», «Le Petit Parisian», «Gazette de Lausanne», «L’homme Libre», «Revue Diplomatique», «Démocratie Nouvelle», «Le Pays», «La Construction», «Suisse Orient», «La Petit République», «Journal d’Orient», «l’Europa Nouvelle», «Journal d’Alésasse Lorraine», «Paris Midi», «La Croix», «La Libre Parole», «L’Evénement», «Le Gaulois» etc.
За недовгий час свого перебування в Парижі я мав багато ділових побачень з ріжними впливовими особами: граф [Jean] de Castellane, який має вплив в колах міністрів, граф Segur і дипльомат бернської Амбасади граф de Chateauneuf давали для мене обіди, на яких я зустрічався з поважними представниками тутешнього суспільства. Іспанський Інфант Alfonso з дружиною, ангельською королівською княжною, запросили мене на сніданок. З свого боку я дав обіди для депутатів і дипльоматів Франції для румунського Посла [Nicolas] Misu, для свого товариша з Ватікану – голландського Посла і Президента Парляменту Van Nispen’а, для дружини шведського Посла графа Erenswar, для дружини англійського морського Міністра леді Вімс і т[ак] д[алі]. Ближчі зносини я зав’язав з [Tommaso] Tittoni, якому в додаток до своїх заходів ще в Римі подав меморіял в справі наших полонених в Італії, наслідком чого є дозвіл італійського Уряду формувати з наших полонених бойові частини. Також зносини я зав’язав з [Nikola] Pašić’ем – президентом сербської Делегації, [Ante] Trumbić’ем – сербським Міністром справ закордонних, [Nikolaos’ом] Politis’ом – грецьким Міністром справ закордонних, а особливо з [Eleftherios’ом] Venizelos’ом та румунською Делегацією, на яку звернув особливу увагу. Я мав побачення також з маршалком [Ferdinand’ом] Foch’ем, який прийняв мене надзвичайно вічливо. З початку розмови маршалок заявив, що він зовсім не ознайомлений зі справою України, а в кінці розмови, міцно стискаючи мою руку, сказав: «Треба, щоби самостійність України була визнана». Окрім того бачився з американським делегатом [Allen’ом] Dulles’ом. З иншими членами Мирової конференції я не міг бачитись, позаяк вони були зайняті справами Австрії, Фіуме, Болгарії і Турції…
Згідно моїм бажанням, мій знайомий депутат від Парижу Дене нині організує групу французьких депутатів ріжних політичних партій, яка має звернути увагу на справу України в добрім для нас напрямку. Мав я наради також з визначнійшими представниками фінансового світу: п[анами] [Edmond’ом] Fabre-Luce – головним директором Crédit Lyonnais, Боранделем, який має великі інтереси на Україні, Канном, якого банк виробляє позики (Emprunts d’Etat) і др[угими]. Я запевнив їх, що український Уряд готов їм допомогти і дати гарантії інтересам французьких підприємців, і послав циркуляр в тім дусі до головних фінансових підприємств. Для допомоги фінансової справи я прийняв до помочи бувшого антантського Посла, який має зв’язки тут і в Лондоні.
На запись мою з візитом до Президента Французької Республіки, на другий день до мене прислав Президент свого особистого секретаря [Charles’а] Adolph’а Pichon’а– сина Міністра [Stephen’а] Pichon’а.
Комітет відбудування Лювенського університету вибрав мене своїм почесним членом. Почесними членами цього комітету пробувають також: [Arthur] Balfour, дюк Коннот, [Edvard] Beneš, [George] Curzon, [Robert] Lansing, [Paul] Deschanel, [Ignacy] Paderewski, [Luigi] Luzzatti, Басьфур, [Stephen] Pichon, Тафт, [Tommaso] Tittoni, [Eleftherios] Venizelos. За час мого пробування на чолі Делегації мною подано до Президента Мирової конференції три ноти з протестом проти наїзду на Україну генерала [Антона] Денікіна.
[Михайло] Тишкевич
***
Друкується за примірником Посольства УНР в Австрії, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3581. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 28-32.
Примірник Місії УНР в Данії / ЦДАВО України Ф. 3542. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 23-27;
Частина справоздання була надрукована: Лист з Парижу (від власного кореспондента) / Михайло Тишкевич. – Воля. – Відень, 1919. – Том 5. – Число 2. – С. 61-63.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 300-303.