Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Андрій Ніковський, нота Міністру закордонних справ Польщі, Тарнів, 11 жовтня 1920

Ваша Ексцеленціє.

Правительство Української Народної Республіки стоїть твердо і непохитно на грунті Політичної Конвенції з Урядом Польської Речі Посполитої від 21-го квітня 1920 року в повній вірі та переконанню, що сього договору притримується у всіх його деталях також і Уряд Польської Республіки. Урядові УНР доводиться, одначе, констатувати, що останні виступи польської преси своїми тенденційними замітками про деякі події, що виникають в зв’язку з воєнними операціями обох союзних армій, стараються негативно вплинути на приязні відношення обох союзних Республік.

Військові операції Армії УНР на території Східної Галичини, при цілковитій майже відсутности внутрішньої організації в прифронтовій полосі, дали невідповідальним чинникам (польським і українським дезертирам, большовицьким полоненим та агентам, як також иншим непевним елементам) нагоду до надужить і знущань над місцевим населенням. Ці прикрі інциденти приписує польська преса неправдиво військовому командуванню і поодиноким частинам Армії УНР, не беручи на увагу, що Армія УНР, для якої польська союзна преса тепер не має чомусь иншого найменування, як «петлюрівці» і ин[ше], захищаючи хоробро своїми грудьми не тільки свою і Польську Державу в критичному моменті, але і Захід перед большовицькою руїною, при пасивному взагалі, а в деяких випадках навіть ворожому до неї настроєві місцевого населення, не все мала змогу своєчасно виступити проти справжніх каригідних ексцесів.

На неправдиве обвинувачування Армії УНР з боку польської преси, може, і не приходилося би реагувати Урядові УНР, коли б з їми не йшли в парі подібні замітки та коментарі з боку деяких офіційних органів Уряду Польської Речі Посполитої. Правительство УНР не може не протестувати проти того, прим[іром], що Польське телеграфне агентство (ПАТ), користуючись нагодою відвідувань областей Східної Галичини відповідальними особами Уряду Польської Речі Посполитої, старається своїми виступами на кожнім кроці дискредитувати Правительство УНР і командування його Армії в очах польського і українського громадянства і своїми нелояльними, а навіть тенденційними повідомленням підірвати у обох союзних народів взаємне довір’я та віру в зреалізування польсько-українського Договору.

Уряд УНР зазначує, що ведення війни в теперішніх обставинах, при дуже ненормальному постачанню Армії УНР зі сторони дотичних польських військових органів, не виключає певного роду надужить, проти яких Уряд УНР виступає з усією рішучостю, а українське військове командування строго карає по законам воєнного часу; з другої ж сторони, Уряд УНР не може не висловити свойого здивування з причин вищезазначених виступів союзної польської преси, які ще більш рельєфно стають перед очі, коли в тій справі проводиться паралель між фактами «гвалтів» і «грабунків» у Східній Галичині, що їх стараються приписати поодинокі органи польської преси українській армії, і між ексцесами, зв’язаними з наступом польської армії на Україні весною цього року та наскрізь лояльним відношенням до їх української преси, українського Уряду та громадянства взагалі.

Ефект, якого добуває зараз польська преса, падає тягарем не тільки на репутацію України, але також і Польщі, бо поскільки через нерозважну агітацію европейська громадська думка буде осужувати нас, остільки рефлекс цього осуду впадає і на репутацію польського Уряду, котрий до цього часу тримається Польсько-Українського союзу, а політичні і військові справи Польщі трактуються в европейській пресі як зв’язані і спільні Україні.

Окрім того, українська армія, виходячи зараз з теренів Галичини і чуючи за собою ворожий голос польської преси як вислів думки польського народу, підтриманий акцією офіціяльних польських чинників, не принесе українському народові бажаної вісті, що Польща нам дружня і доброзичлива по-старому, отже, в масах народних з огляду на близьке скликання виборних органів, котрі мають остаточно закріпити Польсько-Український союз, може утворитися не бажаний для цеї справи настрій.

Молодий Польсько-Український союз, освячений доволі кров’ю героїв-борців обох народів в боротьбі з спільним ворогом, большовиками, не повинен бути плямований тими кругами польського громадянства, які в своїй короткозорости недобачають його дійсної ціни в теперішності і на майбутнє.

Правительство УНР вірить, що Уряд Польської Речі Посполитої з свойого боку не дозволить, щоби акт Польсько-Українського договору, що кинув давно бажаний двома сусідніми народами місток згоди і приязні, мав би стратити актуальність через подібні виступи польської преси і деяких офіційних органів Польської Речі Посполитої – якраз в хвилі, коли спільними кривавими зусиллями обох славних армій тяжко розбитий ворог тікає з окупованих територій Польської і Української Держави.

В момент тих побід на фронті обох союзних армій та теперішніх мирових переговорів з Совітською Росією в Ризі Правительство УНР твердо переконане, що Уряд Польської Речі Посполитої, входячи з глибокого розуміння спільности інтересів обох держав і необхідности взаємної допомоги, прийме потрібні заходи, щоби це розуміння закріпити і поглибити серед найширших верств польського народу і відповідним та успішним заступництвом інтересів свойого союзника на Мировій конференції в Ризі покладе тривкі підвалини до дружного життя обох народів та цим докаже всім державам та народам світу, що Польсько-Український союз, осягнений тяжкими усиллями, має міцні основи в життєвих інтересах обох народів.

Ваша Ексцеленція зволить приймати запевнення в моїй високій пошані.

Міністр закордонних справ УНР,

Андрій Ніковський

***

Друкується за редагованим примірником Міністерства закордонних справ УНР, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 325. – Арк. 27, 32.

Примірник Міністерства закордонних справ УНР, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 325. – Арк. 35, 38.


Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 198-200.