Додаток: справоздання «До Високої Директорії Української Народної Республіки», Париж, 8 грудня 1919
Делегація Української Народної Республіки на конференцію Мира на засіданні своїм від 5.ХІІ.1919 р[оку] висловила своє недовір’я до панів представників галицького Уряду д[окто]ра [Василя] Панейка та проф[есора] [Степана] Томашівського і бажання, щоб вони тимчасово припинили свою діяльність в Делегації до вияснення їх становища як членів делегації Урядом Української Народної Республіки.
Така постанова викликана як дуже сумними подіями за останні часи на Вкраїні, в яких замішано вище галицьке військове командування та деяка частина членів галицького Уряду і політичних діячів в Кам’янці, з якими, по відомостям Делегації, д[окто]р [Василь] Панейко був у тісних зносинах, так і тою політичною тактикою, яку увесь час в Парижі провадили д[окто]р [Василь] Панейко та проф[есор] [Степан] Томашівський. Отже, доводимо до Вашого відома, що д[окто]р [Василь] Панейко та проф[есор] [Степан] Томашівсьвкий за весь час своєї праці в Парижі ігнорували Делегацію Української Народної Республіки і провадили свою працю цілком сепаратно, як в галицькій, так і в загальноукраїнській справі. Вони не тільки рідко ходили на наради Делегації, на засідання її, а навіть заснували були своє окреме бюро, через яке і подавали ноти та всякого роду доклади й меморандуми зовсім без відома Делегації, так що й нині делегація не знає, що було зроблено її членами [Василем] Панейком та [Степаном] Томашівським не тільки за той час, коли бюро се існувало, а навіть і за час після скасування його по постанові Делегації. Проіснувало воно з маю аж до августа.
Останнім вироком сеї сепаратної політики була подача п[анами] [Василем] Панейком та [Степаном] Томашівським в Найвищу Раду Антанти і до Міністерств особливої ноти, від 23.VIII.1919 року, в якій було заявлено, що українська Делегація віднині позбавляється права виступати в обороні інтересів Галичини і що се законно можуть робити тільки вони, [Василь] Панейко та [Степан] Томашівський. Про сю ноту делегація довідалась випадково, і тільки після сього [Василь] Панейко та [Степан] Томашівський призналися в тім і відчитали на засіданні повний текст ноти. Цим п[ани] [Василь] Панейко та [Степан] Томашівський фактично цілком відсепарували себе від Делегації і таким чином ліквідували не тільки єдність її, а також підорвали значіння народного акту від січня [19]19 р[оку] про з’єднання двох Республік в одну Соборну Україну.
Яке вражіння викликала ся політика, видно найкраще з того, що наша делегація часто зустрічала в кругах представників чужих держав запитання, чи існує одна Українська Держава, чи дві, і чи в Парижі є одна чи дві делегації, і яка з них правомічна.
Та не тільки своєю сепаратною роботою розійшлися п[ани] [Василь] Панейко та [Степан] Томашівський з Делегацією, як про це свідчить дискусія, ведена на засіданнях Делегації про міжнародне становище Української Народної Республіки; в жовтні [19]19 р[оку] п[ани] [Василь] Панейко та [Степан] Томашівський заступали думку і уперто підтримували її, що треба миритися з фактом підпори Антантою, зокрема, Англією, [Антона] Денікіна і тому не треба воювати з [Антоном] Денікіним, а тільки треба шукати замирення з ним, бо всяка офензива [Симона] Петлюри даремна, тоді як Делегація стоїть на становищі Директорії Української Народної Республіки, яка веде війну проти [Антона] Денікіна за державну незалежність Української Народної Республіки.
Ми не знаємо, чи і в якій мірі ця сепаратна політика та ідеологія підтримувалася галицьким Урядом, але Делегація УНР в засіданні 31 октября [19]19 р[оку] ухвалила визнати цю ноту цілком незаконною і поробила заходи сповістити про се уряд УНР, одночасно з цим підкреслюючи шкідливість для України всієї сепаратної політики цих репрезентантів Галичини.
І дійсно, на основі особливого закону про делегацію УНР на конференцію Мира п[ани] [Василь] Панейко та [Степан] Томашівський є уповноважені і від галицького Уряду, і від Директорії. Значить, Делегація повинна бути спільна, а члени галичани не мають права виступати сепаратно в галицьких справах без згоди і відома наддніпрянців, а також і навпаки. Инакше і бути не може, бо того вимагає і юридична природа як державного організму, так і представництва його. Фактично ж виходило так, що п[ани] [Василь] Панейко та [Степан] Томашівський ходили в Делегацію, щоб контролювати діяльність її та одержувати платню, а працювали сепаратно в галицькій справі і таємно від Делегації Соборної України.
Ми повинні підкреслити, однак, що крім цих двох представників Галичини в нашій делегації працювала з нами при тім цілком солідарно товариш Державного Секретаря зак[ордонних] справ п[ан] [Михайло] Лозинський та покійний полковник [Дмитро] Вітовський. Вони, разом з рештою членів Делегації, осуджували сепаратну діяльність п[анів] [Василя] Панейка та [Степана] Томашівського, одстоюючи єдність та одноцільність праці всієї Делегації, яка і надалі стоїть на тому, щоб на конференції Миру була тільки одна Делегація УНР, в склад якої входилиб і представники Галичини, але ніколи не мирилася з незаконною діяльністю п[анів] [Василя] Панейка та [Степана] Томашівського, через що особливо нині і ухвалила неможливість залишити надалі їх шкодливу діяльність в делегації, поки не буде в цій справі роз’яснення від Уряду УНР, тоді як п[ан] [Михайло] Лозинський і надалі повинен продовжувати свою діяльність в Делегації, як товариш Держ[авного] Секретаря і на основі уповноважень, виданих йому галицьким Урядом.
По уповноваженню голови Делегації президуючий в цім засіданні делегації
Радник і сенатор: С[ергій] Шелухин;
члени Делегації: М[акар] Кушнір, М[икола] Шум[ицький],
Гр[игорій] Лисенко, осаул; радник В[олодимир] Тимошенко,
д[окто]р А[ртем] Галіп, Д[митро] Ісаєвич.
***
Друкується за примірником Місії УНР у Швейцарії, машинопис / ЦДАВО України Ф. 4211. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 37-38.
Примірник Міністерства закордонних справ УНР, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3603. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 53-54.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 317-319.