Додаток: заява Михайла Тишкевича
В довгій, але цікавій і характеристичній промові професора [Степана] Томашівського я передовсім бачу песимізм, якого не розділяю, як не розділяю оптимізм пана [Григорія] Сидоренка. Закоротко будучи в Парижі і небудучи в можливости виробити собі твердого в сій справі погляду, я, одначе, певний, що проф[есор] [Степан] Томашівський помиляється в своїй характеристиці відносин держав до нас.
З дуже прихильного прийняття, яке мені зробили: румунський президент Делегації [Nicolas] Misu, грецький Президент [Nikolaos] Politis, і сам [Eleftherios] Venizelos, сербський Президент [Nikola] Pašić, сербський Міністр закордонних справ [Ante] Trumbić, італійський – [Tommaso] Tittoni, а з французів маршалок [Ferdinand] Foch, я вважаю, що справа України не є програна. Тут є не тільки банальна куртуазія, але є факт: дозвіл, який Італія дала нашим полоненим вступити в армію [Симона] Петлюри, і запевнення румунського президента Делегації, що Румунія готова нас визнати, не чекаючи на дозвіл Ради П’ятьох.
Ми ближче будем до правди, як скажем, що, мимо страшної акції наших ворогів і великих помилок з нашого боку, справа наша є не безнадійна і що держави заняли становище вичікуюче і не абсолютно негативне. Я зрештою о тім мав реляцію ще в Римі від особи, яка цю відомість мала впрост від членів Ради П’ятьох. Я мав відомість з Лондону і переказав її Урядові, що нехай [Антон] Денікін буде побитий, і ми будем негайно визнані, аби тільки наш Уряд дав гваранцію порядку.
Все залежить від геройства нашої армії і її відпорности. Наша справа не рішається за зеленим столиком конференції, але на полі битви не в Парижі, але на Україні, і для того, я думаю, що наш Уряд добре чинить, що він навіть, обов’язаний в своїх заявах піддержувати духа нашого народу, який переживає найстрашнішу трагедію своєї історії, цеї історії славної, кровавої, яку він опущений і безталанний, сам завжди робив і сам робить і нині. Це все ж таки не значить, що ми мали нехтувати значіння признання конференцією нашої самостійности і держави. Не потрібно доказувати цього, здається, це мета, для якої ми тут знайшлися і для якої всі сили наші, всі зусилля ми повинні відати. Люди, які б самі себе своїми руками загребували, які, не чекаючи навіть присуду конференції, зрікалися б самостійности, які після досвіду московських федерацій чи «автономій», досвіду цілих століть ярма йшли би знов на це саме, булиби тільки доказом, що Україна справді не є нація, не доросла до волі і навіть не варта її. Якби була така наша ціль, не требаб було висилати делегатів до Парижу, – [Василь] Маклаков сам постарався би за все.
Я мушу сказати, що з боку галичан я розумію огиду, яку вони почувають перед накинутим їм польським ярмом, ту велику дезілюзію, яку їм принесли останні події, але ніколи не зрозумію ілюзії, яка би їх кинула в об’яття [Антона] Денікіна, чи инших представників Москви. Зрозумілі з тактичного боку такі заяви за федерацію Галичини з Росією можуть мати розмірно тяжки наслідки для цілої нашої справи. Не будучи соціялістом, я розділяю деякі погляди пр[офесора] [Степана] Томашівського на соціялістичні експерименти, які мали місце у нас.
Я певний, що наскільки Антанта буде підтримувати демократію у нас, настільки вона ніколи не допустить великої соціялістичної держави в Европі. Одначе і тут я мушу сконстатувати, що Уряд наш, хоть би і не був соціялістичний, мусив би і був би повинен негайно перевести якнайширші і радикальні реформи не тільки з тактичного боку, але з того приводу, що народ наш – це нація наша, це Україна, що він виборов собі і нам волю, що він, а не хто инший, з дуже ріжними виїмками, є представником нашої національности. Дворянство є елемент взагалі непевний – доказом цього ціла Скоропадщина. Ми у себе повинні бути дуже ліві – розуміється, не більше, як самий народ.
Я констатую, що професор [Степан] Томашівський схарактеризував відносини всіх націй до нас, а забув нам сказати про відносини з Росією. Але ми їх знаємо, і на всі спроби, звідки би вони не йшли, – звернути нас в бік чи старої, чи ново відбудованої – «регенерованої» тюрми, ми маємо тільки одно слово – ніколи.
[Михайло] Тишкевич
***
Друкується за копією, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3603. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 87-89.
Заява передрукована у журналі: Відповідь пану проф[есору] [Степану] Томашівському / Михайло Тишкевич. – Воля. – Відень, 1919. – Том 5. – Число 5. – С. 205-207. На початку документа зазначалося: «Відповідь на заяву проф[есора] [Степана] Томашівського, який висловлювався про будучність України на зібранні наших делегатів в Парижі, а навіть на сторінках паризької преси, гр[аф] [Михайло] Тишкевич надіслав нам слідуюче відкрите письмо».
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 303-304.